Понеділок, 21.05.2018, 00:29
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу

проза

Головна » Файли » Мої файли

Микола Куделя
18.05.2012, 20:16
.

Слідство щодо мене тривало далі. Мінялися слідчі, але провини моєї вони ніякої не довели. За перешіптування у «собачих будах» мені дали три дні карцеру. Одне дивувало: чого зі мною так довго вовтузяться? Адже багатьох, кому не могли довести їх вини, судила так звана «трійка» («особое совещание»). То — найганебніша беззаконність, страшна наруга над безневинною людиною.

На восьмому місяці мого перебування у 19-ій камері, десь наприкінці квітня 1941 року, викликають мене з речами. Прощаюся з побратимами, з ким довелося коротати мученицькі дні і ночі, з ким і ділився всім, як з рідними. Ліг би на мене великий гріх, якби не згадав їх поіменно (крім тих, яких я раніше згадував): Філат Міщук із Садова, Олександр Гайдук з Луцька, Михайло Кравзе з Підбереззя, Тарас Красьоха з Храська, Іван Лобурський з Торчина, Петро Мартинюк з Шєльвова, Степан Стєпанюк з Рудки-Козинської, Григорій Горбатюк з Романова, Павло Левчук з Баєва, Миром Власюк з Старого Загорова, Іван Корольчук з Княшнінок, Костянтин Зарємба з Лаврова, Іван Марцєнюк з Усич, Іван Червак з Кошева, Василь Курта з Городка та інші, яких, на жаль, пам'ять моя не зберегла.

Дехто з друзів пророкував, що я йду додому. Однак, трапилось таке, чого ніхто не міг сподіватися. Наглядач привів мене униз на перший поверх, під двері камери № 3. Коли я переступив її поріг, очам не повірив: камера була не меншою від 19-ої, але там перебувало всього чотири чоловіки: Іван Скоп'юк з Луцька, Володимир Ліштван із Скобелки, Олександр Куліченко з Садова і польський полковник Ян Маєвський. У кожного — м'яке ліжко, тепла ковдра, подушка, простирадла, біля кожного ліжка тумбочка, на якій — білий хліб, цукерки, ковбаса. Всі чисті, поголені.

Звичайно, вони поцікавились, хто я, звідки, коли арештований? Тоді підходить до мене Іван Скоп'юк, показує вільне п'яте ліжко для мене. Я і гадки не мав, що потрапив у диявольську камеру, що ці люди зламались і тепер НКВС використовує їх для своїх цілей — у розгромі ОУН. Проте в ту мить, зустріч з Іваном Скоп'юком я сприйняв за велике щастя. З ним був знайомий ще з початку 30-х років, коли він, будучи головою філії протиалкогольного і протинікотинового товариства «Відродження» у Луцьку, організовував гуртки «відродженців» по селах. Ми пізнали один одного. Після того Іван Скоп'юк якось притишено почав:

— Друже Миколо, вас кинули в цю камеру спеціально до мене для того, щоб я вам розповів про стан справ в ОУН, про що ви не знаєте. Будучи провідником організації Волинської і Ровенської областей, я все знав і був у курсі всіх подій, які відбувалися до мого арешту. Вам невідомо, що в ОУН розбрат, стало дві фракції — мельниківська і бандерівська. І в даний час так сталось, що німецька розвідка увесь революційний запал організації підкорила своїм розвідувальним цілям. Це може призвести до братовбивства. Над цим я довго роздумував і дійшов висновку, що організацію треба розпустити. Я її зорганізував, я її й ліквідую. Тому до вас, Миколо, моє прохання: про все, що знаєте стосовно ОУН, розкажіть слідчим, тим полегшите свою долю, а головне — допоможете мені. Іншого виходу в нас немає. Вас все одно засудить «особое совещание», а це найстрашніший віфок, після якого ніколи не бачити волю. Думаю, що ви мене зрозуміли і вчините, як вимагають реалії нашого становища, у якому ми опинились.

Не мені оцінювати історичну постать Івана Скоп'юка. Раніше це був умілий організатор, патріот, революціонер, далекоглядний політик. Він просто пророчо аналізував події. Він безпомилково твердив, що фракційна боротьба в ОУН доведе цю організацію до братовбивства. Проте Скоп'юк зробив фатальну помилку, коли 6 січня 1941 року пішов із своїм заступником Степаном Мазурцем до свого рідного брата отця Юрія в село Забороль на солодку кутю у Свят-вечір. Там їх оточили енкаведисти. При хлопцях були револьвери, гранати, Мазурець хотів боронитися, але Скоп'юк заборонив і сам перший підняв руки. Як їх доставили до тюрми, Мазурець з перших хвилин прийняв мовчанку. Від нього не могли кати почути жодного слова, він оголосив голодовку, його увесь час годували насильно...



Якось уже в часи нашої незалежності, в річницю масового розстрілу в'язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 року, справлялася панахида по розстріляних і закатованих. На панахиду прибув Іван Мануйлик із села Великий Олексин Рівненського району. Він розповів, що, перебуваючи в Луцькій тюрмі, в 1944 році, коли камери знову були набиті в'язнями до неймовірної тісноти, саме на перший день Великодня з їхньої камери начальство покликало п'ятьох в'язнів. Їх вивели на подвір'я тюрми, дали їм пилу і наказали зрізувати хрести-фігури, які ще стояли на чотирьох могилах замордованих. Правда, Іван Мануйлик категорично відмовився від цієї роботи, за що дістав три дні карцеру. Та все ж у цей пам'ятний день Воскресіння Христового, на великий гріх, ті хрести були зрізані, могили зрівнені із землею і заасфальтовані. На неї лягла пелена великої таїни, яка була знята вже після проголошення незалежності України.

Тепер шановний рівенчанин, як колишній в'язень Луцької тюрми, кожної річниці трагедії приїжджає на панахиду і кладе вінок скорботи на цю найбільшу могилу, на якій він відмовився зрізувати хрест.

Мовою архівних документів

Писати про трагедію Луцької тюрми до 1994 року було неможливо. Ніхто, крім окремих колишніх в'язнів, не знав ні одного прізвища тих катів, включаючи й начальника тюрми. Луцькі ж комуністи всіляко заперечували цю трагедію. 1991 року я виступив як очевидець тієї страшної розправи.

Після цього Луцьком поповзли чутки, що я є випадковою людиною, яка, мовляв, навмисне поширює побрехеньки про енкаведистські злочини, бо нібито знайдено архівні документи, які свідчать про те, що на той час я вже був вивезений в Сибір і не міг бути в Луцькій тюрмі. Витали й такі чутки, що в'язнів побили німецькі парашутисти-диверсанти, а дехто казав, ніби вони загинули від німецьких бомб.

Вся ця дезінформація баламутила людей. Та ось у 1994 році вийшов у світ двотомник Івана Біласа з архівними документами, серед яких є багато про розстріли в Луцькій тюрмі.

Цитую кілька секретних матеріалів, які п'ятдесят три роки були заховані під багатьма замками в архівах Києва і Москви:

«Волынская область. 22 июня с.г. (1941-го - М.К.) около 14.00 часов тюрьма №1 г. Луцка была подвергнута бомбардировке вражескими самолетами. Было сброшено 11 бомб, и одной из них был полностью разрушен приврат, при этом были убиты надзиратель Дидык, нач.хоз. тюрьмы Бондаренко и его жена, ранено 2 человека надзирателей тт. Рожко и Маркиза» (Т.2, с. 236).

«Приврат» — то ошатний будиночок у західному дворі тюрми, так звана канцелярія, через яку мусив проходити кожний, хто потрапляв за ці грубезні тюремні мури. На цьому самому подвір'ї бовваніла примітивна стайня на пару коней, у якій було замучено 73 в'язні, засуджених до розстрілу. Про них у «рапорті» написано: «...Приговора на 73 заключенных, осужденных к высшей мере наказания, были приведены в исполнение до 9.00». (Т.2., с.236). Все правильно. Як я вже писав, вранці, коли розпочалася війна, каросмертників повиганяли з камер, зв'язавши назад руки, загнали Їх у цю стайню і не розстрілювали, а тихо-крито заколювали штиками і складали у штабеля...

В рапорті «начальник тюремного отделения У НКВД по Волынской области, сержанта Госбезопасности Стана» доносить в Київ заступнику начальника тюремного управління НКВС УРСР політруку тов. Демехіну: «...Все трупы — 70 с лишним осужденных к ВМН — и около 800 подследственных нами закопаны и места нахождения трупов полито керасином и выпалено, после всего эти места присыпаны известью.

Кроме этого, расстреляно охраной тюрьмы и воинскими частями в окрестностях тюрьмы заключенных, пытавшихся бежать из тюрьмы. Для уборки этих трупов по распоряжению нач. УНКВД была создана группа с работников милиции, которая все трупы убрала» (Т.2, с. 273).

Ще одне «сообщение», цього разу «капитану государственной безопасности тов.Никольскому, г.Москва»: «... После отбора 84 указанных заключенных начальником 2-го отдела УНКГБ тов. Гончаровым, сотрудником УНКГБ тов. Дворкиным, начальником тюремного отделения УНКВД тов. Станом при участии других сотрудников УНКГБ и НКВД оставшиеся на прогулочном дворе около 2 000 (две тысячи) заключенных были расстреляны. Весь учетный материал и личные дела заключенных сожжены» (Т.2., с.236-237).

У цих так званих «рапортах» катів з Луцької тюрми значилося не менше трьох тисяч жертв, насправді їх було набагато більше. За словами свідків, як розпочалася війна енкаведисти хапали багатьох, підозрюючи в кожному німецького диверсанта, шпигуна, і групами гнали до тюрми, де без реєстрації та слідства тут же знищували. Навіть у «совершенно секретных сообщениях» йшлося: «В тюрьму арестованные продолжают поступать».

Коли з'явилися архівні документи, знайдені Іваном Біласом, це була справжня сенсація: яке щастя, що, нарешті, буде закрита пелька брехунам. Документи — велика сила і ніякий патентований комуністичний маховик не в силі її заглушити. Нема нічого таємного, щоб не було явним. Так і сталося. Ті, що нас катували, розстрілювали, розривали гранатами, не думали, не гадали, що через піввіку будуть відомі їхні імена, їхні страшні, криваві оргії. З аналізу документів про розстріли в'язнів усіх тюрем Західної України в перші дні війни бачимо, що найбільша трагедія тоді розігралася в Луцькій тюрмі, бо тут енкаведисти, знаючи, що німці знаходяться за сім кілометрів від Луцька, застосували велику кількість бойових гранат, що, по суті, суперечило навіть совєтським законам...

Пошлемось на газету «Волинь» від 23 червня 1995 року. В ній Михайло Дудич у статті «Куди ж поділися розстріляні енкаведистами» пише: «Недавно знову потрапила мені до рук газета «Справедливість», № 48 минулого року, в якій колишній прокурор Найденко (нині вже покійний — М. К.) в своїй статті «Бреши, та знай міру» ледь не всіх громадян Волині звинувачує у брехні. Мова йде про масовий розстріл в'язнів у Луцькій тюрмі на початку війни. Найденко старається довести, що там розстріляно не 4 тисячі, ну майже нічого, ще й поіменно називає тих, кому вдалося врятуватися. Ну, а про тих, що там лежать, прикопані асфальтом, то, мовляв, нема ніяких документів.

То можна рахувати, що там ніхто не захоронений, а всі ті сотні тисяч живих свідків, рідні і близькі їм люди, які там загинули, всі вони є брехунами? Навіть ті, кому вдалося врятуватися з того пекла і бачити все своїми очима, теж, за словами Найденка, брехуни, бо вони, мовляв, випадкові люди! От якби була казенна бумага, та ще з гербовою печаткою, що, мовляв, комуністи розстріляли стільки-то в'язнів, то тоді можна дещо подумати і то, напевно, сказали б, що той документ фальшивий.

...Та коли дійшло до того, що настала змога викривати комуністичну партію в її кривавих злочинах, то тут товариш Найденко почав докладати максимум зусиль, щоб якось прикрити ті страшні злодіяння і намагався тих чекістів — виконавців тієї кривавої акції — зобразити ледь не ангелами.

Наприклад, Найденко наводив приклад, що, мовляв, начальник тюрми відкрив усі камери, випустив людей в коридор і сказав: «... Ви вільні, ідіть на всі чотири сторони». Яка лицемірність? Звідкіля він так достеменно знав про це, якщо нема ніяких документів? Тут треба вірити на совість, а от про те, коли ті люди вийшли на тюремний майдан і там сталінські опричники зустріли їх кулеметним вогнем та закидали гранатами, то Найденко нічого не писав, бо, мовляв, на це нема документів.

До цього часу ще є багато живих свідків, які засвідчують, що тих розстріляних стягували і скидали в бомбові воронки, нашвидкуруч засипали, а згодом люди на тих місцях насипали могили, поставили хрести і відслужили панахиди. Коли ж «совєти» визволили нас вдруге, вони тут же зірвали ті хрести, могили згорнули бульдозерами, а відтак ті людські кості прикопали асфальтом. Де ще в світі є такий глум над покійниками? Це незаперечний факт, але «товариш» Найденко його замовчав. Якщо бути поборником правди, то треба бути ним до кінця, і не називати мільйони людей брехунами, бо людську пам'ять і правду нічим не прикриєш.

На закінчення в мене та і в інших людей виникає питання, чому «великі правдолюби», подібні Найденкові, за все своє життя за цей кривавий злочин не відкрили карну справу і навіть пальцем не ворухнули, щоб викрити і відповідно покарати розпорядників та виконавців того злочину? В усьому світі існує такий закон, що коли хтось свідомо покриває злочинця, то стає сам злочинцем і повинен нести за це відповідну кару. Розстріл комуністами в'язнів Луцької тюрми є злочином міжнародного масштабу, тому не диво, що всі ті злочинці і їх захисники так вперто відхрещуються від нього і заперечують свою вину, свої чорні діла».

Правду про трагедію в Луцькій тюрмі написав Лев Ліхтанський у статті «Я бачив пекло» (газета «Український голос» за 23 жовтня 1941 року). В тій же газеті за серпень 1943 року з'явилася стаття Олекси Петрощука «В оковах смерти (спогад з Луцької тюрми)». Ця стаття була передрукована через 48 років у часописі «Народна трибуна» (№ 48 за 20 листопада 1991 року). «Народна трибуна» друкувала розповіді-спогади про пережите біля замку Любарта інших свідків, про яких я вже згадував, — Покотила Григорія, Василевича, Бірона Григорія, Кухарука Степана, Кротюка Антона, Міщука Філата, Самарука Василя, автора цих рядків. Всі ми, як свідки пережитого, у своїх спогадах передавали все так, як воно насправді було, — без домислів і фантазії.

На жаль, знаходяться люди, які передають куті меду. Я маю на увазі такий поважний журнал, як «Літопис Волині», де у статті «Масові вбивства в Луцьку» Т. Присяжний аж надто все переборщує. Цитую: «Одна бомба влучила в дерев'яне приміщення комендатури перед входом до в'язниці. Як я потім бачив, вона зовсім знищила будинок, лишилась тільки величезна яма. Загинула там уся управа в'язниці: комендант і всі його помічники.

Друга бомба впала щільно біля північного краю в'язниці і розвалила стіну верхнього поверху. З-за уламків її в'язні повилазили з камер, спустилися вниз, кинулись на зруйноване вартувальне приміщення... За допомогою робочої команди, складеної з «прогульників», які відбували легку кару, захопили вони там револьвери, рушниці й кулемети, повбивали частину вартових. Багато вартових добровільно піддалися і зразу ж віддали ключі від коридорів і камер; інші порозбігалися, хто куди...

Ось уже відмикають коридори й камери... Відмикають і нашу камеру. Через коридори всі поспішаємо на подвір'я, де вже повно люду — в'язні опанували в'язницю» (Літопис Волині. — Вінніпеґ — Нью-Йорк — Буенос-Айрес, — 1953. — № 1. - С. 66).

Такі події усі ми, хто залишився в живих, не можемо підтвердити. Це просто логічно немислимо. Як видно з тої публікації, автор Т.Присяжнюк не був свідком масових вбивств у Луцьку, а тільки чув від сторонніх про це пекло. Це підтверджують і його неточності. Він пише, що масовий розстріл був 24 червня у вівторок, а насправді це було 23 червня в понеділок; пище що жертви поховані в трьох могилах, а насправді — в чотирьох. На мою думку, не треба історичні події змальовувати фарбами фантазій, а лише такими, якими вони були в дійсності.

Листи живих

У червні 1998 року я отримав листа із Філадельфії (США) від незнайомого мені добродія Григорія Долинського, який надіслав і газету «Українські вісті», яку заснував свого часу Іван Багряний. Цей часопис помістив мій спогад, взятий з газети «Волинь». Шановний друг недолі Григорій писав: «... Прочитав Вашу оповідь «Пекло біля замку Любарта», де ви пишете, як лишилися живі після розстрілу в'язнів Луцької тюрми московськими катами 23 червня 1941 року. Був і я там на розстрілі. Як остався живий — напишу коротенько. Я був на тому самому східному подвір'ї, де й ви. Коли стали строчити з кулеметів енкаведисти по нас, я по дошці під стіною муру видряпався вгору, проліз через заслони колючого дроту і впав на той бік у густий кущ бузку. Оскільки я був малий, мені будо 15 років, то сидів у «малолітці», мене ніхто не помітив у тому кущі. Я довго просидів, не пам'ятаю скільки, а як все стихло, вийшов з куща і добрався у село Піддубці. З хлопцем, Добрим другом з того села, я сидів разом у камері. Його розстріляли. З Піддубців пішов додому у свій Тучин Рівненської области. Арештували мене енкаведисти при спробі перейти кордон і за приналежність до ОУН. При другому нашестю червоної орди я втік в широкі світи, де і донині догоряю тугою за. рідним краєм, за ненькою Україною, за волю якої віддали життя мільйони найкращих синів і дочок нашої батьківщини».

Далі з листі Григорій Долинський просить надіслати йому книжну, якщо є така, про Луцьку трагедію біля замку Любарта. На жаль, такої книжки поки що немає. Я закінчую її писати з вірою, що далекий друг її теж прочитає.

Другий з колишніх в'язнів — отець Дмитро Стасишин, який 1992 року приїхав з далекої Австралії і взяв участь у панахид біля могил під асфальтом, розповів таке:

«Я народився в Луцьку з шести років виховувався у владики Полікарпа. Навчався в українській гімназії, Любив понад усе Україну, був сином українського священика. Тому і потрапив у в'язницю. Тут, де ми зібралися, нас мучили, катували. Коли я прийшов на зустріч, ступив до цих стін, де колись були слідчі камери, то в мене мороз по шкірі пішов, наче почув через 51 рік той стогін і крики. В тому пеклі під час розстрілу вижив тому, що втратив свідомість. Коли опритомнів, то на мені лежав поранений хлопець років п'ятнадцяти і кликав маму на допомогу. Страшно все це згадувати. Потім нам сказали вставати, хто живий. Поранених енкаведисти пристрілювали. Було так. Коли в ямах, куди ми зносили трупи, хтось починав ворушитись, приходити в себе - його негайно добивали. Пам'ятаю, відчинив я гараж, а там купи людей замордованих, без очей, пов'язаних дротом. Трупи в ямах засипали вапном, а потім, коли його не стало, заливали нечистотами з туалетів...»

До речі, отець Стасишин через 51 рік, через тисячі доріг. вже на втомлених немолодих крилах, із сивиною на скронях, прилетів в Україну разом зі своєю дружиною — паніматкою Тетяною і донькою Надією, щоб поклонитись праху і відправити панахиду за душі своїх побратимів по неволі, які лягли кістьми під мурами Луцької тюрми.

Наша зустріч відбулася в тому приміщенні, де в 1939-1941 роках містилася катівня НКВС, а нині там - бібліотека для юнацтва. Ми мали що згадати. Тяжкі спогади, про які страшно слухати. Тепер просто не віриться, як було все це пережити?

«Нелегко й на чужині. Хоча там ми все маємо, але полюбити Австралію не можемо. Безмірна туга і любов до України, до своєї землі перемагає все земне», - сказав отець Дмитро.

І якби всі ми так любили Україну, то хіба була б вона такою покривдженою і зневаженою?

В останні роки я через волинські часописи, радіо, телебачення звертався до громадськості області з проханням, щоб надсилали списки і фотознімки жертв помордованих на мою адресу. Я отримав більше сотні листів, які віддзеркалюють жахи підступних арештів, варварське ставлення до невинних людей. Ось лист (15 травня 2000 року) від Василя Семенюка з села Новокотова (Конче) Луцького району. Він пише:

«Батька Семенюка Михайла Андрійовича, 1905 року народження, арештували 5 січня 1941 року. Енкаведисти зробили в хаті дикунський обшук, поставили всю сім'ю до стіни, нічого не знайшли. А в нас ще з'явилася сестричка, в 1940 році народилася, то нас було вже в батька п'ятеро дітей. І коли ці звірі виводили батька з хати, то навіть не дозволили підійти до колиски попрощатися з донечкою. За Польщі батько був головою товариства «Сільський господар». Нашого тата і ще чотирьох Семенюків, свідомих односельчан, розстріляли в тюрмі».

Ще один лист (11 травня 2000 p. друкується без будь-якої правки):

«Добрий день, уважаємий Микола! Звертаюсь до вас із бувшого Головнянського району с. Головно Галець Артем Захарович. Мій брат Галець Остап Захарович учився в сьомому класі і в 1940 році був арештований і забраний із класу, обшукали в школі і забрали в НКВД, звідки вже не пустили додому, а також зробили обшук вдома і забрали всі книжки, фотокарточки і протримали у Головно десять днів і отправили в Луцьк. Як відвозили, то сказали поміняти одежу, бо вона була вся в крові. Брат писав вже тоді стихи і щось написав про руских. В Луцьку дали йому десять років неволі, а як вибухнула війна, розстріляли на подвір'ї Луцької тюрми. Більше не можу щось описати. З повагою. До побачення — Артем».

Та, мабуть, найбільш цінним листом, який ілюструє трагічну долю нашого народу взагалі, є лист, датований 13 травня 2000 року, від Малевич Олени Олександрівни (М.Рівне). Вона детально описує долю свого батька Олександра Федоровича Онуфрійчука (р.н. — 1897), котрий закінчив гімназію в Києві та вступив на юридичний факультет, якого не закінчив у зв'язку з Першою світовою війною. В час революції командування військ УНР призначило його комендантом міста Козятина. На цьому посту виявив себе віддано і талановито, як патріот України. По втраті незалежності він повернувся до своїх батьків і братів у село Перетоки тодішнього Луцького повіту (станція Олика). Батько мав повне довір'я в своїй околиці і його одноголосно вибрали війтом. На цьому становищі був до початку Другої світової війни. «Тоді наша сім'я складалася з тата, мами і двох їхніх дочок — Галини та мене, Олени, — пише жінка. — Батько допомагав людям, чим міг, дбав про відкриття українських шкіл, «Просвіти». У 1940 році його разом з іншими свідомими людьми арештувало НКВД і запроторило в Луцьку тюрму, де й розстріляло.

Про це розповів солтис (прізвища не пам'ятаю), який врятувався, бо кулеметні черги, гранати звалили мого батька, який упав саме на цього солтиса, таким чином останній залишився живим і розказав про страшну смерть нашого тата. Сім'ю нашу також не забуло НКВД. Старшу сестру Галину засудили на 10 років таборів, а мене, як тільки виповнилось 16 літ, вивезли з паралізованою мамою Вірою до Сибіру, в далекі красноярські ліси, де зазнали важкої фізичної праці, голоду, поневірянь, знущань, яких годі передати словами».

Як стверджує Олена, два брати її батька — Іван Онуфрійчук і найменший Михайло — також загинули: один — в Луцьку, а другий — у Ковелі.

Дуже цікавим є лист від Мельничука Мусія Корнійовича (1905 р.н.). Цей дев'яностоп'ятирічний дідусь — людина особливої і важкої життєвої долі, уродженець села Марковичі Локачинського району (тепер проживає в смт. Локачі). Почувши по радіо моє звернення до волинян, він надіслав списки трьох жертв із свого села і шести — із сусіднього Міжгір'я, куди з тюрми повернувся лише один Мороз Лука Йосипович, який розповів про все пекло, що пережив, відтак потому й довго не пожив.

Який збіг обставин?! Це ж той самий Мороз, якого ми знайшли живого під трупами. Тоді він, зорієнтувавшись у ситуації, швидко підвівся, цього не помітив наглядач. Відтак приєднався до нас і разом з нами став носити трупи до ям. І ось сенсаційна звістка від нього!

Таких листів багато. В них — розпач, біль, жах тих, хто остався живий після всіх переживань. І як не запускала Москва своєї кривавої молотарки, щоб перемолоти, знищити нас фізично і духовно, їй було не під силу це зробити. Адже нас було забагато, і сила нашої нації була в селянинові, котрий вріс душею і тілом у свою рідну землю, від якої ні одному окупантові не вдалося його відірвати.

Віками московська імперія найбільше боялася українців, бо ще цар-диктатор Петро І сказав: «Отторжение малороссийского народа от государства нашего может быть началом всех наших бедствий». Тому так нещадно віками нищено нашу інтелігенцію, духовність, найменшу національну свідомість. Нас врятувала не випадковість історичного буття, а наша нездоланна козацька живучість, сила правди, яка є опорою кожного народу під своїм сонцем вічності.

Таких листів багато. І в кожному — спогади, спогади, спогади... Вони пройняті невгамовним болем, що нагадує нам не лише про криваві сторінки минулого, а й закликає до пильності в дні теперішні і майбутні.

Від долі не втечеш

Напередодні війни, перебуваючії в 34-ій камері, дуже поважний, розсудливий селянин із Теремного Василь Мазурець ворожив на картах. Мені ж на долоні він нагадав, що мене чекає довголітня неволя. Його пророчі слова збулися. Чи міг я тоді думати-гадати, що, переживши жахи масових розстрілів 23 червня 1941 року, через шість років і 45 днів я, поранений, знову буду мучитися в тій самій Луцькій тюрмі, у тих самих комуно-большевицьких катів?

За ці літа Луцька тюрма дещо змінилася. «Чорний ворон» вже не возив в'язнів на слідство. Слідство велося в непомітному одноповерховому будинку, що на подвір'ї тюрми, у підземеллі якого були камери. Треба було тільки піднятися з них крутими сходами і тут же — кабінет слідчого. Закінчувалося слідство і в'язня відправляли у тюрму.

З тих часів пригадується й такий епізод. У мене розпухла нога, підвищилася температура. Конвоїр приносить у камеру милиці і веде мене наверх до слідчого. В моїх очах мерехтять зорі, лихоманить. Тож напружуюся з усіх сил, аби вибратися вгору. Треба було подолати ще одну сходинку, як я втратив свідомість і повалився на сходи. Лечу вниз. Приходжу до тями вже у камері. Санітарка перев'язує розбиту в кількох місцях голову і поранену ногу.

Розповідали мені друзі по камері Ольхович Олекса з Горчина, Кушнір Тиміш із Жидичина, Скоробагатий Павло з Луцька, як їх викликали наглядачі із камери, як вони несли мене майже неживого. Всі стверджували, що я забився на смерть. Потому я теж не мав найменшої надії, що виживу. Таким був худим, виснаженим, кволим, що не міг дійти до туалетної. Хлопці на руках носили. Я тоді просив найближчого мені земляка Олексу Ольховича, що, коли він останеться живим, то нехай повідомить мою дружину, дітей, рідних про мої муки і погибель.

Після цього випадку слідчий не викликав мене більше місяця, поки не поліпшився стан здоров'я.

На слідстві я цілком відверто говорив, що 1932 року став членом ОУН, за що переслідувався польською поліцією, згодом органами НКВС і був засуджений на 10 років позбавлення волі. Переживши масовий розстрілу Луцькій тюрмі, побачивши розкол в ОУН, розбрат, сліпе братовбивство, розчарувався в ідеях оунівців і відійшов від політичного руху, зайнявся особистим життям, за німецької окупації господарював вдома.

У слідчого не було найменших доказів, щоб мене спростувати. Ніхто з тих, що приходили на очну ставку, мене не видав, жоден засуджений з мого села Буяні у своїх зізнаннях-протоколах мене нічим не зачепив. Допомогли і місцеві селяни, які мене поважали і яких кагебісти викликали на допити. Це — Василь Легеза, Володимир Павлюк, Гнат Главацький, Гнат Левчук, Тимош Члек та інші, які повернулися з фронту. Їхні зізнання при закінченні мого слідства слідчий прочитував. Вони були майже однакового змісту — за Польщі і за перших совєтів сидів у Луцькій тюрмі, а за німців займався сільським господарством, по приході вдруге совєтської влади десь подівся.

Найбільше мій слідчий був зацікавлений моєю розповіддю проте, як НКВД розстрілювало в'язнів Луцької тюрми у 1941 році і я остався живий під трупами. Тоді він покликав ще двох «сотрудников», щоб послухали «необычные истории».

В ході слідства, не знайшовши в моїй справі спроб «свергнуть советскую власть вооружённым путем», військовий трибунал передав цю справу Волинському обласному суду, який 26 листопада 1947 року засудив мене на 10 років позбавлення волі за статтею 54, пунктом 3 КК УРСР. Засудив за те, що добровільно виїхав до Німеччини при відступі німецької армії і працював на вугільних шахтах, де, як було написано у вирокові, «пособлял мощи фашистской Германии».

Відтак я знову опинився в Луцькій тюрмі. З тих чотирьох могил, як я вже зазначав вище, не було й сліду, все було зрівнене із землею. І ніхто не мав права про цю трагедію навіть згадувати.

За шість з лишнім років в тюрмі відбулися деякі зміни — не було вже такої суворої ізоляції, головне ~ можна було мати при собі олівець, папір, зошит, а наші невільниці-дівчата щоденно мили підлогу у коридорі. Йдучи на прогулянку, в лазню чи в туалетну, можна було легенько підкинути їм під ноги записочку. В цьому я був дуже активний, та й дівчата були на висоті, бездоганно виконували роль зв'язкових, вміло передавали грипси по камерах.

Такі записки просували через кормушку просто в камеру. За такі геройські вчинки не одній з них довелося скуштувати мокрого холодного карцера. Газети, які передавали на куриво у передачах, були на кілька частин порвані, але їх легко можна було розложити на підлозі і читати. Пригадую, як одного разу в газеті «Радянська Україна» була стаття під назвою «Одна недипломатична нота», де повідомлялося, що ОУН-УПА через дипломатичну місію Італії вислала ноту до Організації Об'єднаних Націй про репресії й геноцид українського народу московським імперіалізмом.

У камерах були вже нари, стало вільніше спати. Відомо, що перші роки після війни кагебістський маховик встиг уже порозстрілювати і позасуджувати тисячі українців і українок та етапами їх порозсилати по Воркуті, Колимі, по всьому несходимому Сибіру на каторжну працю.

Правда, у 1948 році ще були арешти людей за зв'язки з УПА, попадали живими у руки катам і самі повстанці, але це вже не було так масово, як у перші роки другого нашестя червоних окупантів.

1948 року я почав на листку зошита в клітинку випускати в тюрмі газетку «Воля в'язня», яка передавалася з камери в камеру. Потім цю справу я продовжував у Львівській пересильній в'язниці разом із дрогобицькими студентами організації «Юнак» та відомою героїнею «Оленою Степанівною» (справжнє прізвище — Ольга Наконечна, дівоче — Гросберг). Ці, здавалося б, незначні акції в лабетах КГБ стали історичною подією. Про це неодноразово писала львівська газета «За вільну Україну» (публікації журналіста Романа Пастуха). Про це є згадка і в збірнику документів, архівних матеріалів, доповідей, статей, досліджень, есе «Чорна книга України» (К.: «Просвіта», 1998).

У Луцькій тюрмі я пробув до кінця лютого 1948 року. Потому, столипінським вагоном ми всі, інваліди, старі, немічні, були вивезені у Львівську пересильну в'язницю, а відтак через кілька днів у місто Мукачів — у так звану «виправно-трудову колонію».

Тут за пару місяців під теплом закарпатського курортного сонця і повітря, при відповідному харчуванні я поправився до невпізнання. Хоч нога ще не зовсім загоїлася, але комісія, яка нагрянула на провірку, признала мені першу категорію праці, тобто найтяжчі каторжні роботи в таборах.

У моєму домашньому архіві збереглися всі мої листи з неволі, чим завдячую дружині Мотрі, світла їй пам'ять. Ось кілька рядків із листа від 6 травня 1948 року:

«Дорога родино! Повідомляю, що сьогодні із Закарпатської України від'їжджаю, стримайтесь з посилкою до того часу, поки з другого місця не одержите від мене відомостей. Шлю Вам свій останній привіт з Карпат...»

З Мукачева мене знову відправили в Львівську пересильну в'язницю: 12 корпус, 5 камера, у якій понад 100 політичних в'язнів. Працюючи тут над матеріалами до вже згаданої газети «Воля в'язня», швидко минали дні.

Зі Львова — етапом на Колиму, де мене чекали довгі роки каторжних робіт. Якось перед від'їздом на Колиму рідна сестра Ганна привезла мені дуже багату з продуктами передачу. Все це я розділив наполовину і попросив чергового по камері, щоб він одну частину вручив, як гостинець від мене, тим в'язням, які взагалі не отримують ніяких передач. Такий жест сприйняли в камері особливо хвилююче.

Після цього підійшов до мене один росіянин, який перебував в УПА, за що його засудили на 25 років таборів, і зворушливо сказав:

— Від себе особисто і всіх інших велике тобі спасибі! Запитавши, як мене звати, він далі доточив:

— Отак, Ніколай, колись ти згадаєш оцю п'яту камеру Львівської пересилки й мої слова. Ти за свою великодушність, благородство, людяність, де б ти не був, переживеш всі незгоди таборів і повернешся додому — запевняю тебе...

Так ось 7 липня 1948 року уповноважені «купці» з Колими приїхали за контингентом рабів для дармової праці на шахтах, золотих копальнях, заводах. Нас, 1 200 в'язнів, викликають з «вещами», під автоматами і з собаками женуть на станцію. По 120 чоловік заганяють у кожний товарний вагон. У вагоні — триярусні нари. Мені, як інвалідові, хлопці уступають місце на нижніх нарах, над якими маленьке віконечко, переплутане колючим дротом. Ще задовго до відправки ешелону беру папірець і пишу такі слова: «Невідома людська душа! Коли знайдеш цю записку, перешли її на адресу: Волинська область, район Торчин, село Буяні, Іванов Анна Павлівна». А нижче на тій записці:

«Дорога родино! 7 липня 1948 року я виїхав на етап, далеко, аж у бухту Ваніно, порт Охотського моря. Це пройде з півтора місяця, поки туди заїдемо. З місця напишу. Не жаль, може, і десь загину. Воля Божа. Живіте і доглядайте моїх діток. Ваш навіки — Микола».

Післяслово

...Закінчуючи цю розповідь, хотів би нагадати, що після спорудження в Луцьку нової будівлі тюрми, стара споруда з 1958 року залишилася пусткою. Згодом, після її переобладнання, там розмістилося музичне училище. Відтоді довгі роки у колишніх камерах звучала музика Лисенка, Шопена, Чайковського, Глінки, Бетховена. Камери і камерна музика. Дивний збіг обставин. Щоправда, слава Богу, в 1998/1999 навчальному році музичне училище звідси забрали.

А мури тюрми, мовчазні, похмурі, стоять, наче привиди, наче тривожний відгомін від усього вистражданого, зболеного, пережитого...

Що ж до ексгумації трупів з тих чотирьох могил на подвір'ї тюрми і поза ним, то цього, очевидно, зробити не вдасться. Адже є свідок - Пікула Йосип Миронович, який наприкінці 40-х років, коли на подвір'ї тюрми споруджувалися гаражі, столярні цехи, будівельники при копанні фундаменту натрапили на кістки захоронених, які, за розпорядженням кадебістів, повантажили на самоскиди і вивезли в глибокий кар'єр і закопали. Сам же Йосип Пікула був тоді екскаваторником, який вантажив на машини останки в'язнів Луцької тюрми. Про це він свідчить правдиво і святочно.

Отож, з приводу могил під асфальтом у Луцьку, то найбільшою, найсвятішою шаною для жертв комуністичного варварства буде те, якщо біля тюрми, де кожна жменька землі напоєна кров'ю найкращих людей краю, насиплять високу козацьку могилу, насиплять із землі, доставленої сюди із міст, сіл та хуторів, де родилися і жили, звідки пішли на вічний спочинок в'язні-мученики Луцької тюрми.

Біля могили варто побудувати капличку, щоб у ній горіла лампадка, щоб вогонь великих душ не згасав, щоб кожний прочанин міг поставити свічку за упокій душі убієнних. А саму тюрму перетворити в музей, який був би за своїми експонатами найтрагічнішим за всі музеї. Тут має бути Святиня — Пантеон... Щоб за давнім християнським звичаєм кожен міг прийти сюди, до цього високого кургану-пантеону і покласти квіти, вшанувати тих, хто назавжди пішов у вічність, хто хотів жити не рабом московським, а вільним господарем на своїй рідній українській землі. І воля Божа! Цю записку підняла невідома людина і переслала за вказаною адресою із долученим листочком такого змісту: «В.ш.панство! Був я при поїзді, в котрому були заключені, а тепер вони їдуть на Далекий Схід. Чоловік, який сидів у вагоні з моїм шваґром, кинув записку, яку я підняв і пересилаю на вашу адресу». І все. Без підпису і адреси відправника, тільки на конверті — виразна дата: Львів, 9.7.48 (записка збереглася до сьогодні).

Ніколи, поки б'ється серце в моїх грудях, не забути той день відправки на Колиму. Коли рушив ешелон, Іванюк Онуфрій, директор Львівської Духовної Семінарії, який до арешту мав 1 100 студентів, дзвінким тенором заспівав:

Поїзд рушив в далеку дорогу,
Сколихнувся вагон — і помчав.
І в останній я раз подивився
На те все, що так вірно кохав...

Пісню підхопили в'язні. Мелодія линула тужно, сумно, зворушливо. Кожний знав, що везуть далеко, в холодну Сибір, на льодову Північ, звідки навряд чи буде вороття. Проте, дякувати Богові, мені судилося повернутися. Повернутися з нелегким тягарем у душі од непосильних каторжних робіт, від страдницьких мук. Спогади про цю каторгу лягають на сторінки наступної книги...
Категорія: Мої файли | Додав: GOR
Переглядів: 805 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис