Понеділок, 21.05.2018, 00:05
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу
Головна » 2012 » Травень » 5 » Iнтелектуальний світ української еміграції
14:01
Iнтелектуальний світ української еміграції
нтелектуальний світ української еміграції: пріоритети, пошуки, прозріння
Ігор СЮНДЮКОВ, Марія ТОМАК, «День», Вадим ЛУБЧАК, Неля ВАВЕРЧАК, Анна ЧЕРЕВКО

«Де скарб ваш — там буде і серце ваше». Ці слова Вічної Книги є певним спільним знаменником, що об’єднує (за всього, цілком природного, розмаїття) ідеали, роздуми та вчинки таких видатних українців, волею долі й нещадної доби відірваних від Батьківщини, як Євген Маланюк та Олег Ольжич, Іван Багряний та Улас Самчук, Михайло Шлемкевич та Іван Лисяк-Рудницький, Роман Бжеський та Юрій Шевельов... Cкарбом їхнього життя була далека Україна. Саме їй належало їхнє серце.

То були інтелектуали європейського, світового рівня: письменники, публіцисти, філософи, політологи історики, мовознавці. Вони боронили честь свого уярмленого народу. Вони передавали своїм читачам в Україні (а читачі ті ризикували тоді свободою, а то й життям!) віру в те, що духовна й національна свобода неминуче настане — якщо тільки ми, український народ, знайдемо в собі сили вибороти її, й, отже, все залежить від нас. Нарешті, ці видатні люди не раз точно, ясно й конкретно вказували шляхи до цієї свободи, так само, як і нещадно таврували вади нації, наслідуючи Шевченка і Франка.

Ось чому черговий круглий стіл «Дня» в рамках започаткованого нами нового проекту «Самоосвіта online» ми присвятили саме інтелектуальному світу провідних діячів зарубіжного українства ХХ століття. То є справді цілий світ, без жодного перебільшення (в чому, сподіваємося, переконається наш читач), без розуміння якого немислимо ствердити європейський та гуманістично орієнтований Український Світ. У зустрічі в редакції «Дня» взяли участь люди, чиї імена відомі в усій Україні: академік НАН України, вчений-енциклопедист, громадський діяч Іван ДЗЮБА; доктор філологічних наук, професор Римського університету «Ла Сап’єнца», публіцист, культуролог Оксана ПАХЛЬОВСЬКА; професор НАУКМА, доктор філологічних наук Володимир ПАНЧЕНКО; публіцист, лауреат премії імені Джеймса Мейса Сергій ГРАБОВСЬКИЙ; історик, журналіст, публіцист Володимир БОЙКО (м. Чернігів). Модератор круглого столу — головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА.

Лариса ІВШИНА: — Дякую всім, хто погодився взяти участь у нашому проекті «Самоосвіта online», який є втіленням принципу газети «День»: нарощувати знання. Мені здається, це могло би бути добрим принципом для всієї країни. Принаймні, для її розумної частини. Запрошую першим до слова Івана Михайловича Дзюбу.

Іван ДЗЮБА: — Українська політична еміграція є частиною ширшого явища — розкиданості українців по різних світах внаслідок відомих історичних обставин. Етнічні українські землі були розділені між трьома великими сусідами (Російською імперією, Австро-Угорською імперією, згодом, Польщею). Тому українське національне життя, насамперед культурне та інтелектуальне, концентрувалося не лише в самій Україні (в першу чергу тому, що в самій Україні був заборонений український друк). Осередки українського духовного життя існували в Санкт-Петербурзі, Москві, Варшаві, Відні, Празі, Парижі, Женеві, багатьох інших великих європейських містах.

Так було до української національної революції 1917—1921 рр. Слід мати на увазі, що в ті часи не можна було говорити про політичну еміграцію, як про повною мірою масове явище. Були лише окремі політичні емігранти — революціонери типу Сергія Степняка-Кравчинського, люди, що належали до гуртка Михайла Драгоманова (приміром, Подолинський), які прагнули відродити українське вільне слово — хай і за кордоном (зокрема в Швейцарії).

А як масове явище українська політична еміграція почалася після поразки Української Народної Республіки, тобто з 1920 року. Значна частина української демократичної інтелігенції тоді не прийняла радянської влади і опинилася в еміграції (частина опинилася в Галичині, а частина — у Варшаві, Відні, інших столицях). Щоб показати масштаб інтелектуальних та культурних втрат, завданих Україні (щоправда, втрат відносних, бо ці люди працювали, робили внесок в українську культуру), достатньо назвати лише декілька прізвищ. Олександр Олесь, Микола Вороний, Микола Садовський, Дмитро Чижевський (видатний філософ і філолог), Василь Зиньківський, Євген Чикаленко, Дмитро Антонович, Микита Шаповал, Петро Холодний (батько) та Петро Холодний (син), десятки інших славетних імен.

Вагомість цих втрат визнавала на ту пору навіть офіційна радянська пропаганда. Наведу уривок з доповіді «Сьогоднішня українська література», яку 1927 року зробив наближений до влади критик і публіцист Володимир Коряк (прочитана вона була у Комуністичному університеті; зауважу, що вже через два роки, 1929-го, говорити такі речі стало абсолютно неможливо). Там Коряк, зокрема, сказав таке: «Сьогочасна українська література позбулася багатьох талантів. Виїхав провідний український лірик — Олесь, виїхали батько українського модернізму Микола Вороний, соціал-демократичний поет та драматург Спиридон Черкасенко, виїхав Шаповал, Богацький, і, нарешті, найкращий український письменник-марксист Володимир Винниченко».

Були сотні інших українських емігрантів-інтелігентів. Вони створили низку культурних інституцій, передусім у Празі, а потім також у Варшаві, Відні. Видавалися десятки українських газет, журналів; дуже ефективним було книговидання. Ця еміграція була переважно націонал-демократичною за своїми поглядами; дуже потужно була представлена ліва — соціал-демократична — течія. Скажімо, Микита Шаповал, який (за дієвої участі Винниченка) видавав у Празі журнал «Нова Україна», дуже багато зробив для консолідації українських культурних сил. Дуже плідно працювала Господарська академія в Подебрадах (Чехія); українські фахівці, зокрема Дмитро Чижевський і Філарет Колесса, викладали у Празькому університеті. Така сама найактивніша культурна діяльність здійснювалася українцями у Варшаві, видавались газети, журнали, навіть солідні видання творів Шевченка (Павло Зайцев підготував до друку й почасти видав 12-томне академічне повне зібрання його творів із коментарями, щоправда, не встиг довести цю справу до кінця).
ФОТО З КНИЖКИ ЮРІЯ ШЕРЕХА «ПОЗА КНИЖКАМИ І З КНИЖОК»


РОКИ МУРу. АУГСБУРГ, НІМЕЧЧИНА, 1946 р. СИДЯТЬ: ЄВГЕН МАЛАНЮК, ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ; СТОЯТЬ: ВАСИЛЬ БАРКА, УЛАС САМЧУК, ІГОР КОСТЕЦЬКИЙ

Ця еміграція ставила своїм завданням продовжити ту культурну роботу, яку вона розпочинала в Україні на початку ХХ століття і в перші роки національної революції. А щодо другої хвилі еміграції, то це вже була еміграція повоєнна, вона значно відрізнялася від першої хвилі. Як ви знаєте, радянська пропаганда оголошувала цих людей «колаборантами», «німецькими поліцаями», «зрадниками», «запроданцями» тощо. Насправді все було зовсім інакше. Звичайно, була невелика частина колаборантів і поліцаїв, але основну масу цієї еміграції становили: молодь, яку силоміць вивезли на роботу в Німеччину, українська інтелігенція, яка вціліла після репресій 30-х років, ті люди, які повернулися із заслання й не сподівалися нічого доброго від сталінської держави. Серед цієї хвилі еміграції були сотні (!) літераторів, артистів, співаків, науковців. Це була величезна інтелектуально-культурна сила. Опинившись в еміграції, ці люди мали досить ідеалістичне, романтичне настановлення, намагаючись робити те, що вони не могли робити за радянських часів в Україні, і твердо вірили, що вони зможуть повернутися на Батьківщину. Вони вірили в нетривалість радянського ладу. Хоча справжніх реальних підстав для такої віри не було. Радянська армія дійшла до середини Європи, а Сталін в очах багатьох виглядав «визволителем від фашизму». До тих, хто «втік» з Радянського Союзу, значна частина західних політиків та громадськості ставилась із недовірою, з підозрою. І тільки коли Іван Багряний оприлюднив 1947 року памфлет «Чому я не хочу вертатися до Радянського Союзу» і розповів страшну правду — ситуація суттєво змінилася. Відчутно вплинуло й подальше політичне напруження між СРСР та Заходом — до української еміграції почали ставитись інакше.

Л. І.: — Пригадую, коли український парламент мав проголосувати за постанову «Про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного», але постанову відхилили (це було 2006 року). Я маю таку «скромну думку»: може, це трапилось через те, що депутати просто не знали, хто такий Іван Багряний? А можливо, вони, навпаки, дуже добре про це знали? В чому тут проблема?

І. Д.: — Дехто знав, а дехто і не знав... Загалом, я вважаю, що саме ювілей Багряного обов’язково слід було відзначити, ця людина мала тоді дуже зважену позицію.

Хотів би навести слова всесвітньо відомого вченого, історика, філолога, культуролога, сходознавця — енциклопедиста, візантолога, алтаєзнавця Омеляна Пріцака. Ось що він писав: «В рамках 1944 — 1945 рр. сотні тисяч українців-біженців з’явились у Німеччині, що не могли чи не хотіли залишатись під більшовицьким режимом. Серед них був новий тип втікача, який замість коштовностей і дорогих речей, брав із собою рукописи, рештки своїх збірок, книжок і документів».

1945 — 1950 роки — це специфічний, героїчний період в історії української науки. Названі біженці, знайшовши притулок у таборах «ді-пі», відразу почали створювати школи, літературу, організації, пресу. У той час в Німеччині (з Австрією) було 29 українських гімназій, 87 народних шкіл, 8 фахових шкіл, кілька закладів університетського типу. Це, по суті, були інтелектуали нового типу. Вони створили цілу мережу культурних українських інституцій в різних країнах Європи, згодом — у Північній Америці.

Із політичного погляду, українська еміграція була різношерстою й різнохарактерною. Це спричиняло певні колізії та непорозуміння. Так, галичанська еміграція перебувала під певним впливом ідей Дмитра Донцова (проте, зауважу, не вся). Натомість біженці з Наддніпрянщини, «підрадянської» України, які дуже добре знали конкретні умови тамтешнього життя, в ряді випадків оцінювали ситуацію реалістичніше; так, якщо говорити про літературу, вони більш адекватно оцінювали творчість Тичини, Рильського, Бажана, ряду інших класиків, не підтримували нападок на Хвильового, Куліша, Винниченка, котрих дехто оголошував мало не зрадниками.

Не можна не сказати й про роль Івана Багряного. Він мав величезний моральний авторитет у середовищі повоєнних біженців, бо пройшов усі кола радянського пекла у 30-ті роки, дивом залишився живим, і про це добре знали. Проте наприкінці 40-х років Багряний ідейно дуже гостро розійшовся з правим крилом української еміграції, заявивши, що в самій Україні є «українські комсомольці». А ось інша думка Багряного: «Нам потрібний не «філологічний», а територіальний патріотизм». Це, загалом, здорова ідея, треба лише мати на увазі, що територіальний патріотизм (в наших сучасних реаліях) може мати — і має — грабіжницьке наповнення. Тому я говорив би про культурний патріотизм.

НЕПРОЧИТАНЕ ЯВИЩЕ — ЄВГЕН МАЛАНЮК

Л. І.: — Напередодні круглого столу ми провели інтернет-опитування серед читачів «Дня», з’ясовуючи, чи є запитаною, на їхню думку, інтелектуальна спадщина української еміграції. Так от, серед запропонованих самими читачами варіантів траплялись і такі: «Навіщо ця спадщина нам взагалі потрібна?». Про що це свідчить? Про те, що засадничі думки українських закордонних інтелектуалів ще не стали надбанням не тільки масової, а й «освіченої», здавалося б, свідомості. Це є результатом «життя в бляшанці», яке визначило культурну атмосферу в Радянському Союзі.

А в інтернет-версії «Дня» сьогодні (18 квітня. — Ред.) ми розмістили таке висловлювання Євгена Маланюка: «Нація — це невсипуща внутрішня «боротьба» сил формотворчих та ідеєтворчих із інертною масою («більшістю») етносу». Пані Оксано, які відчуття викликає у вас ця думка?

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА: — Мені здається, що зараз в усьому перемагає навіть не інертна частина суспільства, а люмпенська, тому що Україна ввійшла в глобалізований світ із дуже складною культурною ситуацією. Наприклад, Польща чи будь-яка інша країна Східної Європи, повертаючись до Європи, все-таки стартувала з сильним ресурсом самовизначення, самодетермінації культурної та національної, з амбітним, зарядженим бажанням реалізувати себе в новому контексті. Україна ж входила в ті процеси в хаотичному стані. А за останні 20 років навіть відбувся регрес, деградація цілого ряду підставових моментів, які могли б потенційно дозволити вписатися в цей контекст повноцінно. Велику відповідальність за цей регрес несе українська інтелігенція молодших поколінь, яка не зрозуміла ні зовнішнього світу, ні внутрішнього світу власної культури. Якщо ми звернемо увагу на процес створення концепцій української літератури, культури, то побачимо, що на всіх етапах це творення впирається в нову фальсифікацію. Наприклад, Іван Франко написав «Історію української літератури». Це був один із перших компендіумів української літератури. Потім була революція, а далі — радянська інтерпретація, тобто повна фальсифікація. На жаль, після цього не відбулося поєднання, творення нових концепцій. Погляд на культуру здрібнів. Він локалізувався, провінціалізувався, став надзвичайно парціалізованим, конфліктним, не відбулося того інтелектуального зусилля, яке допомогло б звести ці «острови» воєдино.

Л. І.: — А чи був у середнього покоління шанс в умовах «залізної завіси» зустріти ці виклики в іншому «озброєнні»?

О. П.: — Шанс був виразно присутній, але молодші покоління не мали відповідних механізмів для прочитання культур. Культура ж — це не лише факт, твір, постать, це насамперед наука, яка інтерпретує, існує в різних своїх градаціях — від академічної науки до публіцистики — та є механізмом вписування культури у свідомість суспільства.

Говорячи про Маланюка... Він відчував шістдесятників, своїх молодших братів і творив міст між інтелігенцією 1920-х і 1960-х рр. Тоді вони не могли зустрітися. Сьогодні інтелектуали в Україні та за кордоном можуть зустрітися, але парадокс полягає в тому, що між ними немає розуміння. Наприклад, є така теза окремих представників Нью-Йоркської школи, що шістдесятники завадили їм дістатися до читача, перешкодили їм бути сприйнятими. Це — абсурд. Шістдесятники ловили кожне слово, яке долинало звідти, готові були його інкорпорувати в реальний український процес. Поети діаспори не могли дістатися до українського читача не з вини шістдесятників, а з вини тоталітарного режиму. В тому числі Маланюк — абсолютно непрочитане явище.

Л. І.: — Чому нам сьогодні потрібен Маланюк?

О. П.: — Маланюк існує в трьох іпостасях: поет, поет-історик, культуролог. Це людина, яка пройшла всі кола пекла України XX століття. Це письменник-інтелектуал, який зумів у неможливих умовах залишатися представником європейської української ментальності, продовжувати мислити критично.

Його твір «Нарис з історії нашої культури» — фундаментальний, тому що дозволяє зрозуміти механізми розвитку української культури. Кожну фразу треба читати, інтерпретувати. Найпростіша думка Маланюка: «Україна є північним сегментом Середземноморської цивілізації» насправді є глибокою культурологічною тезою, яка говорить про приналежність України до європейської цивілізації.

Цикл статей Маланюка про Малоросію взагалі наче сьогодні написаний — із оцим його майже старозавітним гнівом...

Євген МАЛАНЮК (1897 — 1968):

«Всупереч популярній у нас думці, малоросійство — то не москвофільство і не ще яке-небудь «фільство». То — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньо національне. Це — національне пораженство. Москвофільство — то є можливий напрям нашої національної політики. Але малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм».

Історична поезія Маланюка — це колосальний ресурс для неокультурних теорій, які вписуються в геокультурну теорію як Євразії, так і Європи.

У Маланюка є цілий цикл надзвичайно сильних поезій з ідеєю «варязька сталь і візантійська мідь», які можна порівняти з блоківськими «Скіфами». Це колосальна теорія розвитку Української держави. Маланюк чітко ставить питання про Україну як державу, яка мала сконденсувати в собі варязький код сили, зброї, інституційності та візантійську матрицю (але не російсько-візантійську). Його «візантійська мідь» зовсім не означає приналежності Маланюка до захисників традиційного політичного православ’я. Навпаки. У тих же «Нарисах з історії нашої культури» він говорить про специфіку українського православ’я. Це — глибока думка про Христа, який сходить на землю, йде за плугом, розчиняється в людях. Це — унікальний код саме автентичного українського православ’я (поки воно не було зруйноване російською Церквою). У нього є ідея протиставлення степу й моря. Ми сміливо можемо вписати Маланюка у відповідну українську традицію: дуже цікаво виглядають степ і море, зустріч скіфського і грецького у Зерова, «Скіфській Одіссеї» Ліни Костенко. Їм притаманні різні підходи, але певною мірою Зеров і Маланюк виходять на спільний культурологічний знаменник відчуття європейської цивілізації, розчиненої в українському культурному просторі.

Діаспора сьогодні — це втрата чи ресурс? Із вини певних спадкоємців інтелектуальних еліт спадок діаспори може виявитися втратою. Тим часом це колосальний культурний та історичний матеріал, який не описано, не виведено на системний рівень. До трагедії людей, у яких відібрали Батьківщину, в нас сформувалася неуважне ставлення і неповага. Скажімо, Ігор Шевченко, який був одним із найбільш помітних візантологів світу, чиє ім’я розмикає всі академічні кабінети Європи та світу, колись подзвонив мені з Лондона і сказав: «Пані Оксано, я багато можу зробити для України, але чому я не потрібен Україні?». І ось через двадцять років до мене повертається це питання. Тепер я можу зрозуміти, чому він був не потрібний ТІЙ Україні, бо вже з ТІЄЇ країни починалася не-Україна, з ТІЄЇ України починалася її фальсифікація. І цій фальсифікації ми не змогли зарадити.

На противагу всім культурологіям, усім високим цінностям, щодня, щогодини в інтернет-ресурсах, на телебаченні ми бачимо культивування хама. В якості «культурної» повідомляється новина про п’єси Подерв’янського; і якийсь глядач каже: «Я прийшов послухати матюки». Це пострадянська матриця неототалітарного мислення, замішана на провінційності, комплексах, де немає ѓрунту для європейського коріння.

Повертаючись до колосальних зусиль тих людей, які в неможливих умовах творили Україну, коли її ще не було, варто згадати хоча б енциклопедію Кубійовича. В повоєнній Європі люди, які не мали грошей на харчі, створили 11 томів енциклопедії! А потім із неї постала канадська Енциклопедія українознавства, яка на сьогодні є найкращим ресурсом. Сьогодні в Україні Європейський словник філософії, який ще видає «Дух і Літера», залишається на маргінесах культурної свідомості, а в центрі стоїть густий чад хамства.

Тому власні зусилля, в тому числі «Самоосвіта online», — це, можливо, єдиний шлях до регенерації культурно хворого організму посттоталітарного суспільства, тому що демократизація, європеїзація починається не з політики чи з економіки, а з культури. Не з тієї, носієм якої є еліта, а з культури «середнього рівня», адекватного сучасному світу.

Л. І: — Наш читач переважно готовий до такого спілкування, але ми прагнемо, аби якомога більше людей в Україні розуміли необхідність ставати на захист розуму. Українці мають навчитися захищати своїх висококласних, інтелектуально сильних людей — для створення повноцінної європейської держави.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ: — Насправді, ще десять років тому у видавництві «Дніпро» був підготовлений двотомник Євгена Маланюка — художні й культурологічні твори. Підготував його покійний Ігор Римарук. Але ніхто з дуже патріотичних політичних сил або діячів не знайшов гроші на його друк. Хоча цей двотомник має бути в кожній шкільній і районній бібліотеці.

ШЕВЕЛЬОВ ПОРІВНЮВАВ СЕБЕ ІЗ КОПЕРНИКОМ

Л. І.: — Повертаючись до питання про те, що «долітало» до українців через «залізну завісу»... На своєму досвіді можу сказати, що майже нічого. Сформуватися мені допомогла родинна (мама, бабуся), пам’ять, церква. А ще пригадую, що дехто з наших рідних перед «золотим вереснем» 1939-го встиг полетіти на заробітки в Канаду. Час від часу вони надсилали фотографії. І можна було порівняти: у що була одягнута моя бабуся (скромна спідничка і плюшевий жакетик) і одяг наших закордонних родичів — їхні внуки на фото стояли в прекрасних бантах, гольфах на фоні гарного будинку. Моя бабуся, котра підняла шестеро дітей та працювала все життя, виглядала інакше... Через стільки років на всі ці відчуття лягають публіцистичні твори, які пояснюють глибину драматизму ситуації — тогочасної і нинішньої...

Володимир ПАНЧЕНКО: — У контексті інтелектуальної спадщини української еміграції необхідно згадати також розвиток технічної, інженерної думки на Заході, до якої долучилося чимало українських інтелектуалів — Ігор Сікорський, Степан Тимошенко, нащадки Олександра Кістяківського. Чимало українців увійшло в історію науки США.

Мої ровесники, в тому числі я, були наглухо відрізані від інтелектуального спадку нашої еміграції...

Л. І.: — А коли ви вперше дізналися про Юрія Шевельова?

В. П.: — Десь наприкінці 1980-х років... Потрібно нагадати, коли інтелектуальний спадок еміграції почав повертатися до України. У № 12 журналу «Київ» від 1987 року з’явилися перші п’ять оповідань Володимира Винниченка з передмовою Павла Федченка, яка мала дуже характерну назву «Оцінюємо з класових позицій». Перша публікація Євгена Маланюка з’явилася 1989 року в № 47 журналу «Україна». Це була добірка віршів, яку підготував до друку професор зі Словаччини Міколаш Невелі.

Л. І: — Що Шевельов намагався пояснити українцям?

В. П.: — Шевельов — одна з найбільш помітних постатей в історії української думки ХХ століття. За основним фахом він був мовознавцем. Найбільша його праця — «Історична фонологія української мови». Коли Шевельов оцінював свою працю, не граючись у скромність, порівнював себе з коперніком... Він зруйнував один із дуже поширених (навіть до сьогодні) міфів про походження української мови від розпаду на три гілки мови давньоруської. Шевельов у своїй «Історичній фонології...» довів, що все було зовсім інакше. Ніякої спільної мови не було. Натомість українська мова утворилася внаслідок взаємодії діалектів на певній території. Щодо літературознавчого спадку Шевельова, то надзвичайно фахове літературознавство, кваліфікована критика були його... хобі.

1943 року у Львові, коли ще не скінчилася війна, Юрій Шевельов пише статтю під назвою «Меч, труби, лютня». Може здатися дивним, але вона присвячена Чернігівському архієпископу Лазару Барановичу. В історії Барановича Шевельов побачив дивовижний для українців сюжет — драму, в якій герой із воїна-мужа почав перетворюватися на хохла, який покладався не на власні сили, а на Московщину.

Говорячи про Шевельова, не можна забувати про функціонування Мистецького українського руху (МУР) в 1940-х роках. Шевельов був ідеологом цього важливого мистецького проекту. З одного боку, МУР для нього був альтернативою «донцовщини» (на цей час Шевельов уже був гострим критиком Донцова), з іншого — можливістю завоювати авторитет у світовому письменстві. Діяльність Шевельова в МУРі — його доповіді, статті, редагування журналу «Арка», який виходив у Мюнхені в 1947-48 роках, — неоціненна. Це своєрідна спроба повернути до життя ідеї ВАПЛІТЕ. На рівні ідеї — продовження високого мистецтва, яке розстріляли в 1930-ті роки. До речі, учасником МУРу був також Євген Маланюк. Щоправда, недовго. Коли почалася гостра полеміка МУРівців, зокрема Юрія Косача, із Донцовим, Маланюк залишився вірним Донцову.

Сьогодні за статтями Ю.Шевельова можна вивчати літературу українського зарубіжжя. Хоча були у його публіцистиці тези та ідеї, з якими можна полемізувати. Наприклад, ідея показувати творчість Хвильового та Куліша без політики. Очевидно, Шевельов виходив з того, що голландцю чи німцю буде нецікаво читати про політичні перипетії в Україні 1920-х років. Тому він закликав більше говорити про мистецтво слова, театру. Утім, якщо Куліша чи Хвильового подавати абсолютно без політики, європейці можуть їх взагалі не зрозуміти.

Із радянської літератури Шевельова мало хто цікавив. Але про Гончара він писав, до речі, не так спрощено, як про нього пишуть дисертанти зараз. Сьогодні вчені розносять у пух і прах Гончара. А Шевельов на прикладі «Прапороносців» показав, як у Гончару боролися талант і «схема». І «схема» часто перемагала. Ця драма талановитого письменника, який був затиснутий у лещата внутрішнього редагування, виглядає значно правдивіше та цікавіше.

Шевченкіана Шевельова — нечисленна, але надзвичайно цікава з точки зору ідей. Ще мене вразили його статті про художника Миколу Ге. Шевельов приїхав до України, коли йому було вже за 80. По болотах старою «Волгою» разом із Павлом Гриценком (український мовознавець. — Ред.) він поїхав у Чернігівську область на хутір Миколи Ге.

Шевельов дуже далекий від академічного «занудства». Стиль його літературної критики, есеїстки дотепний та іронічний, розрахований на розумного читача. Він встигає написати й видати у Харкові два томи своїх мемуарів. У них згадує, як дійшов до Америки. «А про Америку, — пише у мемуарах Шевельов, — я писати не буду».

БАГРЯНИЙ ОПИСАВ РЕПРЕСИВНУ РАДЯНСЬКУ МАШИНУ ЩЕ ДО СОЛЖЕНІЦИНА

Іван БАГРЯНИЙ (1906 — 1963):

«Носієм української національної ідеї є нині не каста, не клас чи якась спеціальна група, а український народ. Отже, наше завдання — об’єднати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину українську цілість».

Л.І.: — Чи почули в Україні інтелектуалів з еміграції вже тоді, коли їх повернення сюди стало можливим? Мені здається, що на перших світових форумах українців інтелектуалів з еміграції цитували дуже мало. А для тих із них, хто ще був живим, не знайшлося почесних місць. Чи означає це, що першопричина похована десь глибше, там, де українська еліта, зокрема інтелектуали, втратила контакт із власним народом?

С.Г.: — Це проклятуще питання, яке супроводжує всю історію української культури й яке особливо далося взнаки протягом останнього двадцятиріччя. Адже п’ять років перебудови, що йому передувало, якраз і було часом контакту. Тоді газети та журнали виходили неймовірними накладами. Звісно, друкувалися тексти різного рівня, але серед них було чимало високоякісного матеріалу. Згадаймо хоча б те, що навіть московський «Коммунист» опублікував статтю Івана Дзюби про національну культуру як цілісність. Але владний плебс, хам — часто з вищою освітою чи академічними званнями — дуже швидко збагнув, до чого може призвести цей процес спілкування еліти з народом. А він міг перетворити Україну на Польщу. Ще десять років такого контакту в 1990-х — і справу було б зроблено. Але відтоді почалися розумно продумані, цілеспрямовані й високотехнологічні речі, які мали на меті зруйнувати цей контакт. З одного боку — стихія дикого квазі-ринку (в якому було дуже мало капіталізму, натомість більше того, що коїлося в Римській імперії під час нашестя варварів), з іншого — персонажі у владних структурах, які цілеспрямовано працювали й працюють на те, щоб українська культура як цілісність не розвивалася. Одна з можливих протидій — такі круглі столи.

Тепер стосовно інтелектуальних сил еміграції. До їхнього синтезу, поєднання, крім Української революційно-демократичної партії Івана Багряного, прагнуло ще так зване «середовище Української головної визвольної ради», тобто активні учасники визвольної боротьби 1940-50-х національно-демократичних поглядів, яким удалося вирватися на Захід. У цьому середовищі зародився журнал «Сучасність», на сторінках якого відбулося своєрідне поєднання інтелектуалів східної та західної частин України в еміграції: головними редакторами журналу були «східняки» Іван Кошелівець і Юрій Шевельов, «західняк» Тарас Гунчак.

Між іншим, у тогочасній Польщі знаменитий журнал «Культура» Єжі Ѓедройця читали практично всі. За комуністичного режиму, з 1960-х, поляки масово виїздили на заробітки в Європу, контактували з емігрантами, і діаспора завжди почувалася єдиною спільнотою з тими, хто жив у Польщі. В Україні ж цього возз’єднання, на жаль, не відбулося ні за радянських часів, на в пострадянський період. Хоча шанс, як на мене, був.

Потрібно окремо звернути увагу на еміграцію нового покоління, в середовищі якої чимало високоінтелектуальних, успішних людей, які свідомо дистанціюються від України. Це серйозна проблема.

Згадуючи Івана Багряного, я процитую його слова, написані 1948 року: «Розглядаючи політичні сили, вірніше політичні кадри українського народу в підсовєтській Україні, ми твердили і твердимо, що кадри ті колосальні, високого фахового та державницького вишколу. І той, хто опанує ті кадри, може боротись проти Сталіна за українську державу. Але ті кадри знаходяться в КП(б) України і в комсомолі, тобто під КП(б)У й під комсомолом, що ними розпоряджаються. Наша ставка на ці кадри, власне, й наводила жах на наших політичних супротивників, даючи харч найзапеклішій пропаѓанді проти нас. Але ми стоїмо далі на своєму, повторюючи дальший хід думки, яку нашим супротивникам не вистачає пороху дослухати до кінця. Так, ці кадри під КП(б)У і під комсомолом. На державно-політичній роботі. І це — всі основні кадри нації, бо все, що було політично активне і здатне до політичного життя, мусило визначитися, можливість же визначитися в офіційній сфері була і є лише одна — під еѓідою КП(б)У і комсомолу. А тепер — інша справа, наскільки ці кадри душею і серцем належать тій КП(б)У і тому комсомолу. Досвід доводить тут щось зовсім протилежне... Очевидно, не про контакт із переконаними комуністами й комсомольцями йдеться. Ні, йдеться про контакт із тими, хто розійшовся з комунізмом... І ось, зостановлюючись над цим, казали і кажемо: проблема успішності боротьби за українську справу — це проблема включення всіх цих кадрів у політичний актив нації, у велику революційну визвольну акцію».

Іван ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ (1919 — 1984):

«Якщо людина не хоче виконувати обов’язків, зв’язаних з приналежністю до нації, — якщо вона саботує закони, якщо вона притримується філософії «моя хата скраю» — тоді вона ділом засвідчує, що вона ані дорожить своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загладу».

Це можна назвати перебільшенням, можна — великим ідеалізмом. Але, з іншого боку, згадаймо, що навіть Іван Дзюба писав про те, як він свого часу був комсомольським активістом; В’ячеслав Чорновіл у першій половині 1960-х років також був комсомольським активістом і публіцистом. Особисто я теж був у комсомолі, та і присутні тут також... Багряний, безумовно, мав рацію, полемізуючи зі своїми колегами-емігрантами, які належали до радикально-націоналістичного табору й робили ставку на те, що ми, мовляв, прийдемо й наведемо лад. «Середовище УГВР» (Головна Визвольна Рада. — Ред.) дотримувалася тієї самої позиції. І політичні сили, що об’єдналися у Державний центр УНР в екзилі, під впливом УРДП Багряного, яка теж туди входила, врешті, також прийшли до думки, що все вирішуватимуть українські кадри в самій Україні.

Іван Багряний був людиною унікальної біографії. Він починав як популярний поет у 1920-х роках і негайно наштовхнувся на цензуру. Спочатку його поеми забороняли, а потім і про нього заговорили як про куркульського поета. 1932 року, ще до Великого терору, на долю письменника випали арешт, табори, втеча. 1938 року, коли Багряний повернувся до УРСР, — другий арешт. Так звана «беріївська відлига» 1940-го врятувала письменнику життя, і він вийшов із в’язниці. Цікавим моментом біографії Багряного є співпраця з українським підпіллям — службою пропаганди ОУН-УПА — під час Другої світової війни. Поет належав до числа тих, хто готував документи УГВР. Однак, опинившись в еміграції, Багряний різко розійшовся із закордонними лідерами радикальних націоналістів, тобто ОУН(б), адже вони не були задіяні у підпільній партизанській боротьбі й не знали української дійсності. Окрім памфлету «Чому я не хочу повертатися до СРСР», який мав величезне значення в 1940-х рр., Багряний пише віршовану сатиру «Антон-Біда — герой труда», в якому йдеться про радянську дійсність і про те, чому її варто перебороти. Йому належить чимало гострих публіцистичних творів, які перевидані в наші дні у Києві. Потім у світ виходить «Сад Гетсиманський» — роман, в якому задовго до Олександра Солженіцина Багряний описав радянську репресивно-каральну машину, описав ГУЛАГ. До речі, ліва інтелігенція на Заході поставилася до цієї праці скептично, як до наклепу, адже СРСР, на їх думку, був втіленням усіх чеснот...

На завершення — оцінка творчості Багряного, яку дав інший знаний інтелектуал української діаспори Ігор Качуровський: «Багряний як автор — дуже нерівний і різноманітний. Нерівний — це означає, що у нього поряд з рядками, які можна назвати геніальними, з’являється раптом така зовсім слабка і маловартісна писанина у художньому відношенні, а геніальні раптом з’являються у нього в прозі; характери змальовані людські, виписані так, що мало хто з українських письменників, хіба що Винниченко, міг колись малювати з такою силою. Він — автор експресивний, у нього характери ж людські — живі. Щодо питання про Багряного як політика — то тут також є що сказати. Багато наших політиків шукали засобів матеріальних, співпрацювали з чужинецькими розвідками, урядами і так далі. Багряний був непідкупний. Багряного не можна було купити, ніякі сили не могли його притягнути туди, куди він не хотів іти сам. Це одне. Друге — те, що він був далекозорий політик. Крім того, партія його була демократична, воно не вимагало того догматизму — про Винниченка те казати, про, скажімо, Донцова — інше. Члени були вільні в своїх поглядах, це була демократична партія».

БЖЕСЬКИЙ БУВ КОНТРАВЕРСІЙНОЮ ПОСТАТТЮ

Л. І.: — Ми повинні постійно показувати ці постаті, аналізуючи, як повернути їх українському народу. І виникає питання: чи достатньо палко українські інтелектуали боролися за те, щоб не допустити деградації суспільства? Ми можемо казати про люмпенізацію, яка тягнеться ще з часів змички Сталіна з люмпеном, але скільки енергії й душі ми вклали вже зараз, аби переконати тих, хто готовий до цього?

Володимир БОЙКО: — Свого часу, коли я читав роботи історика Георгія Касянова, присвячені українським дисидентам, нарахував близько тисячі імен людей, які все завжди підписували, і близько трьох сотень (це, насправді, не так багато на всю Україну), які пройшли всі кола пекла. Сьогодні я хотів би порушити питання про долю і спадщину одного з таких людей — Романа Бжеського, до речі, родича Миколи Гоголя по материній лінії. В Енциклопедії українознавства Романа Бжеського, наприклад, немає. Коли Ярослав Дашкевич, один із перших дослідників спадщини публіциста, запитав Аркадія Жуковського, чому Бжеського в енциклопедії немає, той подумав і сказав: «Він мав там бути, без сумніву, але його не дуже любили — він критикував усіх». Критикував він і Шевельова, який пізніше записав таке: «Він доводив, що я виродок пекла, причому пекла радянського». Бжеський був контраверсійною постаттю, але дуже цікавою. 1917 року Бжеський, випускник гімназії, поринає у вир революційних подій, стає одним із організаторів Другого добровольчого українського полку імені гетьмана Петра Дорошенка в Чернігові. Роман Бжеський був самостійником — і це одна з причин того, чому його «затирали». Тому ж 1917-го публіцист був інструктором Центральної Ради, помічником районної міліції в Чернігові, працював у департаменті Генерального секретаріату внутрішніх справ. Він завжди виступав на з’їздах, і в той час як більшість делегатів виступали за автономну федерацію, Бжеський наголошував на необхідності самостійності. 1918 року він організовує антибільшовицький повстанський загін на Чернігівщині. Згодом працює у Міністерстві закордонних справ. Після гетьманського перевороту стає посланцем гетьманського уряду. Опинившись за кордоном, випускає серію блискучих публіцистичних робіт, подає альтернативну точку зору на події української революції. Його публіцистика змушує під іншим кутом подивитися на українські визвольні змагання.

Можна сказати, що ми були і досі є полоненими поглядів на історичні події, які закладалися за радянських часів. Лише на межі 1980—1990-х рр. почали знімати заборону — спершу з праць тих, хто був ближчим до компартії, потім з Винниченка, Грушевського і в останню чергу — з таких людей, як Бжеський, прихильників самостійництва, правої консервативної течії.

Бжеський є частиною інтелектуальної еміграції. Він прожив у Крем’янці понад 20 років. Там збудував свій будинок, під дахом якого зібрав блискучу бібліотеку. Не маючи вищої освіти, він був інтелектуалом. Згодом організував гурток, навчав молодь. Серед його учнів був, зокрема, Улас Самчук, який згадував про свої взаємини з Бжеським: «Черговою атракцією вражаючою був для мене мій старий, ще з часів Крем’янця й гімназії, як частина моєї ностальгії, приятель, учитель і колега, а пізніше кум ? Роман Бжеський, який у той час жив тут зі своєю вірною дружиною Надією... обложений книгами, картинами, зі сливе необмеженими зацікавленнями і компетенціями. Винятково варта пам’яті і разом винятково загублена у зливі псевдонімів постать — контроверсійна, інколи загадкова, інколи гротескова, невтомно віддана справі, інквізиторська натура, яка все своє життя, без відклику й застереження була віддана в жертву українській справі, яка вела дуже по-своєму і дуже контрапунктуально сприймала і розуміла». 1934 року Бжеського заарештовують поляки, він стає одним із перших в’язнів концтабору Береза-Картузька. За півроку він звідти виходить, але 1935 року його знову заарештовують. Бжеському вдається втекти до Кракова, звідки 1941 р. він повертається на батьківщину. Улас Самчук запрошує друга в газету «Волинь» на посаду заступника редактора. Цікаво те, що Бжеський не належав до жодної політичної партії. Він був прихильником ідей Донцова, але водночас виступав за демократію. Він готував літературу для похідних груп ОУН, але до об’єднання не належав. Він писав вірші під псевдонімом Дажбожич, деякі з яких ставали піснями УПА, але й до повстанської армії він не належав.

Михайло ДРАГОМАНОВ (1840 — 1895):

«Що ж нам була за користь з того, що і ми перетерпіли жорстокість Петра І, остервенілість Меншикова і німців біронових, дурості Павла І, солдатське звірство Аракчеєва, холодну самоволю Миколи І, про котрих українці не можуть навіть сказати, що це були «свої собаки, котрих ми ж самі вигодували», бо в нас позаду не було ніякого Івана Грозного. Та й самі ці петербурзькі самовільники і нівечники натури чоловічої ніколи не вважали нас, українців, за своїх і коли случалось, давили нас з більшою злістю, менш жаліли «безмозгих, упрямих хохлів», ніж своїх «руських».

1943 р. публіцист переїжджає до Праги, далі разом із родиною вирушає до Детройта (США), де вони прожили 32 роки. За цей період Бжеський спромігся видати 30 книжок.

Бжеський — чернігівець, але своє життя він прожив на заході України, у Німеччині, потім у США. Утім, йому вдалося напрочуд добре зрозуміти радянську Україну.

І. Д.: — До речі, в Енциклопедії сучасної України є велика, дуже апологетична стаття про Бжеського. Коли я редагував її, то в дечому не погоджувався з автором, хоч у зміст не втручався. У чому полягала моя незгода? Бжеський, крім усього іншого, — дуже неісторичний, необ’єктивний в оцінках української літератури 1920-х років. У нього є книжка «Чолові представники українського виродження». І хто ж ці «представники виродження»? Куліш, Хвильовий, Винниченко, тобто ті, на кому трималася наша література 1920-х років, трималося культурне відродження.

Повертаючись до теми колізії між галичанами та емігрантами з радянської України, треба уточнити, що така колізія не була тотальною. Яскравий приклад: Бжеський із Чернігівщини, який був більшим націоналістом, аніж Донцов, галичанин Микола Шлемкевич, який разом із Донцовим видав три книжки. Кілька слів про Шлемкевича. Він навчався у Відні. 1916 року, під час так званого Брусиловського прориву (який дуже славно святкували в Україні, хоч насправді він означав повний розвал усіх структур життя в Галичині й унаслідок його тисячі людей було вивезено в Сибір), Шлемкевича також вивезли в Сибір. Після Липневої революції 1917 року він повертається до Києва і стає учасником революції. Це національне піднесення залишило глибокий слід у його пам’яті, він написав статтю «Весна», назва якої втілювала те, що тоді діялося. Шлемкевич казав, що саме тоді, в 1917—1918 роках прийшла у світ українська людина, справжня Україна, яку потім було втрачено. Виступав проти терору і наголошував, що націоналізм має ѓрунтуватися саме на ідеологічних цілях. Далі — еміграція, активна публіцистична, культурна діяльність. Спочатку у Варшаві, а вже з 1946 року опиняється в США, де видає декілька дуже важливих та актуальних для нашого сьогодення книжок. Це, зокрема, «Галичанство», де він дає порівняльну характеристику галичан і наддніпрянських українців, веде мову про те, як вони доповнюють одне одного. Інша дуже важлива робота — «Загублена українська людина», в якій Шлемкевич аналізує, як відбувалося деформування українця, починаючи від часів Київської Русі й завершуючи 20-ми роками ХХ століття. Ще одна його важлива праця — «Роки життя і творчості», де він розмірковує про явища української культури, про Шевченка, Франка. Провідна ідея його пізніших філософських праць (а за фахом він був філософом, 1926 р. у Відні захистив докторську дисертацію, яка називалася «Основи філософії»): в основі усього має бути людина, людська індивідуальність, особистість. І жодні політичні, культурні догми нічого не варті, якщо вони спотворюють людину. І нарешті ще одна важлива праця Шлемкевича, написана одразу по Другій світовій війні, — «Українська синтеза, чи українська громадянська війна» — його відповідь на патріотичні баталії в середовищі української еміграції.

ШЛЕМКЕВИЧ: У ПОШУКАХ ЗАГУБЛЕНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЮДИНИ

Ігор СЮНДЮКОВ: — Маланюк характеризує малоросійство як національне каліцтво, як капітуляцію перед боєм. Про це він писав понад півстоліття тому, 1959 року. Сьогодні ми бачимо, що це малоросійство вже має політичне підѓрунтя та однією освітою його вже не подолати — занадто далеко все зайшло. Як гадаєте, що Маланюк написав би сьогодні?

О. П.: — Як відомо, в історії не існує «якби», але все ж таки, якби Маланюк писав про те, що коїться сьогодні, він написав би дуже страшні слова. Ви точно сказали, що малоросійство — це апріорна капітуляція перед боєм. Термін «малоросійство» знову присутній у текстурі суспільного, культурного життя, і, до того ж, цей термін постійно перекручується.

У Володимира Панченка була дуже цікава стаття на сайті «Український тиждень», що стосувалася психоаналітичного аспекту творчості Маланюка. Саме психоаналітичний аспект є цікавим, і він є показником модерності Маланюка. У нього Україна — жінка, наложниця, коханка, зѓвалтоване жіноче тіло на перехрестях усіх доріг, чорна Марія, яка зрештою перетворюється на матір — у момент страшного Голодомору, катарсису.

Олег ОЛЬЖИЧ (1907 — 1944):

«Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія здобуде йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком. А його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур».

В. П.: — Щодо того, що написав би Маланюк сьогодні... Він вважав, що є українська людина і є малоросійство. Тому він був би здивований, що сьогодні в керівництві Українською державою опинилися люди з абсолютно малоросійською ментальністю.

С. Г.: — Категорично ні! У цих людей немає малоросійської ментальності, бо малоросійство — це частина українства, а ці люди навіть не дотичні до українства. Хіба за місцем народження... А за вихованням, культурою — вони зовсім інші. Більше того. Ці люди вже становлять загрозу для малоросів. Згадайте, як Маланюк пише про цей малоросійський сентимент: «пісня, дівчата, кохають, галушки». Які галушки? Які українські пісні? Зараз нічого цього немає. Зараз ситуація принципово нова: навіть малоросом бути небезпечно. Втім, можливо, це парадоксальним чином матиме якийсь позитивний наслідок.

О. П.: — Я абсолютно згодна з паном Сергієм. Малоросійство в Маланюка тісно пов’язане з з його концепцією українського православ’я та інтерпретацією православ’я російського як системи, що нищить християнство як таке. І в цьому плані ефект справді може бути парадоксально позитивним. Бо сьогодні як ніколи досі виявляється цивілізаційна розірваність українського коду, навіть із малоросійством, і коду російського. Можливо, це той розкол, про який казав Хантінгтон: між демократичним світом і авторитарним, в якому російське православ’я зіткнеться з ісламським фундаменталізмом і повністю виведе себе за межі християнства. Сьогодні ми є свідками того, як Росія знищу православ’я як частину християнського світу, а саме християнство є ідентифікаційним кодом Європи.

Л. І.: — Чи достатньо ми робимо для того, щоб об’єднати українців навколо ідеї інтелектуального росту? Народницькі проекти вже не раз зазнавали поразок. Зокрема, і через слабку інтелектуальну наповненість. Тому для того, щоб стати українцем та європейцем, потрібно докласти зусиль. Є величезне неоране несіяне українське поле. І однією самоосвітою тут не обійтися. До учасників круглого столу в мене просте звернення: дайте всім інтелектуалам наряди, нехай їдуть по селах і містах, в університети й діляться своїми знаннями.

P.S. Повна версія круглого столу.

Інші матеріали цієї шпальти:

Коментарі читачів:

02.05.2012 21:58
Говорячи про інтелігенцію на еміграції, доцільно також згадати автора "Розстріляного Відродження" Юрія Лавриненка. Він працював деякий час у видавництві Пролог, але після присвячував свій час згаданій праці. Проф. Шевельов, Лавриненко і я жили близько себе і часто стрічались вечером на проході. Інколи долучився до нас Шевельов, але ці стрічі все тривали коротко, бо він мав щось інше на умі. Заговори Лавриненка про його згадану працю Шевельов не сприймав з особливим заціківлення. При відході він все сказав щось саркастиче, змішане з гумором. Напр. ми його запросили раз до кафе на якесь особливе яблоко, він подякував але відмовився, "Бо нещастя людини пачалось саме від яблока." Також хочу сказати дещо про Василя Барку. Він вважав великим достоїнством жити чернецьким життям. Сталої праці він не шукав. Заробляв декілька долярів тут і там і це вистачало.Він давав мені уроки української мови і коли я зявився, сказав викинути всі підручники з граматикі, бо це лише її опис. Виманав від мене якнайбільше писати і говорити. Іноді давав теми для опису. Коли його праця Жовтий Князь була видана Французькою мовою, він всім пригадував що є двотисячник і запрошував на каву. У нього була мрія зажити назад у Союзі. Говорив мені, що приходять до нього дипломати з української місії до ООН і намовляють вернутись на "родіну". А то навіть раз сказав, що напали на нього на вилиці і тягнули в машину. Пізнійше виявилось, що це все неправда. На початку 1980 років Барка опинився на оселі Робітничого Соїзу у штаті Ню-Йорк. Він все таки був славний між Діяспорою і на цій позиції вітав гостей, щоб часто відвідували цю оселю. Він виявив Союзу влячність що літом спав на стежку сіна де пинимав своїх гостей і також інтелігенцію з Самостійної України. Під кінець 1990 років був поміщений у державній установі для старців,де і помер.
Роман Мац

29.04.2012 08:35
Хоч я не з з кругів інтелігенції на Україні чи в Діяспорі, але тому що мені приходилось багато з нею стрічатись, особливо поза Україною, дозволю собі рапсодично поділитись з читичами з моїми зустрічами української інтелігенції від 1945-до 2012 рр. В 1948р. я , після 4 річної участи в УПА, з 4-ма іншими з УПА прийшов до західньої Німеччини і після всіх формальностей американські військові власті віддали нас до табору д.п. у Регензбрзі. Нас перший зустрів високий дядько, з - аля козацькими вусами і хтось нам підповів, що це отаман Палій. Нам було потрібно проводити дезинфекцію наших тіл, бо майже пів року не могли відподно придержуватись санітарних умов і бажали якнайскорше позбутись вошей і свербу. Непитаючись нас нічого, отаман заявив, що "Як має бути бандерівська Україна, то нехай ніякої не буде" Для нас це все було не зрозумілим, як і пізнійше не могли збагнути в українській діяспорській пресі статті "Ліс в прадивому світлі", в яких заперечувалось збройного опору українського народу. Я не буду входити в ніякі іделогічні основи боротьби цих років, лише заявляю, що в ці часи найважнійше було боронити особисте життя вишколами і засобами які нам дала ОУН і УПА. В Америці я мав можливість і потреби стрічатись з проф. Шевельовим на Колюмбійським Університеті. Я був тоді головою кружка в цім університеті українських студентів і просив, як практикувалось, стати нашим опікуном і дорадником на що він відповів, що не заперечує нашу націоналістичну програму, однак не міг нам помагати через брак часу. Я особисто і деякі мої друзі зовсім про це не думали. Основним нашим бажанням, а то і програмою, було "To get the message through" про нашу боротьбу і долю. Парентатично додам, що ми иали успіхи. Преса і радіостації інформували своїх читачів про нас і ми здобували собі прихильників і одним з них став James Mace, який ввійшов в нашу студентську організацію і став редактором нашого англомовного журналу ГОРИЗОНТИ. Проф. Шлемкевич був моїм учителем філософії у вечірній українській школі і зним я мав дуже корисних розмов про цюділянку. Ще у Німеччині я, як вірний член своєї ордини прийшов сповідатись, але священник не дав мені розрішення за гріни, бо я 4 роки перед тим не сповідавсь. Моєю вседоно всемогучою силою і бенефекотором була природа і прчитавши Спінозу я повірив, що Бог -це Природа і Природа Бог. Я лише вірив, шо Бог мене скорше взяв за руку до своєї Вселенної, колиж всі інші релігії блукають дорогою до неї, зводячи при тім себе і інших заворушенням з дороги. Проф. Шлемкевич лише усміхнувся і я зрозумів що я скористався вірно з його викладами. Згодом, інтелігенція яка була, одобрила мої деякі закваги в пресі про радянську критику. Раз я написав, що західнього мистецтва в СРСР не приймається, бо вних виступають предмети як живі постаті і я запитався, а як зрозуміти Гоголя двері в "Старосвтські дідусі і бабусі" де вони співають басом, тенором чи сопраном. я відчував, що політично Багряний стояв на революційни позиціях. Біда було в тому що його організація УРДП була сильно інфільтрована КГБ. Мене мій товариш, виглядало мені, що він від CIA, просив піти з ним як переводчик, на цю зустріч і поставив дефкі питання одному членові. Від цього дня він зник з Америкі. Видавництво Пролог дійсно фінансувалось СІА, але треба їм всім признати що робили дуже корисну працю. З М. Лебедем не було легко працюватм, але його зацікавлення були комсомольці і видавав для України Інформаційний Бюлетень,як і рівнож всі заборонені твори на Україні. Я думаю, що його організація найкраще держали руки над пульсом України. Пролог видав понад 150 назв українських книжок і старався якнайбільше пересилати на Україну. Я особисто через украхнських дипломатів передав все що було видано про Кошиця і мені було приємно після цього читати у радянські пресі статті про нього. Діти української інтелігенції рішили, щоб встановити по американських університетах українознавчі студії що і завершили це чудово.
Роман Мац

30.04.2012 05:27
Коли в Америці завели поштові коди десь приблизно понад пів століття тому, я чув таке оголошення: "от а якби створити нумеровані поштові коди..."... "Але професор" звучав другий нолос, " почтові коди вже існують понад 10 років" В Америці інтелектуалів часто вважають непрактични людьми і розгубленими в щоденних суттєвих вимогах. А як є на Україні? День належить, після мене, до цього інтелектуального центру де дуже беруться під увагу буденні проблеми. З другої сторони чую слова нарікань еліти на Україні що десь там в якомусь університеті сторож не пустив їх до бібліотекі де б вони могли відзначити якусь там роковину знаного в Україні мислителя. І я думаю, що інтелігенція цього сторожа була вища за всіх. Інтелігентна людина де небуть в світі діє з позицій раціональності всіх функцій суспільства. Отжеш, щоб виконати буть які пляни буть якої організації денебуть в публичнім будунку, треба памятати, що мусить бути там згода адміністрації, обслуга, світитись світло і після всього сміття по них позамітати і відповідно за це все треба ювілятам заплатити. Також мусить бути страховка, а по українськи (в Америці) інсюранс. Так робиться в кожній демократичній країні, а в Америці особливо. Не раз чуємо обурення ріжних заслужених діячів України, що їх народ не визнає чи не святкує з вказаних причин. Дюбре що не мають вони силовиків як ці "що на рорі", а вже кулаки їх нікому страшні. Надіюсь, що "День" котрогось дня вестиме розмови на вище вказані проблеми інтелігенції.
Роман Мац

30.04.2012 06:27
А тому, що тут немає інших Vox Populi, крім мене, хочу ще кинути своїх пять центів про політичну інтелігенцію на еміграції. Вона мусіла відчути, що думають їх члени, без огляду на здорову чи ні функцію своїх програм і дій, але щоб чим небуть їх переконати, щоб вони держались їхньої організації і платили того доляра місячної вкладки, бо інакше не можна вижити. Вони дуже добре розуміли, що чим дурнійші їх рядові члени, тим краще їх тримати за "морду". Ну і от зявлялись ріжні програми у Німеччині в 1950рр. де ніби вчили по англійськи, але вдійсності стягали парашути і вчили їх на них скакати. А потім і їх скидували на Україні, де на них чекало КГБ. Люди які давли на це гроші найбільше скористали, бо слідкували хто за цим з ворожої сторони слідкував, кому доносив і як скоро чи пізно могло знати КГБ. А навіть в Америці в 1957р. Я вислужив 2 роки в американським війську, одержав стипендію на студії в університеті і всякі інших блага, колиж зявляється до мене славний патріот, політик ну і інтелектуал. бо закінчив високі студії "То є во, Ромцю" почав він. "ти мусиш зявитись там...во... на Вол Стріт". Від українських інтелігентів і патріотів я такого не чув, щоб там десь я мушу зявитись і замкнув йому двері. І накінець ще одна мудрість, але вже в Америці в 2009р. Я хотів на зїзді бувших учнів регензбурзткої української гімназії зробити виставку моїх споминів, але інтелігенти які одерхали в Америці найвищі академічні ступені і вчили на університетах політичні науки мені відмовили в цьому бо я переложив спомини на російську мову. Конечно потрібний круглий стіл ДНЯ і в Америці. Додам? щоб зявитись на Вол Стріт то означало? щоб потім статичленом американської інвазії в 1960р на Bay of Pig, Cuba.
Роман Мац
Категорія: публіцистика | Переглядів: 677 | Додав: GOR | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис