Неділя, 27.05.2018, 05:59
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу

вірші

Головна » Статті » Мої статті

Юліана Яроцька, член літстудії "Солар" (КПДЮ)
 
***
Не травень.
Столицю іще не розштовхано.
Ранок ніким іще не розшифровано.
Потік перехожих повзе не фільтрований.
Птахи труяться сірим нечищеним кольором.

Он йдуть навпростець там кудись люди офісу,
Субкультура невільників мегаполісу
(бо ж зв’язки безнадійно розірвано з космосом –
Їх замінено на контракти із доларом).

…Спливає твоє Інтермецо в свідомості.
Ти помічаєш – недобре щось робиться:
Все, що в пам’яті збереглося неповністю
Зіниці міські засмоктали, як вакуум.

Тебе вже розчинено в точному світі.
Заведено в ліс ілюзорного city,
І, навіть якщо десь є вихід у місті –
Підказки його залишилися знаками.
Червень, 2013




***
Коли все це скінчиться (нас не спіймано, імовірно), -
Нагадай мені, де ми.
Бо ж плями нікуди не ділись – не видно,
Чи йде хтось за нами.
Коли пошматуємо згущену темряву
На чорне й зелене
Земля наші спини до себе пришиє – «бач*, як у дерева?», -
Щось-таки є під ногами.
Скажи мені, де нам себе подіти,
Куди сховати?
Що б хоч якось… що би не тре* було бігти,
Від кого тікати.
Взяти себе і покласти б в коробці десь,
Там і забути.
Дихай… інакше ми точно вже втопимось –
Все може бути.
Вони досі шукають. За північ незлічені котяться
Зграї зоряних мас.
Бо й тут, у тривожній беззахисній схованці
Страх точить нас.

…коли все це скінчиться, коли мороку нахапаємось,
Змішаємо тишу з травою…
Ми вийдемо так обережно, і з ніччю змішаємось,
І вона вже не буде чужою.
Травень, 2013

***
Це було дуже тихо. Це, як зАвжди, було ідеально.
Це практично те саме, що вбивати метелика, якому минав сотий рік.
Того вечора ти так невчасно прийшов, а прийшов ти настільки печальний,
Що почула тебе Персефона, і прокинулась, й на поверхню втекла з-під повік.
Ти розчулив русалку, а цього вже, як бачиш, робити було не слід.
Це було ідеально, але, розумієш, у чому біда?
Ти і сам не поясниш, куди і навіщо пішов через лід,
І холодними пальцями хвиль тебе мовчки вивчала вода.
А ти все не тонув, жалюгідний такий у своєму безстрашші,
І своєму безсмерті, яке вже ніколи тебе не врятує.
Оптиміст може йти до останнього (бо все, що не робиться – лиш на краще!) –
До Останнього Оптиміста, якого вже також ніхто не почує.
А ти все не здавався, і вірив, і бився, боровся до шалу,
Як метелик об скло – безнадійно й водночас напрочуд… мило.
І ріка пожаліла тебе, і так лагідно, так по-англійськи
Пригорнула до себе, поцілувала й безшумно і ніжно втопила.
А ти все дивувався: ну як це? А як же віра?
Ти був розчарований в тому, чого наче ніколи не мав – у своєму житті.
І вона посміхнулась, пускаючи скельця тобі під шкіру,
Де сині світи розгортались зі швидкістю в сто мерехтінь.
Травень, 2013

***
На колінах вільхи ти – один.
У тебе на колінах – я.
У мене на колінах – вишні.
(У вишень нема колін).
Над нами – сонячний диск.
Навколо – люди якісь,
У них вода – замість сліз,
У них замість шкіри – віск.
У них іграшкові серця –
Двигун, заклопотаний весь;
Їх липень розсіяв десь,
Що б знали: оце – життя.
Хмари кольору куркуми.
У нас очі є замість слів!
Липень людей розмив.
У нього на колінах – ми.
Травень, 2013
Категорія: Мої статті | Додав: GOR (11.06.2013)
Переглядів: 567 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис