Понеділок, 21.05.2018, 00:27
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу
Головна » 2012 » Травень » 12 » Літературно-мистецькі часописи: програми, структура, стосунок до літературної критики
20:34
Літературно-мистецькі часописи: програми, структура, стосунок до літературної критики
Кількість періодичних українськомовних видань, які виходили у Львові з 1922 по 1939 рік і різною мірою висвітлювали проблеми культури, в тім числі і літератури, коливається в межах 20-25 одиниць. Такий (відносно високий для регіону) показник включає в себе і часописи, що торкалися літературних явищ дуже рідко, принагідно і поверхово, і видання, які висвітлювали переважно або виключно літературний процес у Галичині. Згадані цифрові коливання пояснюються нестійкістю літературних угруповань, що їх випускали, матеріальними нестатками, політичною нестабільністю в краї.

«Старожилами і довгожителями» у цій ситуації можна вважати газети «Діло» та «Новий час», журнал «Літературно-науковий вісник» і «Записки Наукового товариства ім.Шевченка». Від 5-ти до 9-ти років «прожили» «Ми», «Світ», «Дзвони», по 2-4 роки існували «Вікна», «Нові шляхи», «Поступ», «Назустріч», «Напередодні», «Дажбог», «Наш світ», «Наша хата», «Обрії». Решта ж, з'явившись публіці кількома числами, зникали, не проіснувавши й року. Деякі галицькі газети випускали спеціальні додатки, як, наприклад, «Літературно-мистецький додаток «Нового часу» або «Література-мистецтво-наука. — Додаток до «Мети». Вони виходили окремими випусками, а додаток до «Діла» з'являвся щосуботи разом з основним виданням.

Ми розглядаємо в першу чергу видання, що спеціально висвітлювали проблеми художньої літератури і літературної критики, тому зосередимо увагу лише на 17-ти.

1. Перші спроби: традиції та пошуки



Хронологічно першим літературно-мистецьким часописом Галичини повоєнних років був журнал «Митуса», що побачив світ у Львові у січні 1922 року. Його видавцем і відповідальним редактором був Володимир Щуровський, до редакційної колегії входили колишні січові стрільці, молоді письменники Василь Бобинський і Роман Купчинський, ілюстрував журнал Павло Ковжун. «Митуса» складався з розділів: «Поезія», «Поетична проза», «Мистецька трибуна», у якому автори знайомили читачів з модерними явищами у літературі, музиці, малярстві, скульптурі; «Хроніка» — літературно-мистецькі події у світі, і неперіодичної рубрики «Книжки до оцінки», в якій подавалися короткі анотації книжок, що виходили друком у Львові. Саме у «Митусі» було вперше зроблено спробу задекларувати напрям літературного угруповання. В.Бобинський у статті «Від символізму — на нові шляхи» проаналізував процес формування символізму в українській літературі. З цієї статті галичани дізналися про існування на Наддніпрянщині груп «Музаґет», «Мистецький шлях», «Київська професійна спілка митців слова», «Фламінго», «Боротьба», «Гречкосій». Називаючи першими українськими символістами Ольгу Кобилянську, В.Стефаника, М.Яцкова, В.Бобинський простежував вплив символізму (а сюди він включав і футуризм, і динамізм) на сучасних йому авторів. Оцінюючи «Сонячні кларнети» П.Тичини, твори Д.Загула, Я.Савченка, згадуючи О.Слісаренка, В.Ярошенка, В.Кобилянського, Галину Журбу, М.Івченка, Г.Михайличенка, автор відзначав, що всі вони «не залишились вірними символізму», бо виросли з нього. Тут же, в оглядово-аналітичній статті Д.Загула «Сучасна українська лірика», підписаній псевдонімом «Б.Тиверець», розглядається поезія П.Тичини і М.Семенка. Тон і стиль статті свідчать про прагнення автора не стільки аналізувати, скільки репрезентувати і пропагувати творчість П.Тичини. «Так близько до царства вічної краси, — писав автор, — не підходив ще ні один з українських поетів. Мотиви його віршів багаті і взяті з ріжних обсягів нашого життя. Всесвіт, природа, душа, народ, кохання — все в Тичини зливається в одну гармонійну цілість. Навіть жах війни і вихор революції є необхідними згуками для всесвітньої мелодії. Крім цього, поет орудує своїми новими символами, які хоч і такі прості, та все ж таки не перестають бути символами. Тичина єдиний з молодих, який досконало знає мову, відчуває її дух і користується найніжнішими її, схованими для загалу, нюансами. І тому він найбільший український поет, і тим більш стає він національним, тим більше відбігає він від українського трафарету і чужомовного впливу...». Підбір матеріалів та склад авторів журналу дають право твердити, що «Митуса» був загальноукраїнським часописом, бо представляв і Наддніпрянщину, і Галичину. Має слушність М.Ільницький, наголошуючи, що двадцяті роки позначені тісними контактами літературних і мистецьких сил по обидва боки Збруча. Несхожість світоглядних та естетичних позицій авторів журналу поступово спричинилася до їх розмежування, і після виходу четвертого номера часопис припинив своє існування. Не останню роль у розпаді групи «Митуса» і закритті її друкованого органу відіграла поява у травні 1922 року «Літературно-наукового вісника» під редакцією Д.Донцова. На це вказує і В.Бобинський, який, з властивою йому «лівою» риторикою, писав у 1923 році: «З хвилиною появи на галицькому ‡рунті політичного конкістадора псевдобуржуазної реакції, що для своєї мети зручно використовує фірму старого «Літературно-наукового вісника», — «митусівці» попадають на звичайну для «молодих» хворобу — ностальгію за патентом на «справжнього», визнаного поета. За тим пішло роз'єднання»* .

Спробою видати позапартійний літературно-мистецький часопис cоборницького спрямування у Львові був вихід у 1923 році першого і, на жаль, єдиного числа журналу «Мамай» — «літературно-критичного місячника під начальною редакцією Клима Поліщука». Зміст видання був традиційним: поезія, мистецька проза, літературна критика, зразки сучасної народної творчості, «Block Notes» і бібліографія. Вмотивовуючи необхідність нового видання, редакційна колегія вказувала: «...Творячи нове, мусимо використати все, що є вартісного в минулому. Ідучи до нового «завтра», пам'ятаємо старе «вчора», твердо знаючи, що «лише те нове є трівале, що міцно коріниться в старім». Для майбутнього мусить бути використана багата спадщина минулого, а звідси нашим завданням є — з'єднання казки минулого з дійсністю сучасного і знайдення того ґрунту, на якому могли б зійтися в творчій праці всі культурні сили нації, як «старі», так і «молоді», як «червоні», так і «блакитні», бо справжня творчість, що повстає від ґрунту, не може ділитись кордонами, як то ділиться нами самими ґрунт...». Окрім цікавих літературних творів, журнал видрукував вдалий огляд Є.Маланюка «У сусіда (Декілько профілів сучасних польських поетів)», у якому автор аналізував твори Юліана Тувіма, Антонія Слонімського, Яна Лєхоні, Леонарда Подгурського-Околува. На жаль, через матеріальні труднощі «Мамай» так і не втілив свою мрію у життя: «... в нас нема ні видавця, ні гонорару, а є тільки один «Мамай», появу якого на світ Божий можна було б назвати чудом, якби так сталося, щоб хто-небудь заплатив за його друк». Але коштів так і не знайшли.

У листопаді 1924 року у Львові з'являється нове видання — «Наука і письменство» під редакцією Ярослава Цурковського. Якщо «Мамай» ставив за мету об'єднання всіх мистецьких сил усіх поколінь, то «Наука і письменство» в редакційній статті недвозначно наголошувала: «Приступаючи до видавання великого в розмірах журналу молодої української ґенерації «Наука і письменство», маємо за собою певні рації. З одного боку — неприявність періодичного журналу, що подавав би стислу науку о вселюдському характері, недостача журналу, що об'єднував би письменницькі сили даної частини, а не групи нації, та цілковита пасивність старшого громадянства в цьому лихові. З другої сторони — проблескуюча життєздатністю й творчою розпряжністю спроможність молодої ‡енерації викоренити позитивно це лихо й закиди від ветеранів, які добачують у них виключно безвихідну неміч». Редакція нового часопису бачила його «широкою дискусійною ареною», на якій могли б зустрічатися різні погляди, що «не нарушують яскраво наміченої тут ідеоло‡ії молодих. Стисла, зрівноважена дискусія розбудить серед науково опалої нашої нації живіше заінтересування своєрідною духовою творчістю». Але журнал так і не став «в о г н и щ е м, з г у р т о в у ю ч и м б і л я с е б е в с і н а ш і м о л о д і п и с ь м е н н и ц ь к і с и л и», бо через відсутність коштів припинив своє існування. Відзначаючи брак коштів на регулярне видання часописів, вважаємо разом з тим, що пояснювати невдачі нових журналів тільки матеріальними труднощами не варто. Не останню роль відіграв у цьому вже згаданий «Літературно-науковий вісник». У вступній статті «Наші ціли» редакція повідомляла, що «відновлюючи видання «Літературно-наукового вісника», ... вона «свідома величезної трудности зачатої справи...». Очолювана Д.Донцовим редакція оголосила: «Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити від сміття і болота, дати їй яскравий виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртуватиметься ціла нація — ось завдання, для розв'язання котрого, разом з іншими, хоче причинитися і відновлений «Літературно-науковий вісник». Повернувшись до Львова, часопис оголосив себе спадкоємцем свого попередника під цією ж назвою і, декларуючи вірність його традиціям, все ж виявив цілком інше спрямування. Протест редакції ЛНВ попередніх років на чолі з проф. М.Грушевським проти вживання старої назви не мав жодних наслідків. Аналіз ситуації, що склалася, дав М.Ільницькому всі підстави твердити, що «поява нового «Літературно-наукового вістника» стала мовби тим каталізатором, що прискорив розмежування літературних сил».

Отже, маємо яскравий і переконливий приклад того, як мовчазно «полемізують» тексти (видання), витісняючи з обігу один одного. «ЛНВ» став каталізатором диференційних процесів у літературному житті Галичини з кількох причин: відштовхувався від традицій авторського попередника, редагувався вже відомою людиною, заманіфестував себе як соборницьке національне видання, спирався на нову ідеологію, критикував тих попередників, які спричинилися до національної катастрофи, у такий спосіб відповів на очікування громадянства.

З другої половини 20-х років у Галичині все чіткіше простежується формування чотирьох основних угруповань, що визначали напрямки розвитку української літератури і творили атмосферу ідейно-естетичного критицизму. Три з них були свідомо ідеологічно заангажованими — католицький, націоналістичний, комуністичний (прорадянський, радянофільський — Н.К.). І лише четвертий — естетичний — відкидав будь-який ідеологічний тиск на літературу. Саме тому, аналізуючи українську галицьку пресу того періоду, згрупуємо її за ідейними (ідеологічними) критеріями.
Категорія: публіцистика | Переглядів: 943 | Додав: GOR | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис