Понеділок, 18.06.2018, 22:15
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу
Головна » 2012 » Травень » 5 » Юрій ВИННИЧУК про фантастику, містифікації та реальність
13:59
Юрій ВИННИЧУК про фантастику, містифікації та реальність

країнські письменники не живуть з літератури»
Юрій ВИННИЧУК про фантастику, містифікації та реальність
Вадим ДИШКАНТ, спеціально для «Дня»
ФОТО КОСТЯНТИНА РОДИКА


ЮРІЙ ВИННИЧУК

Виданий львівською «Пірамідою» роман Юрія Винничука «Мальва Ланда» уже встиг дістати кілька літературних трофеїв. Отримавши лауреатство на Десятому форумі видавців у Львові, перемогу в п’ятому Всеукраїнському рейтингу «Книжка року 2003» (номінація «Сучасна українська проза і драматургія»), книжка була визнана кращою вітчизняною фантастикою, виданою українською мовою. Тож зустрівшись з Винничуком, який окрім того, що є хорошим письменником, має багато інших талантів, серед них — літературного містифікатора, я розпочав розмову з запитання про його останній роман.

РАЙ НА СМІТТЯРЦІ

— Казковий, нереальний світ «Мальви Ланди» ви будуєте на львівській сміттярці. Весь світ вам видається великим смітником, якщо навіть змальований вами рай розташовано на міському сміттєзвалищі?

— Можна й так зрозуміти, але мені важко щось розтлумачувати, оскільки виникає багато різних думок. Коли я був у Америці, то мене там запитували, чи не мав я на увазі діаспору, коли описував життя сміттярки. Звичайно, що роман можна й так сприйняти, оскільки його герої будують якісь фантастичні плани завоювання України, допомоги курдам і так далі. Тобто роблять те, чим весь час займалася діаспора — збивала піну й більше нічого. Але не можна усю сміттярку звести лише до діаспори, це є суміш різних середовищ — позитивних, негативних. Там, безсумнівно, є пародія на наших дисидентів в образі Пупса, якого врятували від розстрілу, а він став маразматиком. Це те, що сталося з багатьма нашими літераторами, які у в’язниці писали гарні речі, а вийшли на волю — й почали графоманією займатися. Цей замкнутий світ сміттярки відображає світ, в якому, на мій погляд, ми тепер живемо, це є реальна нинішня Україна, що нагадує вінегрет з різних типів, середовищ і т.ін.

Але коли я писав роман, то не ставив перед собою мети, щоб відобразити саме Україну, це робилося стихійно, на підсвідомості. Якби ви мене запитали про це одразу після написання роману, то я взагалі не зміг би нічого сказати, це вже з часом я почав усвідомлювати, що саме написав, почав бачити якісь підтексти, аналогії й під час редагування вже міг якісь мотиви, теми підсилити.

— Яка ситуація зараз склалася у вітчизняному книговидавництві? З одного боку, видається немало різних книжок, з іншого — лунають постійні нарікання на те, що українській книжці важко побачити світ.

— Ситуація погана вже тим, що російська книжка значно дешевша. На це є багато причин. Наприклад, росіяни не платять за право видання закордонних померлих письменників. А ми, якщо захочемо видати Цвейга, наприклад, мусимо платити по рахунку. Українська книжка не стане конкурентоспроможною, поки не припиниться цей вал книг з Росії. Йдеться не про те, щоб звідти до нас не йшли книжки, а про встановлення мита на класику, на популярні книжки. Звільнити від нього треба тільки наукові видання. Книжок українських, звичайно, виходить немало, але подивіться на їхні тиражі: одна-дві тисячі. Ніхто більше не видає, чекають, чи книга продасться, потім її додруковують. Тоді як росіяни відразу видають п’ятнадцять- двадцять тисяч.

— Отже, український письменник не може вижити за рахунок своїх творів?

— У принципі може, але треба писати якісь речі під замовлення. Наприклад, я не живу чисто з літератури, більше отримую з журналістики. З книжок щось, звичайно, капає, але з цього прожити не можна. Найприбутковіші мої книжки — краєзнавчі. Наприклад, «Легенди Львова», «Кнайпи Львова». Або «Таємниця львівської кави», яку оплатила «Кава «Галка». Якщо б я інших заробітків не мав, то подібні книжки писав би щокілька місяців: «Історія львівського пива», «Історія тютюну у Львові», чи там «Таємниця львівського бетону» (сміється). Можна таке робити, але не хочеться на це розмінюватися. А чисто з літератури у нас ніхто практично не живе.

«НАШІ БІЗНЕСМЕНИ, НА ЖАЛЬ, НІЧОГО НЕ ЧИТАЮТЬ»

— Коли пишете про львівську каву, почуваєтеся більше письменником чи рекламістом?

— Чому рекламістом, я пишу про це із задоволенням, я не беруся за те, що мені не цікаво. Коли я захопився старим Львовом і надумав створити книжку «Легенди Львова», то в мене назбиралося дуже багато матеріалу на різні теми. Я справді можу написати на будь-яку тему, пов’язану зі Львовом. Поки що написав про старі кав’ярні, шинки, про львівську богему. Книжка легко написана, вона стала популярною, її постійно додруковують. Ті ж «Легенди Львова», тираж яких перевалив вже за тридцять тисяч, купують не лише на Львівщині, вона добре розходиться в Києві — тут багато львів’ян, — та й за кордон її везуть.

— Яким чином рекламують нині українську книжку?

— Зараз, скажімо, у Львові нема такої газети, яка би не друкувала рецензії на книжки. От пішла така мода, й наше видавництво «Піраміда» у тих замітках постійно фігурує. Ми теж вдаємося до реклами, аби залучити кошти на видання книжки. Наприклад, коли ми видавали «Кнайпи Львова», то нинішні львівські кав’ярні дали свою рекламу в книжку, так само було і з «Легендами Львова». Була видана книжка про львівські банки, на яку банкіри дали гроші. У свою чергу, кав’ярні рекламують нашу книжку, у меню вказано, що «про наш заклад можна прочитати в такій-то книжці». Таку практику можна ввести в кожному місті, це було б цікаво для читачів. Мої «Легенди Львова» надихнули інших авторів, вийшли «Легенди Львівщини», «Легенди Криворіжжя».

— Аби бути успішним, ви, сучасний український письменник, повинні себе трохи почувати бізнесменом?

— Бізнесменом я себе почуваю радше в ролі головного редактора видавництва. Бо ті проекти, над якими я працюю в «Піраміді», покликані витягнути видавництво на найвищі сходинки видавничого бізнесу, залучити до нас якнайбільше авторів. Я засватав до «Піраміди» багатьох, більше десятка різних авторів, які раніше друкувалися в інших видавництвах. Звичайно, що мушу все прораховувати, аби ми видавали ті книжки, які б продавалися. Видавець вкладає свої гроші, я, як редактор, вкладаю свій розум.

— У нас є приклади взаємовигідної співпраці вітчизняних бізнесменів з українськими літераторами?

— Я сам є таким прикладом: на ті ж «Легенди Львова» гроші дали бізнесмени. Хоч би що відбувалося, треба, аби бізнесмен був патріотом. Скажімо, я зараз хочу видавати «Казки народів світу», у нас у Львові присутні понад десять почесних консулів. Я до них звернувся, кожен з них готовий дати гроші на такі книжки. Але біда в тому, що наші бізнесмени нічого не читають, їхній інтелект, на жаль, залишається на рівні Мариніної. Попри те з ними можна розмовляти, принаймні мені вдавалося їх переконувати в тому, аби виділили якісь гроші на ту чи іншу книжку.

— Можете дозволити собі таку розкіш: написати щось виключно для душі, не розраховуючи на те, що книжка продасться?

— Зараз ні, раніше був готовий до такої праці, бо видати книгу було непросто, але тепер з цим проблеми у мене нема. Хтось у відгуку на мій твір написав: якби вийшла книжка «Меліорація північного Полісся» й там значився б автором Юрій Винничук, то мінімум тисяча примірників легко б продалася. У мене є невидані речі, написані раніше, але вони поки не побачили світ лише через те, що їх треба довести до пуття, відредагувати.

ЯК РОБИТЬСЯ СКАНДАЛ

— Бренд «Юрій Винничук», окрім того, що допомагає продавати свої твори, певно, ще до чогось зобов’язує?

— Звичайно, зобов’язує. Після «Легенд Львова» мене діти почали читати, читали вони й мою збірку «Вікна застиглого часу», інші книжки, з якими під час зустрічі вони підходять, аби взяти автограф. Але в мене є деякі напристойні речі, я хочу видати їх, тож тепер думаю, як це зробити — великими буквами написати, щоб їх діти не читали...

— Яку зі своїх книг ви вважаєте найбрутальнішою?

— Певно, це «Житіє гаремноє», хоча в мене є твори, які друкувалися в «Поступі», але поки що не вийшли окремою книжкою.

— «Житіє гаремноє» було для вас просто літературною забавкою чи хотілося трохи подражнити земляків?

— Було і те, і друге. Коли я працював у «Пост-поступі», Кривенко, тодішній редактор газети, попросив, щоб я влаштував якийсь скандал. Я придумав щоденники Роксолани, на що Сашко запитав: «А що, такі існують?» Я йому на це відповів, що зараз напишу, й почав їх писати, стилізуючи мову під старовину. Перед тим, як їх почали друкувати, з’явилася стаття про те, як ці щоденники знайшли, це теж була ціла історія. Зразу ж виник скандал, «Союз українок» надрукував у «Молоді України» відкритий лист до Винничука й до редакції нашої газети з вимогою негайно припинити публікацію щоденників. У листі йшлося про те, що навіть коли б Роксолана насправді таке написала, то це все одно не варто друкувати, бо це паплюжить її світлий образ і т.ін. А далі йшли цитати з Плачинди, з яких виходило, що Роксолана в гаремі нічого більше не робила, як розповідала султанові про Україну. Одним словом, це викликало скандал, ми своєї мети досягли.

— Наскільки я знаю, це не єдина ваша літературна містифікація?

— Робив я й інші містифікації, є в мене така батярська жилка до подібного роду жартів. Свого часу надрукував ірландський епос, на який згодом посилалися в наукових статтях і навіть в енциклопедіях. Є люди, перед якими мені соромно, я їм зізнаюся, що це афера. Історія з цим ірландським епосом сталася у 1984 році, тоді в нас у редакціях журналів сиділи дрімучі люди, які мало що розуміли в літературі. Вони вирішували, що друкувати, а що ні, критерієм їхнім було: бере чи не бере за душу. От саме з ними я вирішив і зіграти такий жарт, зробив епос про Україну, який нібито ірландець написав. Їх це взяло, спочатку «Літературна Україна» надрукувала великий уривок, а потім журнал «Жовтень».

«У НАС, КОЛИ ХТОСЬ ЩОСЬ ЗРОБИТЬ, ТО ІНШІ ПОТІМ НА ЦЬОМУ НАЖИВАЮТЬСЯ»

— Якби ми й досі жили в Союзі, то ви зі своєю винахідливістю не пропали б....

— А я й не пропадав у ті часи, працював художником- оформлювачем, фарцював... Але що стосується моїх літературних занять, то не знаю, щоб я робив, то були дурні часи. Я мусив з Івано-Франківська, де почалися процеси й у мене під час обшуку забрали рукописи, втікати до Львова, де жив нелегально. Аби посадити російського літератора, треба було, щоб він принаймні вийшов на площу та протестував проти агресії Радянського Союзу в Чехословаччині. В Україні досить було знайти якусь стару книжку, якісь віршики, й за це письменник вже міг кілька років дістати.

— Зате зараз у нас повна безкарність. До речі, раз зайшлося про покарання, то хотів би спитати, чи є в нашому літературному середовищі піратство, і якщо так, то чи хтось з ним якимось чином бореться?

— А як без піратства, у нас, коли хтось щось зробить, то інші потім на цьому наживаються. Наприклад, вийшла книжка «Український жах», більшість творів якої передерто з «Огненного змія» — збірки зібраної мною української фантастики ХIХ століття, практично невідомої нашому читачеві. Твори галицьких письменників я відредагував, деякі довелося скоротити вдвічі, але імені мого в «Українському жахові» ви не знайдете, хоча тексти пішли в моїй редакції, взяли видавці й підготовлені мною біографічні довідки про письменників.

— Певно, варто було подати до суду?

— Щодо суду, то у Львові нещодавно був випадок, коли один історик церкви виграв справу в одеського автора, який взяв великі цитати з його праці без посилання на його ім’я. Я ж до суду не подавав, але хочу про випадок із цими фантастичними оповіданнями написати статтю, бо це є свинство. Визбирування давніх творів по різних журналах та газетах, їхнє сканування та редагування є досить трудомісткою справою. Що таке зісканувати зі старої газети? Це півтекста не прочитується, мусиш потім бавитися з цим. А якщо це галицький письменник позаминулого століття, то мусиш його редагувати, часто в творах зустрічається багатослівність, псевдорелігійність. А потім відшліфований тобою текст хтось бере й передруковує. Це начебто й не плагіат, бо ж не мій твір взяли, але там вкладена моя велика праця. Думаю, що це буде прогресувати, завжди так було в нас, що хтось порпається в землі чи пірнає на морське дно, а інший з його праці користується.

ДОВІДКА «Дня»

Юрій Винничук народився в Івано-Франківську 18 березня 1952 року. Закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут за спеціальністю «філологія». З 1974 року мешкає у Львові. Працював художником-оформлювачем, у 1987 році організував у Львові Театр «Не журись», у якому був не лише автором сценаріїв та пісень, а й режисером та актором. З 1991-го працював у львівській газеті «Пост-Поступ». Нині, крім роботи в газеті «Поступ», є головним редактором видавництва «Піраміда». Юрій Винничук — один із найвідоміших і найблискучіших українських прозаїків. Він автор повістей та романів «Житіє гаремноє», «Щуроград», «Ги-ги-и», «Діви ночі», «Мальва Ланда», книжок «Вікна застиглого часу», «Місце для Дракона», поезій, оповідань, есеїв, книг про Львів — «Легенди Львова», «Кнайпи Львова». Нещодавно з-під його пера вийшло дослідження «Книга бестій» — енциклопедія українських народних вірувань, колекція чудовиськ, що відкриває нову серію «Мітольогія». Найближчим часом вона збагатиться «Книгою чортів», «Книгою відьом», «Книгою янголів» та «Книгою снів». Видавництво «Піраміда» використовує ім’я письменника як торгову марку й видає цілу серію книг під назвою «Юрій Винничук презентує» та «Казкова скарбниця Галичини».
Категорія: публіцистика | Переглядів: 1008 | Додав: GOR | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис