Неділя, 27.05.2018, 06:10
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу
Головна » 2012 » Травень » 5 » Андрій Курков: Життя провокує містифікації
14:15
Андрій Курков: Життя провокує містифікації
Письменник, журналіст, кіносценарист, пише російською. Служив охоронцем в Одеській в’язниці, закінчив школу перекладачів японської мови, автор 13 романів, 5 книг для дітей. Андрій Курков - один з двох письменників пострадянського простору, чиї книги потрапили у топ-десятку європейських бестселерів.

- Пане Андрію, як би ви охарактеризували ситуацію в сучасній українській літературі?

- У нас - унікальна ситуація. Є ціле покоління, яке самовпевнено йде і пробиває собі шлях без допомоги держави, культурних установ, органів місцевої влади і таке інше. Це дуже цікаві письменники: Любко Дереш, Тарас Антипович, Світлана Поваляєва, Ірена Карпа, Тетяна Малярчук, можна цей список продовжувати. Мені навіть замовили статтю для німецького журналу про покоління українських дівчат-письменниць. Був я у Варшаві, в Росії - всі нам заздрять, бо ні там, ні там немає такого покоління письменників. Там письменники мають 35-40 років, активних молодих немає. А у нас є. І мало того, що є, їх перекладають у Польщі, в Німеччині.

В принципі, ця молода українська література по-справжньому завойовує зараз Європу. Чому так сталося? Моє пояснення дуже просте: у 1991 році, коли закінчилася радянська доба, практично усіх членів Спілки письменників України, яких було 1.5 тисячі комуністів і «сочувствующіх», забули і перестали читати. У нас окрім Римарука, Андруховича, Оксани Забужко і ще кількох імен, нікого не було таких, що не пов’язали себе з радянщиною. І виникла така вакуумна ситуація в літературі і в книжковому світі. У цей вакуум хлинула спочатку перекладна література російською мовою, фантастика, детективи. Потім вже сама російська література. І лише з 1997 року почалося відродження нової української. Молодь, тоді студенти, зрозуміли, що є вакуум, що є країна, а літератури нема. Я думаю, що ці амбіції - бути першими, навіть підсвідомо додали їм драйву, енергії. Вони виплеснулися на початку 2000-х: 2003, 2004, 2005. У нас раптом з’явилося 20-25 імен і книжки, бо видати раз на 10 років книжку і називатися письменником - це несерйозно. Навіть Тарас Прохасько, який не дуже любить працювати, все ж таки намагався хоч тоненьку книжку щороку, але видати.

- Чи можна розділити читачів за віковою чи географічною ознаками?

- Можна. На мою думку, кожен письменник, особливо молодий, орієнтується на власну генерацію читачів, і тому оці молоді письменники - культові фігури серед молоді, студентів. Географічно: у Центральній і Західній Україні читають більше, але до читаючих можна вже зарахувати Дніпропетровськ, Харків. До Одеси і Сімферополя важко добратися культурно. Скажімо, зараз впливати на смаки старшого покоління неможливо. Старша людина - консерватор. Вони будуть розуміти, що та література, включаючи Гончара, відійшла, але ці люди знайдуть собі нейтральну літературу, або дивитимуться телебачення. Це нормально. В цьому нічого поганого немає. Теперішні читачі - це молоді читачі, а також середня генерація мого віку - 40-50 років. Хоча є й пенсіонери, які читають. Їх насправді дуже мало. Це люди, які вболівають за стан культури, літератури. Найактивніше покоління, яке зараз читає українську літературу, - це молодь.

- Ви мали зустрічі із читачами маленьких містечок, сіл. Чи є там потреба пропагувати українську літературу? Чи є попит?

- Потреба пропагувати українську літературу є скрізь: і у великих містах, і в селах. Просто у селах нема книгарень. В Україні дуже мало є райцентрів із книгарнями, їх можна на пальцям перелічити...

- Їх закрили через те, що не купували книг?

- Їх закрили, бо ніде в той час не було грошей. Зараз люди купують книжки, але купують тепер або на ринках, або через «книгу-поштою», "Клуб родинного дозвілля". Але фірми, які торгують книжками через пошту, формують трошки викривлене розуміння, що діється в літературі. Тому що все-одно краще буде продаватися «Домашнє консервування» чи «Народна медицина». У цьому сенсі вони допомагають книжковій індустрії, але не українській літературі. У порівнянні, коли є навіть маленька книгарня, де представлено 50-100 назв художньої літератури - це набагато серйозніша справа.

Брати Капранови не дадуть збрехати, коли ми проводили перший в Україні районний книжковий ярмарок у Брусилові Житомирської області, це була подія! Там нікого не заганяли палками. У Бручилові живе 7 тисяч людей, кілька сотень з них прийшли на ярмарок, повний зал районного будинку культури слухав виступи письменників. Після цього мене кілька разів там запитували, коли наступного разу будуть зустрічі.

- У вас був проект, в рамкох якого декілька письменників мали написати різдвяні оповідання. На якому етапі зараз цей проект?

- Я написав вже 4 оповідання. Насправді всі обіцяли, але ніхто не виконав обіцянок. Проект існує два роки. Якби я мав лише один проект, то сидів би у кожного на голові... Зараз буду робити ще один проект, де працюватиму із закордонними письменниками. Це буде збірка есеїв про країни в стані транзиції, тобто про пострадянські країни і Балкани, про очікування перемін і реальність. Це має бути написано з розумною іронією і письменником, а не журналістом. Гроші на це дає Європейський банк реконструкції і розвитку. Презентація має відбутися в травні на самміті цього банку в Києві.

- Чи є на українському книгоринку масова література? Чи може хтось претендувати на цю нішу? Свого часу конкурс «Коронація слова» мав би заповнити її, але чомусь цього не сталося...

- Література - є. Проблема з маркетингом, рекламою, з позиціонуванням... Тому вважається, що масова література - це Марініна...

- Невже українських авторів бракує? У нас же є Наталка Очкур (Шевченко), Ірен Роздобудько...

- .. Кокотюха та багато інших (усміхається). Не вистачає у читачів довіри. Проблема, як на мене, у тому, що у видавців немає грошей на рекламу. Якщо взяти одного письменника і зробити серйозний національний тур, але "по-дорослому" з плакатами, постерами, бордами прес-конференціями, теле- та радіоефірами... Це б спрацювало. Коли реклама постійна, люди звикають, довіряють інформації. У Києві в метро частіше рекламують Донцову і Марініну. Люди знають - це масова література, це можна читати не думаючи, це легко. Якщо зробити те саме з українськими письменниками - так само їх рекламувати - з’явиться відчуття, що у нас така сама масова література, не гірша.

- Дитяча книга для вас стала необхідністю?

- Життя змушує, провокує містифікації. Майже всі свої казки я написав до того, як у мене народилися діти: в Одеській в’язниці, коли був охоронцем. Я після цього писав книжки, але ще їх не видав. Коли вийшла моя перша дитяча книжка, вже 7 романів було написано, але не видано. І раптом в 1999 році - всі вони видаються. І критики кажуть - та це ж графоман! За один рік написав 9 романів! Так і зараз виходить - з одного боку "Пригоди Чепухоносиків", це нова книга, з іншого - не нова казка для мене. Міркую, що перевидам усі свої казки з новими ілюстраціями, а потім почну видавати нові казки. А взагалі мені дуже хочеться писати казки, тому що я вже приємно втомився від дорослої заполітизованої літератури, але, чесно, написати роман про кохання без політики після «Останньої любові президента» не вдалося. Перший раз написав 60 сторінок, не сподобалося - викинув, другий раз за півроку написав 80 сторінок, не сподобалося - викинув. Третій раз почав писати, бачу - влізає політика разом з деякими персонажами, я вже здався і закінчив роман «Нічний молочник». Цей роман іронічно-саркастичний про політику, про наше життя, і про кохання теж. Тобто, мені не вийшло написати щось без політики. Але коли пишеш казки, то там політики просто не може бути.

Я хочу написати три казки, у мене є сюжети. В контексті роману «Пікнік на льоду», про пінгвіна Мішу, про дівчинку Соню. Я давно обіцяв написати ці казки. Мені потрібно на три казки три тижні. Головне, щоб відрізатися від соціуму, від усіх наших подій, сісти і написати ці казки, бо я відчуваю себе винним. І перед дітьми, і перед літературою за те, що мене заносить у цю політику. Це хвороба, але це хвороба цілого суспільства.

- Чи є відомою на Заході українська книга?

- Є країни, на літературний ринок яких вийшли українські письменники і почуваються там дуже добре. Для Польщі українська література - це феномен, вони люблять страшно Наталку Сняданко, Жадана, Андруховича (він там вже в рекламі знімається). У Німеччині видавництво «Суркампф» полюбило українських молодих авторів. Вони вже третю книжку Любка Дереша видали, Жадана, Андруховича третю книгу; в Австрії вийшла книжка Оксани Забужко. У Франції Микола Рябчук видав книжку есеїв, і у мене 7 книжок. Кожелянка «Конотоп» видали у Фінляндії. Тобто, є якісь такі вкраплення українського тексту в контекст європейський. Він існує. Але це неорганізовано. Це виходить так: книжка сподобалася видавцю - він її видав, сподобалася читачам - виходять наступні книжки того автора, і потім видавець дивиться, а кого ще з України можна видати, якщо там такі цікаві письменники живуть.

Звичайно, багато чого залежить і від перекладу, бо поганий переклад вбиває книжку. Зараз побільшало перекладачів з української мови, раніше їх просто не було. Чимало перекладачів російської переучуються на українську, тому що російська література завжди перекладалася, але зараз до неї якось інтерес впав.

- Це самі письменники вийшли на видавництва? Чи якось по-інакшому це відбувається?

- По-різному буває. Закону одного для всіх немає. Я бомбив листами і рукописами 18 років майже всі видавництва світу. Більше тисячі листів, англійською, російською... Так сталося, що через 18 років, у 1997 році, швейцарцям сподобався «Пікнік на льоду» і вони видали його. Книга стала бестселером. Купили права на інші.

Юрко Андрухович в Польщу прийшов з книжками, але потоваришував з Анджеєм Стасюком і тепер видавництво «Чарне» видає його регулярно. Тепер Стасюк і Андрухович як ходячий монумент дружби українського і польського народів. Знаю, що сам Андрухович сам рекомендував Дереша німецьким видавцям і добре, що вони його послухали. Все це насправді більше робиться приватним способом. Хоча мені здається, що книга Кожелянка сама пробралась у Фінляндію, як містичний партизан.
Категорія: публіцистика | Переглядів: 515 | Додав: GOR | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис