Понеділок, 21.05.2018, 00:07
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу
Головна » 2012 » Травень » 5 » Про Галичину, пляцки і шпондер
14:20
Про Галичину, пляцки і шпондер
Народитись в Галичині – це безперечно велике щастя, але при тому безмежно важка ноша. Галичани – то такі собі бастарди-не-конче-козацького-роду і білі ворони України. Про нас, себто галичан, ходить багато легенд, часто ми стаємо об’єктами кпин і насмішок, загалом ми виступаємо у ролі націоналістичного постраху для всього пострадянського простору. Та, найголовніше, принаймні знаємо в переважній більшості – ХТО ми, що немало важить нині.

Власне я вже народилася, маючи в собі щось важливе, хоч може ще й не мала шансу в такі юні роки усвідомити вагомість цього. І це важливе – особлива ментальність, галицька ментальність. І ще…ще я завжди знала, що таке пляцок, канапка і шпондер, а це все-одно, що своєрідний галицький пароль, який об’єднує нас в тривку спільноту.

Мої батьки походять з того територіального шматка Галичини, який вже крайньо межує з Поділлям і нависає над Збручем. Ці, неймовірно живописні села, які огинає зусібіч річка Нічлава, в своїй суті є своєрідними заповідниками галичанства. Все, що тут роблять і чим займаються – є наслідком нашого дивацького характеру і звивистої історії. Тут, як і по всій Галичині, проживали люди численних національностей, та, все-таки, найбільшими і найвпливовішими групами завжди були українці, поляки та євреї.

Прабабця Сташка – то апофеоз тогочасного довоєнного суспільства для мене. Її мама – полька і католичка, тато – українець і православний. На Сибір прабабцю успішно вивезли через надмірну любов до України, а там вона парадоксально вийшла заміж за москаля. Але,це до слова, а згадую її світлу пам'ять нині за чудові голубці, які вона готувала в особливі дні, які, наприклад, знаменувалися нашим приїздом з далекого Львова, а то найчастіше було таки на більші чи менші свята. Отже, голубці робилися з кислої капусти і гречки, а тоді томилися в печі коло години. Після того, добре поперченими, вже їх зуживали ми на малій літні кухонці, куди іноді любили забігати нахабні кури, щоб вхопити якісь ласі крихти… Прабабця померла кілька років тому в холодний лютневий день і все вже давно по-іншому, і наша старезна хата над Нічлавою сумно зорить на світ темними очицями вікон.

А бабця Рузя ще до сих пір тішить нас різними смаколиками. Бабця Рузя – це Пасха, це світлі миті Виликодня, який в її оселі проходив так тепло і затишно. Завше пеклося паски і баби. Паска – з солоного тіста, а баба – з солодкого, в яке додавалися родзинки і цукати. Кошик, в якому несли все святити до церкви, був страшенно великий і важкий. Коли вже вертали додому, його розбирали – хрін терли подовгастими стрічками; все м’ясиво різалося на плястерки і скидалось на старий закіпчений рондель; яйця розрізали на половинки і викладали зверху, щоб також прогрілися; з масла і сиру кінчиком ножа вибирали духмяний перець і гвоздички, які використовувалися для прикраси. А тоді всі сідали до великоднього снідання, яке було безперечно найкраще в році. Шматочки просмажених на ронделі розмаїтих ковбас, шинки, шпондеру і сала, увінчані вареними яєчками, чудово смакували після довгого посту.
Категорія: публіцистика | Переглядів: 838 | Додав: GOR | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис