Неділя, 19.11.2017, 17:16
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу
Головна » 2012 » Квітень » 14 » Матвій ГАНАПОЛЬСЬКИЙ: «Українська політика абсурдна: замість того, щоб вирішувати проблеми, безперестанку говорять про них на всіх каналах»
19:12
Матвій ГАНАПОЛЬСЬКИЙ: «Українська політика абсурдна: замість того, щоб вирішувати проблеми, безперестанку говорять про них на всіх каналах»
Матвій Ганапольський понад два десятиліття живе й працює в Москві, та досі радо повертається до рідного Львова, який називає незабутнім. «Мене б не було такого, яким я є, без Львова – цього напівпольського міста. Я жив як у казці. Але бачив напівзнищене місто, і тоді вперше зрозумів, що є хороші люди, які будували, й погані, які все це зруйнували. Важливо опинитись у правильному місті, коли ти дитина», – розповів журналіст львівським слухачам, продемонструвавши, поміж іншим, перфектне володіння українською мовою.

На запрошення магістерської програми з журналістики УКУ Матвій Ганапольський днями завітав до нашого міста, щоб поділитись професійним досвідом та виступити з відкритою лекцією «Виклики сучасним ЗМІ».

Він став телезіркою пострадянського простору завдяки програмі «Бомонд», яку вів на тоді ще Центральному московському телебаченні. Відтоді був автором, режисером і ведучим низки телевізійних програм на телеканалах РТР, ТВ-6, ОРТ, ТВЦ та інших, а з 1991 року працює на радіо «Эхо Москвы». Свого ставлення до режиму журналіст не приховує: «Вважаю, Путін – зло для країни». Ганапольський працював у Грузії, Італії та Америці, а кілька років тому дебютував як літератор.

– Матвію, ви відомі не лише як журналіст, а й також як автор кількох книг різної тематики – від дитячих оповідань до посібника з журналістики та збірки нарисів про Італію. Навіщо це вам?

– Це новий спосіб самореалізації. Як кажуть, «де був, про те й співаю». Мої молодші діти Катя і Саша сказали мені, що хотіли б почитати щось цікаве, то я й написав дитячі оповідання у стилі Discovery – «Чорна рука й піраміда Хеопса». Книгу «Чао, Італіє!» написав на знак вдячності цій країні, де півроку жив і працював із родиною.

– Ви маєте багатий досвід роботи на різних російських телеканалах. Водночас на радіо «Эхо Москвы» працюєте вже понад двадцять років. Чим пояснюється така відданість?

– Я мав п’ять-сім програм на російському телебаченні, які були ключовими для мене. Після цього став політичним журналістом, і тепер на державних і напівдержавних каналах програм робити не можу – не дозволяють. Але виявилось, що телебачення вже не має такого сакрального значення, як колись. Тепер є Інтернет, де можна написати й транслювати абсолютно все. Ми на «Эхо Москвы» понаставляли у студії камер, і тепер радіостанція має не лише слухачів, а й глядачів. З іншого боку, який телеканал дав би мені три-чотири години прямого ефіру? Повернутись на телебачення? Я можу хіба що уявити, як у двері заходить Володимир Путін і каже: “Матвію Юрійовичу, не можу спокійно спати, все мені болить, а все через те, що ви не працюєте на телебаченні!”. Тоді б я подумав, хоча сумніваюся, що в найближчі шість-дванадцять років таке може трапитись.

– Вихідці з російського телебачення Савік Шустер і Євген Кисельов ведуть популярні політичні ток-шоу на українських каналах. Обох часто критикують, закидаючи їм співпрацю з владою. Ви були гостями їхніх ток-шоу. Як оцінюєте роботу своїх колег?

– Секрет популярності Шустера й Кисельова в тому, що вони вміють створювати атмосферу, в якій люди висловлюють свої думки. Коли в Москві я розповідаю, що їхні програми можуть тривати багато годин, люди не вірять. У Росії незвично, що посадовці можуть битись за право сказати слово, як вони роблять це у вас. В Україні специфічний політичний устрій: ваші політики люблять поговорити. Звичайно, не все, що вони говорять, правда. Але ваші не бояться вийти до народу. З іншого боку, українська політика якась абсурдна: замість того, щоб у Верховній Раді вирішувати проблеми, безперестанку говорять про них на всіх каналах.

В Росії політик боїться сказати щось зайве, щоб Путін чи Медведєв не насварили. Вам набагато краще – маєте змогу спостерігати за своїми обранцями: як вони поводяться, як говорять. Із цього можна робити якісь висновки. А в нас – «Єдина Росія». Хто в цій партії, крім першої п’ятірки, нам невідомо.

– Крім Росії, ви маєте досвід журналістської роботи в Італії, Грузії, Америці. Де працювалось найкомфортніше?

– Найкомфортніше працюється зараз у Грузії. Веду два телевізійні шоу. «Цивілізація» – ми там поводимось як у житті: варимо каву, розмовляємо на різні теми. Інша програма вже «костюмна» – «На піку подій». Мені комфортно там, де немає труднощів. В Італії я не досить добре знав мову (італійською добре розмовляє моя дружина). Попри те, чудово проводив час: писав книжки, спілкувався зі своїми дітьми, за допомогою Інтернету паралельно вів програми на радіо «Эхо Москвы».

– Що, на вашу думку, є головною позитивною, а що – негативною рисою пострадянської журналістики?

– Позитивним є те, що вона зберегла себе і швидко підлаштовується під нові потреби. Негативним – те, що віддзеркалює позитивну. Журналісти не хочуть робити розслідувань, вони хочуть стабільної зарплати зі стабільними преміями та державної роботи. Через те, що в Росію знову повертається Путін зі своєю системою, журналісти не бачать потреби робити свою роботу якісно. Засуджувати цих журналістів язик не повертається, але система стає замкненою. Втім, не забуваймо, що минуло лише двадцять років від розпаду наддержави. Тому усе ще попереду.

– В Україні багато пишуть і говорять про акції протесту, які пройшли в Росії у зв’язку з президентськими виборами. Наскільки ключовою була роль нових медіа в їх організації?

– Путін постійно повторює, що Росії не потрібно «помаранчевого повтору». Дуже боїться схожості з Україною. За допомогою Інтернету люди організовувались, повідомляли одне одному, хто де є – в міліції, на акції. Знімали все на мобільні телефони. Поінформованість населення була на високому рівні. А головне – люди йшли на акції протесту свідомо. Знали, що їх можуть побити, але йшли.

– А ви ходили?

– Кожен співробітник радіо «Эхо Москвы», наймаючись на роботу, підписує спеціальний договір про врегулювання політичної діяльності журналіста. Якби я пішов на таку акцію, мав би написати заяву про звільнення. У працівників нашої радіостанції як журналістів не може бути політичних уподобань, щоб усі могли бути максимально опозиційними до будь-якого гостя, який прийде до студії.

– А що думаєте про Михайла Прохорова як людина, а не журналіст? Ви йому довіряєте?

– Як людина хочу йому довіряти. Для мене він є втіленням маленької надії в Росії. Якби я міг, узяв би участь в акціях на його підтримку.

– Залежність телебачення від влади в Росії та Україні практично тотальна. Що може змінити цю ситуацію?

– Розвинене громадянське суспільство. Ось у Росії Медведєв дозволив створювати партію, якщо цього забажають п’ятсот людей. Мені здається, вони самі до кінця не зрозуміли, що зробили, але це великий крок уперед для Росії. Розцінюю це як політичну реформу. Будуть партії, поступово створюватимуться громадські організації, й почне змінюватись найважливіше – клімат у суспільстві.

– Чимало українських журналістів в останні роки констатують, що влада, політики та й, зрештою, саме суспільство жодним чином не реагують на викривальні публікації в медіа. Журналісти потрапляють у ситуацію, коли їхня робота втрачає сенс. Не зрозуміло, для чого працювати. Що робити в такій ситуації?

– За радянських часів не можна було нічого сказати, а тепер говори що хочеш, а ніхто не чує. В мене є право сказати, а в тебе – право не почути. Днями в Росії було засідання великого уряду. Дійшли до питання про корупцію. І зо два десятки журналістів підвелись та сказали президентові в очі: «Ми у своїх публікаціях викрили цілі корупційні схеми з конкретними іменами, й ніхто на це не відреагував». Медведєв пообіцяв, що в Росії створять спеціальний підрозділ прокуратури, який займатиметься моніторингом засобів масової інформації. Щодня в медіа публікуються сенсаційні матеріали, на які суспільство зобов’язане реагувати. Спочатку держава повинна відрегулювати цей процес, а за нею «підтягнеться» й народ. Бо в пострадянських країнах люди консервативні, їм потрібно, щоб був дієвий закон і щоб він виконувався.

– В ефірі ви серйозний і безкомпромісний, в книжках – іронічний. А який ви у житті?

– Лінивий! (сміється). Мої друзі думають, що я все встигаю. Та насправді багато чого не зробив: написав сім книжок, а міг би двадцять сім. Приходжу додому, і починається: вже пізно, треба з дітьми провести час, фільм переглянути… Світ придумав багато принад, якими відволікає нас від важливих речей, із якими йдуть у безсмертя. Але потрібно намагатися брати все від життя.

– Ви – лауреат кількох престижних журналістських премій Росії. А яким журналістським матеріалом чи ефіром ви пишаєтесь найбільше?

– За двадцять один рік було багато цікавих ефірів і публікацій. Та одного разу я був просто зачарований гостем. До моєї студії прийшов Михайло Жванецький. Він так захопливо поводився! Кожна його фраза коштувала тисячі доларів. Він – утілення живого генія, творив просто в мене у студії.

– Як журналістові правильно реагувати на критику?

– Перш за все, потрібно прочитати мою книжку «Кисло-солодка журналістика», я там багато про це писав (сміється). Тим, хто цього не зробить, потрібно цю критику уважно вислухати, адже часто люди, які вас критикують, роблять доречні зауваження. Журналіст повинен бути самокритичним. Для цієї професії потрібні авторитети – ті, на кого можна рівнятись, до кого можна прислуховуватись. А на тих, хто займається критиканством, не варто звертати уваги. Журналіст повинен бути мужнім і професійним, щоб протистояти тій навалі критики і бруду, яка йому загрожує. Журналістика – це не тільки слава, шана, є ще й інший бік медалі.

– Вас часто запрошують в ефір як гостя, експерта. На які запитання вам уже набридло відповідати?

– Часто молоді журналісти, дорвавшись до «тіла» зірки, починають розпитувати в одному інтерв’ю про все на світі – тем вистачило б на двадцять п’ять інтерв’ю. Перше, з чого починають: «Розкажіть про своє дитинство». Після цих слів я кажу: «До побачення!». Інтерв’ю завжди має бути з чимось пов’язане. Ось цього разу я приїхав до Львова з майстер-класом для студентів магістерської програми з журналістики УКУ. А мене запитують: «У вас собака є? А які у вас вазонки в хаті?». Я розумію, що одне інтерв’ю можна опублікувати в журналі «Все про собак», а інше – в журналі «Дім і сад». А ще – запитання про те, як мені сподобалось ваше місто. Ви ж повинні розуміти, як гість вашого міста має відповісти на це запитання. Звичайно, він скаже, що в захваті від такого чудового тихого міста.

Потрібно поважати гостя і його час. І розумі ти, що на всі запитання твій гість відповідав уже п’ять мільйонів разів. Запитання мають бути цікавими для гостя теж. Журналістика – це не тільки функція підставки для мікрофона. Це робота, яку треба виконувати якісно.

Довідка «ВЗ»

Матвій Ганапольський народився 14 грудня 1953-го у Львові. До сьомого класу навчався у 6-й середній школі Львова. Закінчив училище естрадного мистецтва в Києві і режисерський факультет Російського інституту театрального мистецтва. Працював у Київському і Московському театрах естради, дитячій редакції Держтелерадіо СРСР. Автор і ведучий багатьох теле- та радіопередач, режисер фільму «З точки зору ангела», автор книг «Найкращий посібник з журналістики», «Кисло-солодка журналістика», «Правосуддя для дурнів». Ведучий радіостанції «Эхо Москвы» з 1991-го і грузинського телеканалу «ПІК». Живе паралельно у Москві, Тбілісі та Нью-Йорку.
Категорія: публіцистика | Переглядів: 449 | Додав: GOR | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис