Неділя, 27.05.2018, 06:14
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу

проза

Головна » Файли » Мої файли

Тетяна ДУБИНА
01.06.2012, 07:56
Божевільний автор

Йой, він був такий зачуханий, що мені аж встидно стало, що я до нього підходила. І тим не менш — це був він. Отой відомий автор, від творів котрого впадало в шаленство мало не півсвіту. Книжки котрого розкуповували моментально. Котрого цитували і боялися, боялися і цитували. Та і я тоже, чого гріха таїти!

Я підійшла до нього впритул і вклонилася до самої землі. То у мене такий спланований заскок був, відколи’м почала його читати. Мрія, так сказать.

Юзьо подивився на мене, часто-часто кліпаючи.

«От собаче поріддя!» — махнув мені рукою, і я попрямувала за ним.

На вулиці на мене троха зглядалися люди, видячи, як я волочуся за якимось бомжем, та я собі того дурного до голови не брала.

Скоро ми вийшли в якийсь маленький дворик. Пустий, головне. Сіли на лавку.

— Шо тобі тре’? — спитав він змучено. — Якого… милого тобі від мене тре’?

Я сиділа, тупо лупаючи на нього баньками, шкробаючи нігтем мокрувате дерево і ше не до кінця розуміючи, шо то він від мене ото хоче.

— Ясно, — він витяг самокрутку і сірники. Закурив. Затягнувся. Закашлявся. Затягнувся ше сильніше. Знов закашлявся. Захрип.

— Я автографів не даю. Не видко?

— Видко, — видавила я. — Видко.

— Ну то шо? Пиндзлюй звідси!

І тут я ся влютила.

— Не хочу!

— Як то не хочеш? — він, здається, трохи здивувався навіть. Ше би!

— А отак. Не хо-чу!

Юзьо ше раз затягнувся. Кашляти вже не годен був. Зато здавалось, що він зара’ на мене гаркне.

— Курити я тобі не дам. То була послідня, — попередив, одною рукою пхаючи самокрута знов до писка, а другою чухаючи задницю.

Я ся троха успокоїла, видячи, що він мене не жене. Зато тепер шось таке в душу залізло…

— Ігій з вами! — сказала я. — Навіть не знаю, шо вам казати.

— То не кажи ніц, — він здвигнув плечима. Скривився, гійби йому шось боліло.

— Так не піде, — я забаламкала головою з сторони в сторону.

— То кажи шось, — так само на морозі буркнув Юзьо.

— Кажу. Свиня ви, Юзю. Він не зреагував. Як то так???

— Ви мене чули хоть? — спитала я на всякий случай.

— Ну та. І шо?

— Як шо???

— Я знаю.

Я свиснула.

— І як ви, дідьку, так можете?!

Він зреагував не зразу.

— Можу. Як видиш. Колись всьо міг, а тепер лиш свиньов бути. Файно, ге?

І вбернувся від мене, гійби я муха якась надоїдлива.

— А… а як же… ваші… тойво, книжки?..

Юзьо скочив на рівні так швидко, шо я навіть не замітила. Хто б таке за него подумав, що він ще годен так зірватися? Його очі горіли, ніби він хтів зараз мене прикатрупить. Ту і зараз. Срочно.

Цілу хвилину я не рушалася.

— Та брехня те все! — він начав кричати, як вар’ят. — Все, що я писав! Все, що видавали! Все, що купували і читали! Від першої до останньої сторінки! Всі ті почуття, всі страждання, вся любов, всі віри й надії — Все брехня! Витвір моєї божевільної уяви! Бо світ не такий! Зовсім не такий!

Раптом він упав на коліна і з його очей бризнули сльози.

— Ти ж нічого не знаєш! Звідки береться те все… В людини має душа півсвіту вмістити, щоб книжку таку написати, аби кожен в ній щось своє знайшов. А у світі далеко не все так добре і лагідно, так пухнасто, як ти собі гадаєш… І не витримує людина. Забагато життя набирає в серце — і воно розлітається на друзки! Тріснутий глек гірший за цілий, але кращий за черепки. А черепки ще досі гострі…

Очі у Юзя були ясні-ясні, спрямовані кудись набагато далі й глибше, ніж я могла собі уявити. І зараз звідти, з тих далеких світів, лилася спасительна вода, змиваючи з нього і поганий запах, і благий нечистий одяг, і ту самокрутку… залишаючи Юзя чистого і голого, як при народженні…

— А так ще інколи хочеться полоскотати душу пером…

У мене виникла могутня потреба… я підняла його з колін і кинула на плечі батьків плащ, витягнувши того з рюкзака.

Тепер він дивився на мене. Отой відомий автор, від творів якого впадало в шаленство мало не півсвіту. Книжки котрого розкуповували моментально. Котрого цитували і боялися, боялися і цитували. Справжній. Той, котрого зламали власні творіння, ставши реальнішими за саму реальність. Цілу мить дивився. А тоді витяг ше одну самокрутку.

— Брешу, як собака…

І затягнувся, видячи, як я ся вбертаю і йду гет. А шо? Вже’м увиділа і вчула, шо хтіла. Бо людина не може таке писати просто так. Для всього — своя ціна. Для нього — така… Лиш от чи буду годна я її заплатити?
Категорія: Мої файли | Додав: GOR
Переглядів: 781 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис