Неділя, 20.05.2018, 23:56
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу

проза

Головна » Файли » Мої файли

Василь КОЖЕЛЯНКО
18.05.2012, 20:51
Василь КОЖЕЛЯНКО
Будні попелястих
(Новела-антиутопія)
Дуже хотілося печеного м’яса і — вмерти. Тако взяти добрий шмат молодої телятини, порізати невеликими шматками і смажити в пательні на свинському смальці з сіллю, перцем і великою кількістю цибулі. Смажити довго, з обох боків. А потім взяти свіжого хліба — того, що у 70-х роках минулого століття називався “хлібом по шістнадцять”, взяти червоного вина… Але це ти вже, братчику, загнув. Винця забаглося? Зафантазувався! Ти не президент, не ґенерал-полковник, не олігарх, ти середньої руки чиновник обласного рівня, ось і пий горілку із синтетичного спирту, якщо хочеш, а ні — то водогінну воду з присмаком зелених п’ятаків…

А вмерти хотілося тому, що годину тому він навіки-навіки розлучився і розпрощався зі своєю коханою Анною, з якою останніми роками вони майже злилися в одне ціле.

Спочатку все було дуже смішно. Лазню, біля якої знаходилось конспіративне місце їх побачень, розбомбила китайська ракета, і у повітрі літало багато кіптяви й попелу, змішаного до того ж з яблуневим цвітом. Він був у попелястого кольору камуфляжі, а вона у цім новомоднім вбранні, під яким просвічується геть усе голе тіло, а найперше — груди. Вважалось, що цей костюм не прозорий, а сіро-голубих барв. А потім:

– Маркіяне, я заміж виходжу.

– Ти привезла мені з Києва свіжу “Євразійську правду”? — перебив він її першим-ліпшим, що прийшло до голови.

Попелом замилувався, а таких руїн не хочеш?

– Анно, зараз знову бомбитимуть, ходімо в сховище.

Третя світова війна набрала затяжного мляво-плинного характеру, а Україну, яка оголосила про нейтралітет, бомбили знічев’я усі, хто чи помилково, чи навмисне залітав у її повітряний простір — натовці і росіяни, араби й ізраїльтяни, американці і китайці… В бомбосховищі було малолюдно — хто тепер буде бігти в це величезне підземелля, якщо треба в черзі за хлібом стояти. Тому Маркіян з Анною знайшли собі затишний куточок і спочатку добре націлувались і наобіймались, а вже потім він через силу спитав її:

– Хто він?

– На фестивалі польської культури у Львові багато гостей з Польщі було…

– Так, так, — сухим ротом прошелестів Маркіян.

– І ось там один гарний хлопець запропонував мені вийти за нього заміж. І знаєш, Марку, чому я йому не відмовила?

– Та вже здогадуюсь, — холодно і жорстоко, як йому здалося, відповів він. Але це йому лише так здалось, насправді він пробелькотів ці слова жалюгідним, кволим голоском, бо саме у цей момент хтось невидимий сильно ударив Маркіяна в голову — зсередини. Світ зробився немилим.

У бомбосховище вбіг поношений чоловічок з гірляндою алюмінієвих значків на зім’ятій вилозі завеликого двобортного піджака.

– Товаріщі! — радісно заверещав він. — Только что натовскіє аґрєсори разбомбілі послєдній мост чєрєз Прут! Позор натовскім захватчікам, товаріщі, позор амєріканскому імперіалізму, товаріщі!..

Через кілька хвилин сходами статечно спустився молодий чоловік з сивими звислими вусами. Він старанно розправив свою вишиванку і гірко залементував:

– Панове, сталось те, що я й передбачав: кляті кацапи зі своїх реактивних “кукурудзників” скинули бомбу на міську ратушу. Давно їм очі муляв наш рідний синьо-жовтий прапор над міськрадою. Чи не про це я казав учора ввечері на проводі?.. Ганьба московським шовіністам, панове, — стомлено викрикнув чоловік і сів на лавку.

Маркіян з Анною прощались — назавжди, як вважав він, і на кілька місяців, як стверджувала вона:

– Я буду приїжджати, Марку, часто, все буде, як дотепер, лише ми будемо вже в рівних умовах: родина в тебе, родина в мене…

Тому й так романтично йшов Маркіян гулкими тунелями, що з’єднували бомбосховища у велику підземну мережу. Він дуже страждав, але не міг зрозуміти, що йому більше дошкуляло — любов чи голод?

З’явилась музика. Вона линула цими порожніми переходами ще невідомо звідки, і був це акордеон. Маркіян звернув за ріг і посередині довгого порожнього тунелю під стіною побачив музиканта. Це був середніх літ чоловік, без сумніву — професіонал, та, що важливо, не розтерзаний до кінця життям. Музика заповнила увесь вільний простір, у Маркіяна почало сивіти волосся. Без сумніву, це був перебор. Про такі дрібниці, як сльози в очах, навіть смішно було думати. Тому Маркіян, аби раптово так не зблудити з розуму, почав згадувати, де він чув цю мелодію. Так, це — ретро. Мелодія, популярна десь у 90-х роках минулого тисячоліття, він ще пам’ятає, що вона звучала у якомусь ґоллівудському фільмі, щось там у Парижі, так, герой Гаррісона Форда розшукує викрадену дружину, стрілянина, гонитви на автомобілях за копією статуї Свободи, зворушливий трагічний фінал і — ця мелодія.

Потім він побачив себе збоку. Він іде підземним переходом, як у небанальному кіно, в руках несе чорну валізку, його попелястий камуфляж виблискує сріблом, і він пронизує собою фізичну присутність цієї мелодії…

А восени в Україні стались великі зміни.

Добита бомбардуваннями і енерґетичною кризою економіка зробила свою справу, і на одночасних — президентських і парламентських — виборах майже стовідсоткову перемогу здобув блок ліво-екстремістських партій під довгою назвою “Проґрес і законність. Демократичний єдиний центр” та його кандидат у президенти Климентій Молотчук. Завадити перемозі цього блоку не змогло навіть те, що його опоненти з числа діючої влади та кволого правого фланґу скрізь писали його назву винятково у формі абревіатури.

Нова влада почала з того, що радикально і безкомпромісно втягнула Україну у війну. Було оголошено, що УРР (Українська радянська республіка) приєднується до антинатовської коаліції і розпочинає бойові дії. Західний кордон України перетворився у лінію фронту.

Маркіян, який на той час уже зробив непогану кар’єру у виконавчій вертикалі, знову згадав про свою призагоєну любов до Анни. Телефонний зв’язок з Польщею, яка раптово стала ворожою державою, припинився, і Маркіяна почали охоплювати напади жорстокого темного відчаю. Невже ніколи навіть голосу її не почую?!.

Тим часом у країні завзято впроваджувались нові порядки. Почали з державної символіки: синьо-жовтий прапор було оголошено буржуазно-пронатовським і заборонено під страхом ув’язнення на уранових копальнях, натомість було встановлено історично-радянський червоно-лазуровий стяг. Позаяк ті, хто пам’ятав цей прапор 40-х — 80-х років XX століття, вже давно вимерли, то “лазуровою” домовились вважати якусь сіро-попелясту барву. За тим ЦК партії та уряд оголосили тотальну мобілізацію і виставили на Західний фронт 100 українсько-радянських дивізій. В позиційній війні, яка мляво точилась уже десяток років, позначився перелом. Антинатовська коаліція готувалась до вирішального наступу.

Маркіянові це вартувало хабара — десять тисяч деномінованих рублів і того, що він одним з перших поновився в реанімованій КПСС, але свого він досяг: його призначили комісаром від УРР в 666-у Червонопрапорну Кизлярську стрілецьку дивізію Біло-руської армії. Саме білоруські червонозоряні воїни мали наступати на натовську Польщу і десь на їх шляху лежало місто, в якому живе Анна… Тому й Маркіяна не цікавили ні Чехія, ні Балкани, куди було спрямовано головні удари військ УРР.

– Ей, союзний хохол, пошлі спірт піть! — гукнув на Маркіяна білоруський полковник-політрук. — Штоб завтра било нє так радостно входіть в іх буржуазний мір!
Категорія: Мої файли | Додав: GOR
Переглядів: 714 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис