Понеділок, 18.06.2018, 22:12
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу
Головна » 2012 » Травень » 5 » Road Addicted Життя, як єдність потворного і прекрасного
16:08
Road Addicted Життя, як єдність потворного і прекрасного
Роман Юрія Андруховича „Рекреації” фактично заклав підвалини української постмодерної прози. Він засвідчив появу нової, не схожої на попередню, соцреалістичну, літератури. „Рекреації” стали справжнім ударом по усталеній шкалі цінностей, випещеній кількома поколіннями авторів та читачів, за якою єдина роль літератури—вказувати народу його шлях. Спростувавши це твердження, роман викликав шок як у читацької аудиторії, так і в літературних колах, де він сприймався, як замах на те, що вважалось „класикою”.

Найбільше обурення як в окремої людини, так і в певної спільноти викликають ситуації, коли ставиться під сумнів те, що вони все життя вважали правильним та мало не святим. Споконвічна традиція української літератури підтримує ставлення до поета, як до месії, пророка, духовного вождя нації. Поет є носієм світла для загубленого, знедоленого українського народу. Коли раптом з’являється молодий та нахабний Андрухович і руйнує традиції, залишені нам у спадок такими корифеями як Тарас Шевченко та Іван Франко. Сьогодні, через 14 років після появи роману „Рекреації” у першому номері часопису „Сучасність”, поколінню, вихованому на поп-культурі, важко усвідомити, що ж так шокувало вельмишановну спільноту, але зрозуміло, що руйнація стереотипів ніколи не проходить безболісно.

„Та ж читаючи цю, з дозволу сказати, „повість”, здається, що Содома і Гоморра збліднуть в порівнянні з тим, що в цій повісті написано і ЯК!”

„Це що—вистріл у вільну пресу, бомба в свобідне думання самостійної України?!”

„Хочеться оплакувати нашу рідну мову і отих збезчещених героїв—письменників і поетів...” (Листи читачів, „Сучасність”,- 1992р.- №5)

Так, „Рекреації” викликали широкий резонанс, особливо в еміграційних колах, де уявлення про сучасну українську реальність було дещо ідеалізоване, якщо не сказати—спотворене. Звичайно, не можна звинувачувати наших співвітчизників за кордоном, за те що вони воліють зберегти для себе уявлення про чисту й непорочну Україну на противагу вульгарній матеріальній дійсності Заходу. Але ж досить себе обманювати: млинки й вишневі садки залишилися в минулому, як і цнотливі парубки й дівчата, що тільки на зорі дивляться, вінки плетуть та за руки тримаються. Ну, з емігрантами ситуація досить зрозуміла, а українці вже мали б угледіти ознаки поступової моральної деградації на теренах власної Батьківщини. Але ж ні, це на Заході розпуста, а в нас—вишневі садочки. Відверте небажання визнати свої недоліки й агресивне сприйняття їх опису в „Рекреаціях” здається якщо не дивним, то досить підозрілим. Як писав класик: „ На зеркало неча пенять, коли рожа крива». Тож чи не краще було б чесно усвідомити свої вади й почати докладати зусиль для їх виправлення?

Герої роману—молоді українські поети, що досить символічно, бо поет в Україні завжди був обличчям часу. Автор наділив народних ідолів, на яких покладено великі надії, рисами, які викликають сміх, антипатію, подекуди—відразу, іншими словами, рисами „простих смертних”, звичайними, в більшій чи меншій мірі, людськими слабкостями. Саме через це герої здаються більш справжніми і, як не парадоксально, людяними. Дія роману розгортається на тлі всенародного Свята Воскресаючого Духу, що відбувається в невеличкому прикарпатському містечку Чортополі, куди звідсіль прямують патріотично налаштовані особистості. Тут, серед картин пияцтва, розпусти й порожнього жонглювання псевдопатріотичними фразами, якнайкраще розкривається моральна порожнеча героїв, що символізує порожнечу всього зневіреного покоління, яке опиняється на уламках колишніх ідеалів. Справді, що робити, коли старі ідеали повалені, а нові ще не вигадані? Залишаються лише філософські роздуми ні про що, які, як відомо, краще вдаються за пляшкою горілки. Так і живуть герої—і не тільки вони—від пляшки до пляшки.

В романі яскраво та реалістично висвітлюється, а часом—гостро висміюється українська дійсність описаної доби. Елементи фарсу та гротеску тільки підкреслюють пронизливо справжню, реальну суміш життєвих практик—радянської і патріотичної а також західної. Наприклад, крайслер доктора Попеля на коломийській дорозі, чи один з пунктів програми свята—„Хресний Хід на Писаний Камінь, колони формуються на початку вул. Дзержинського”, що показує поєднання християнсько-патріотичної направленості з радянським офіціозом. Взагалі програма свята викликає сумнів у психічному здоров’ї організаторів: після новоосвячення церкви Воскресіння відбувається демонстрація художнього фільму „Емманюель-4”, а Після Хресного ходу—рок-фестиваль „Презентація трупа”. На науково-теоретичній конференції під назвою „Свято, що завжди з нами” виступи парапсихологів, астрологів, гіпнотизерів проходять на рівні з доповідями економістів, політологів, народних депутатів. Жахлива суміш насправді показує, як „воскресає дух” на уламках культури.

Ще одна відмінність роману Юрія Андруховича від традиційної літератури полягає у використанні розмовної мови. В „Рекреаціях” ми бачимо всі її різновиди: від патетики та поетизованих промов до балансування на межі цензурності, від довоєнного галицького діалекту до суржика або й повного переходу на російську, також мають місце численні жаргонні вирази та слова. До речі, саме за це на автора посипалися численні докори та звинувачення. „...не нищіть, не калічте, не знущайтесь, не ганьбіть, не забруднюйте нашої чистої, шевченківсько-солов’їної, співучо-вкоханої рідної української мови.” Але ж саме завдяки використанню різних мовних практик досягається особлива вірогідність, життєвість ілюзії зображення. Мова роману максимально наближається до мови того середовища, яке знаходиться в центрі уваги автора. Справді, чи можуть наркоман, повія або ж король рекету розмовляти чистою „шевченківською” українською мовою? Це дійсно було б знущанням...

Насамкінець, не можу не зупинитись на питанні, що часто звучить серед закидів на адресу Андруховича, а саме—звинуваченні у відсутності патріотизму, національної ідеї. Сам автор в одному з інтерв’ю пророкував перспективу нової цензури, вже не комуністичної, а „патріотичної”. Але ж митець не повинен слугувати ідеї! (Я не кажу—слугувати народу.) Соцреалізм зображував життя не таким, яким воно було насправді, а таким, яким воно мало б бути з точки зору комуністичної ідеології. Якщо ж на місце комуністичної ідеї поставити національно-патріотичну, мало що насправді зміниться. Тож, нехай митець служить мистецтву, а не ідеї, народу, а не владі. Краще болісна втрата ілюзій, ніж солодка брехня. Життя чудове саме завдяки поєднанню в ньому потворного і прекрасного, цих двох взаємозалежних і взаємодіючих стихій.
Категорія: публіцистика | Переглядів: 500 | Додав: GOR | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис