Понеділок, 21.05.2018, 00:17
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу

проза

Головна » Файли » Мої файли

Михайло Новик "Маре"
23.07.2012, 22:04
МАРЕ

Ми чекали її разом з колегою промозглого осіннього вечора у редакції журналу на Хрещатику. Маре запізнювалася. За вікном сіялась густа одноманітна приємна мжичка, що додавала тілу бадьорості і ніяк не могла перетворитися на банальний бридкий дощ. Світло вуличних ліхтарів тьмяно пробивалося крізь ту водяно-капілярну завісу, з каштанів прощально падало мокре й важке темно-коричневе листя, вистилаючи під ноги прохожих чудернацький плямистий вологий килим; у кімнаті було тепло, затишно, неяскраве світло настільної лампи підкреслювало журливо-елегійний осінній настрій…
Вперше почуте мною ім’я майбутньої гості відразу заінтригувало. Ма-ре… Щось схоже на тихий рокіт морських хвиль вчувалося у тих звуках. Ма-ре… Якась ніжність, ласкавість, загадковість. Ті звуки створювали дивні розкуті асоціації. Ма-ре… Інколи звучить ніби аж зовсім просто, проте привабливо, душевно, втаємничено…
Виявилося, Маре – то скорочене ім’я для друзів. А повне звучало не менш загадково – Марінела. Вочевидь не українське. У перекладі з естонської воно має кілька значень: «істинно морська» або «непокірна, як море», або «незбагненна морська плоть, сонмище бунтівних хвиль»…
- Якому ж значенню віддавати перевагу, яке з них найточніше визначає Ваш характер, - жартома спитав я після короткого знайомства, коли вона, змокла від мжички й збуджена швидкою ходою, переступила, нарешті, поріг редакції. – Яке для Вас особисто знакове?
- О-о, то, мабуть, не таке просте питання, - енергійно й весело покрутила білявою короткою зачіскою, грайливо розсіваючи тисячами капельок навкруги залишки холодної мжички, що зависла на її волоссі. – А якщо всерйоз, то мені особисто більше до вподоби останнє: воно, хоч і свідчить про складність характеру, зате сприймається найпривабливіше – аж мовби «дихає» романтичністю… Відчуваєте: незбагненна морська плоть, сонмище хвиль! Почуваюся інколи, ну, просто-таки, сильною стихією!
Вона м’яко засміялася. І диво: той сміх нагадував нічне шурхотіння прибережних хвиль по морському піску, відполірованій гальці і ракушках, наповзання, накочування хвиль одна на одну, їхній неповторний плескіт, живий голос моря…
- А взагалі, характер у мене бунтівний, з дитинства. Сама не знаю, чого…
І знову приємно-бентежний сміх, знову вчувався голос далекого невтомного моря, що кличе до себе.
Маре народилась і виросла в невеличкому естонському селищі на узбережжі Фінської затоки неподалік Кохтла-Ярве. З морем, дійсно, знайома з дитинства. Може, тому й ім’я батьки дали таке. Втім, Марінела – це не рідкість для тих місць. «Якщо ж врахувати, що батько – потомственний рибалка, з діда-прадіда, то моя морська сутність очевидна. Донька рибалки!..»
Однак рибачкою вона не стала. Тягнуло до іншого: побачити якомога більше світ і якомога більше його зрозуміти. Закінчила Тартуський університет (якраз під час навчання там не повернувся з промислу після одної з штормових ночей батько…), вивчила досконало кілька мов. А потім доля почала творити різні вибрики.
Попрацювавши по кілька років перекладачем та референтом при дипломатичних місіях у Англії, Фінляндії та Швеції, Марінела раптом втратила інтерес до цих благополучних держав! А тут якраз стався розвал СРСР. Її зацікавили процеси становлення нових країн і націй, так би мовити, державотворення «з нуля». Мабуть, «прорізався» чисто дослідницький інтерес…
- Напевне, саме тоді вперше й проявилося внутрішнє бунтарство мого характеру, - згадувала вона, посміхаючись куточками вуст, стримано і замислено. – Скажімо, їжджу по Швеції, працюю, навмисно себе завантажую роботою, зустрічами з відомими, авторитетними, цікавими діячами, а мені – скучно… Неймовірно скучно! Не повірите, здавалось би, всі умови, кращих не побажаєш, а душа вже не сприймає звичного благополуччя, розміреного життєвого ритму, спокою. Як народного – у тій симпатичній країні, так і власного. Що це? – питала я себе чи не щодня. Перенасиченість чужим благополуччям? Одноманітність вражень? Відсутність якоїсь зовсім свіжої, нової, «вибухової інформації», неординарних подій?..
Важко було зрозуміти, що мені, образно кажучи, муляє. Мабуть-таки, найбільше впливало останнє. Адже я читала пресу, уважно слідкувала за швидкоплинними подіями на початку останнього десятиліття ХХ віку, знала, що в інших країнах ті події зовсім відрізняються від тутешніх, безликих, «болотно-застійних»; події ті міняють спосіб життя, філософію мислення, роблять переоцінку цінностей сотням мільйонів людей, а я – ніби в стороні. Якесь невдоволення собою, ніби свідомо відстаєш від життя, нових, навіть несподіваних, змін у ньому. Може, в тому й проявилася ота ще юнацька спрага якомога більше пізнати і зрозуміти світ?
Як би там не було, в якийсь день, вибравши зручну нагоду, я делікатно натякнула керівництву, що хотіла б попрацювати при естонській місії… в Україні! Чому саме там, виникло єдине питання. Відповідь моя була простою: нова держава, йдуть цікаві процеси, я знаю мову, до того ж, глибинне коріння моє трохи звідси – мама українка, її пращури з таврійських степів.

* * *

Перші два роки в Україні пройшли в ейфорійному захопленні. Марінела скрупульозно вивчала реальне життя суспільства, його проблеми і сподівання, жадібно всотувала не лише розумом, а скорше - душею та інтуїцією характер народу, щодень прагнула проаналізувати й оцінити кроки нової влади…
А фактів для аналізу було вдосталь. Молоду державу все ширше визнавало світове товариство. Восени 1992-го незалежну Україну визнали більш як 120 країн, понад 90 з них встановили дипломатичні стосунки, і за зовсім короткий термін більше тридцяти відкрили в столиці свої диппредставництва! Одною з найперших, майже одразу після Польщі, - Естонія, маленька прибалтійська «самостійниця».
Протягом того ж ейфорійно бурхливого року Україна вступила до відомих міжнародних структур – МВФ, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародна фінансова корпорація… За три тижні до кінця 92-го – якраз у всесвітній День прав людини в Києві було відкрито представництво ООН…
Все це свідчило, що перед молодою державою і її народом відкриваються перспективи демократичного розвитку, плідної співпраці з цивілізованим світом.
Не менше, якщо не більше, обнадіювали внутрішні процеси, що мали як кінцеву мету очищення суспільства від негативних явищ, зокрема мафії, поступовий підйом благополуччя людей та неухильне дотримання їхніх прав і свобод.
Марінела щиро вболівала за українську націю, як за рідну з дитинства естонську. Порівнювала ті радикальні й багатообіцяючі зміни, що відбувалися тоді паралельно і в Естонії, і в Україні, співставляла, аналізувала, вітаючи в душі ті жадані ростки нового буття.
Ті безкінечно обнадійливі події – після велелюдних мітингів, незвичних закликів, ідей, що будоражили душі мільйонів громадян – заполонили її свідомість і відчуття, стали, по суті, смислом існування. Це було, мабуть, якраз те, чого не вистачало їй у благополучній Швеції, до чого рвалася душа. Власне, це стало тепер ще й прямим професійним обов’язком – вивчати реальне життя, факти, події, оскільки з кінця року їй довірили вже не перекладацькі функції, а посаду радника посольства… Все це окриляло, додавало ейфорії й снаги.
Втім, невдовзі Марінелин погляд став критичніше сприймати оточуючу дійсність.
Всім відома аксіома, що Україна мала найкращі стартові можливості серед країн СНД щодо цивілізованих соціально-економічних перетворень, на жаль, не підтверджувалась результатами реальної практики.
Набирало масштабного характеру розкрадання загальнонародного майна. Зупинялись заводи і фабрики. Ставали все регулярнішими невиплати населенню зарплат і пенсій. Капітали «нових українців» мільйонами таємно вивозились за кордон. Міцніли нові мафіозні структури. Зростав рівень корупції. Ширилось безробіття, бідність і злидні поселялися в мільйонах осель…
Чому так усе поверталося? Так боляче, образливо й безтолково? Куди дивиться влада? Чому вона, наприклад, знищує ракети, по суті, знищує армію й обороноздатність країни? Чому високотехнологічну державу, що мала неабиякі космічні досягнення, за кілька років перетворили на третьосортну «бананову» країну, залежну буквально від усього – чужих «снікерсів», чужих колготок, чужих парасольок, чужих автомобілів, чужих кредитів, чужої ідеології?..
Болем віддавалися у серці Маре народна безвихідь і відчай, деградація і вимирання сотень тисяч людей. Така багата країна, з такими унікальними можливостями – і такі бідні люди! Чому така несправедлива доля? Чому Україна знову опиняється на якомусь незрозумілому історичному роздоріжжі: економічному, соціальному, культурному… Що вона будує? Куди йде? Чи куди повертається? Ці питання мучили, не давали спокою. А ясної відповіді не було.
Вона мимоволі порівнювала події, що відбувалися тут, з реформаторськими подіями в Естонії.
Естонія – зовсім маленька країна, майже у п’ятдесят разів менша за кількістю населення від України! Історичні долі, проте, дуже схожі.
Багато разів естонці опинялися під іноземним гнітом, під чиєюсь чужою владою: давно колись, ще в ХІ столітті, південно-східну частину її території приєднав до Київської Русі Ярослав Мудрий; пізніше завоювали німецькі хрестоносці; у ХVІ столітті її було поділено між Швецією, Річчю Посполитою і Данією. Пізніше, у ХVІІ столітті, вся територія Естонії перейшла під владу шведів, а з початку наступного – увійшла до складу Російської держави… І от тепер – нарешті, самостійна держава. Намаялись предки з владами!
Але ж, як не дивно, невеличка нація, попри всілякі болючі соціальні катаклізми, зуміла зберегти свій воістину невмирущий дух, народні традиції, мову, культуру, а головне – волю до незалежності і свободи. Безмежно цінує нині ту живильну атмосферу, незалежність і свободу на всіх рівнях, активно реформує економіку і суспільство, орієнтуючись на прогресивні досягнення цивілізованого світу та демократії…
Україна ж чомусь пішла по цьому, віками жаданому, вистражданому шляху надто невпевненою ходою… З дивними «заносами» то вліво, то вправо, то невідомо куди. В чому причина, хто винен? Ці питання виникали у Марінели постійно, з приводу багатьох, здавалось би, буденних нелогічних фактів і явищ реального життя українців. Невмотивованих вчинків влади. Все це болісним рикошетом віддавалося в її свідомості, сприйнятті, настрої…
Непомітно для себе стала вболівати за долю України та її народу як за долю здавна рідної держави й рідного народу… Почувала себе дуже часто (може, то спрацьовував генетичний код? голос пращурів?) не представником дипломатичної місії, а невіддільною, органічною частинкою народу й суспільства, які її щодень оточували. Буквально хворіла тими проблемами, переживала за їхнє вирішення, раділа, коли щось вдавалося, страждала, коли були збої… А збої чомусь траплялися все частіше.

* * *

От саме в той непростий період, восени 1997-го, ми й познайомились. І мислилась наша зустріч спочатку не як інтерв’ю (та ідея з’явилася пізніше!), а як приватна бесіда духовно близьких людей, стурбованих долею країни й нації. Долею незалежності. Долею суверенності й нової державності. Людськими долями… Занепокоєних майбуттям української спільноти.
- Маре, які на Ваш погляд, найбільш цікаві, позитивні зміни в житті українського суспільства? Так би мовити, на суб’єктивний погляд «зі сторони»…
- Ой, боюся, що «зі сторони» якраз не вийде, - її легенький прибалтійський акцент миттєво викликав довір’я, навіть зворушував.
- Я не так довго прожила в Києві, але зараз на сто процентів вважаю себе киянкою, тобто, найперше українкою, а вже потім – киянкою. Однак збігло п’ять повних років, навіть більше. Час летить швидко… Нерідко на самоті замислююсь: як ми будемо колись пізніше, років через п’ятнадцять-двадцять, якщо нам це судилося, згадувати нинішній час? І не можу собі відповіси однозначно! «Плаваю» у прогнозах… Чому? З одного боку, надзвичайно цікавий період! Переломний, як звично говорять… Обнадійливий… Дуже відповідальний! Але от саме з точки зору відповідальності – не маю на увазі владу, кажу про всіх нас! – він не є зараз, на мою думку, занадто оптимістичним… Не вистачає відповідальності за власну долю.
Звичайно, не можна не помічати відрадних змін: більшої розкутості людей, ніж за тоталітарного режиму, більшої внутрішньої свободи, надій… Проте це дуже відносні й хисткі категорії. Сьогодні є, завтра кудись щезає.
Я страшенно раділа, коли в Україні владою було оголошено реформаторський напрямок як стратегічний у більшості сфер. Без реформ неможливо щось всерйоз змінити на позитив. І перші реформи, нехай повільні, без чітких концепцій (хоча експерти вважають це великим мінусом!), викликали піднесення, гарні сподівання… Однак, навіть пропаганда цих реформ, їхньої суті, методів здійснення, строків, проміжних результатів та кінцевої мети, мені здається, дуже недостатня серед населення. Воно не завжди розуміє, що влада робить, для чого – і що робити йому, населенню… Чи не тому повноцінною реформою можна вважати поки що лише одну – грошову реформу в Україні. На жаль, багато ваших реформ помирають юними – це думка більшості експертів…
- Це прикре, однак точне спостереження. А якщо іще підсилити Вашу критичність щодо нових процесів?
- Гадаю, що її й «підсилювати», як Ви кажете, немає потреби. Не думаю, що у нас з Вами і, взагалі, у тих, хто намагається неупереджено оцінювати ці процеси, можуть бути великі розбіжності.
Візьмемо ті ж реформи, про які почали говорити. До речі, розмов про них – починаючи від дня проголошення незалежності – більше, ніж досить! На жаль, одних розмов… Українська еліта весь час повторює: «Альтернативи реформам немає!»
Ніхто не заперечує, всі згодні – немає! Більшість еліти щиро вважає, що тільки вона знає вихід з економічної і політичної кризи, тільки вона може здійснити реформи в інтересах народу і в своїх інтересах. У принципі ніби правильно: саме правляча еліта має право керувати державою, набутим управлінським досвідом, ідеологією, контролем над економікою та державним апаратом, над процесом виборів! Але! Але в жодній з економічних програм вашої еліти, наприклад, у тому числі президентській, немає конкретних речей: що робити, яким чином і – головне – який результат очікується. Прості істини. Без яких ще ніхто при зміні суспільного режиму не обійшовся!..
- То, може, еліта наша досі перебуває в якомусь летаргічному сні? Народ чекає її рішучих дій, а вона ніяк не може проснутися? Щоправда, тут чимало закономірного: перехід від пострадянського режиму до іншого, більш привабливого і прийнятного стану суспільства, способу життя, безперечно, не міг бути безболісним…
- То хіба ще не досить цієї болісності? Невже і еліта, і народ не розуміють: якщо втратити час, темп реформ, можна пустити власну долю «на самоплив», що, як це не прикро, і відбувається нині на очах всього світу!?
- Маре, шановна Маре, я з Вами абсолютно згоден. Адже народ у цілому не дуже в захваті сьогодні від дій нашої еліти! А велика частина його проклинає все: і незалежність, і економіку, і політику, і правлячу еліту, і опозицію, і саме злиденне існування. Це ж не випадково. І перш за все до цього причетна еліта з її «реформами». Може, у нас при владі не та еліта? Як Ви сприймаєте цю тезу? Чи дипломатам негоже давати такі оцінки?
- «Маємо те, що маємо» - вислів воістину класичний! Як і справедливий, якщо навіть комусь це не подобається: народ має тих правителів, яких заслуговує… Ще древні філософи визначили. Хоча, звичайно, не хотілося б, щоб народ у своїх правителях сильно помилявся. Я маю на увазі, в даному випадку, не український, а будь-який народ… Естонський, грузинський, вірменський, всі інші.
- А як Ваш дипломатичний досвід підказує: можливо, наші реформи «не пішли», не втілюються через вельми важливу причину: немає нової ідеї, - кардинально нової! – яка б підняла і еліту з летаргії, і народ?
- Без сумніву, у цьому великий резон. Адже основою нового суспільства завжди стає спочатку не економіка – вона лише згодом виконує роль «основних стін» нової будівлі! – а морально-ідеологічні цінності, ідеали. Досвід усіх країн, що свідомо обирали собі шлях, свідчить: будь-яка реформа, будь-яка перебудова починаються з ідеї, ідеалу, що згодом втілюється у соціальний проект та реалізується. Так реформуються, до прикладу, зараз прибалтійські країни, зокрема – Естонія. А дефіцит нової національної ідеї пагубний завжди… Чи не так?
- Ви вважаєте, ідея повинна бути обов’язково національною? А інтернаціональною хіба не може бути?
- Звичайно, може. Але я виходжу з того, що, оскільки ідея незалежності, що має величезний потенціал, була саме національною і відіграла неабияку конструктивну роль в новітній історії України, то й «доповнення» до неї повинні мати перш за все національний характер. Своєрідний «колорит», образно кажучи.
Повинні активно й кардинально, на користь усього народу, поглиблюватись процеси перетворень в економічній, політичній, культурній сферах. Безперечно, можна спробувати використати інтернаціональний досвід, або чиюсь уже «обкатану», реалізовану національну ідею реформаторських перетворень – скажімо, англійську, фінську чи аргентинську… Але чи підійдуть вони для України? Для її конкретних нинішніх умов? Чи «зістикуються» з менталітетом народу? Гадаю, що це не так просто. Уроки історії теж цьому вчать. Гадаю, у вас мусить бути свій шлях, свої особливості в модернізації суспільства. А Ви як гадаєте? Як інакше досягти позитивного впливу на життя, благополуччя, соціальний настрій простих смертних – адже суть усіх нормальних реформ саме в цьому!
- Із Вами, Маре, важко не погодитись. А що Вас іще прикро бентежить у нашій ситуації, що хвилює - ловлю на слові, як «українку й киянку»? Які Ваші характерні особистісні враження від нашого життя?
- Знову Ви чомусь розділяєте: мене – і ваше життя. Можливо, це справді трохи дивно, проте я живу вашим життям, не просто спостерігаю за ним. Ваше життя – це і моє життя… Не знаю, як Вам пояснити, щоб повірили.
Мені б хотілося, страшенно хотілося перелічити суціль добрі, позитивні особистісні враження – я їх спрагло чекала й відмічала всі п’ять років! Я люблю Київ, чудове місто, як і вся Україна, як її люди… Це, мабуть, зрозуміло без слів. Однак мені щось не дозволяє, ось тут, у серці, промовчати про інші суто особистісні враження, яких останнім часом все більшає… Негатив переважає.
Головне, чим переймаюся, мій біль – зубожіння, бідність. Низький життєвий рівень народу. У багатій країні – суцільні злидні. Якщо вже говорити прямо, чесно, без дипломатичної казуїстики. Це жахливо. Чому так? У нас приватна зустріч, приватна бесіда, і я сподіваюсь, маю право висловити власну думку чесно, без стандартного загальноприйнятого етикету. Я постійно про це думаю: про долю нації і долю людини. Чому так? Не повинен народ незалежних країн жити бідно. Ні в Естонії, ні в Україні, ні де інде! Зрозуміло, злиднями легше керувати, маніпулювати, легше тримати в покорі, - але тоді це не демократичний шлях…
Часто дивує, навіть шокує іноді інертність людей, апатія.
Це теж не може не вражати. Хоча й закономірно: безробіття, скрута, безвихідь, відчай не додають творчих сил. Руйнівні сили можуть проснутися, але то вже веде до зовсім іншого в загальній долі. Болить душа, коли бачу силу силенну бомжів, жебраків, безпритульних дітлахів у столиці… А злочинність?! Невже Київ бере приклад з Чікаго? Співчуваю усім. Страждаю, бо рідко бачу радісні усміхнені обличчя на вулицях, взагалі – добрі, щирі людські посмішки, яких на зорі незалежності було значно більше… Значить, втрачається віра? Чи що? Це тривожний симптом! Над цим варто замислитись глибоко-глибоко.
То найдошкульніші мої враження…
Незалежність держави, давайте не будемо забувати, це вже – гарантія свободи і щастя. Загального і особистого. Так прийнято вважати скрізь на планеті. Чому воно так повільно повертається до українців, так слабо відчувається – ось що мені пече душу, свідомість, совість…
Народ не повинен втрачати черговий раз віри в себе, як би там не було! Інакше для чого було починати ломку старого режиму??!
Маре зітхнула, стомленим рухом поправила зачіску. Холодна дощова роса на ній вже давно висохла. Волосся м’яко сріблилось, тихо пломеніло звабливими пасмами. Довго дивилася в одну точку, на старий календар з милими карпатськими пейзажами на стіні. На виску часто-часто пульсувала-тріпотіла збуджена жилка. Нервово-вимучено переплелися хрест-навхрест на коліні красиві руки з довгими музичними пальцями. Погляд відсторонено-здивований, ще заглиблений у себе, у власні міркування й тривоги…
Відкоркувавши за кілька хвилин пляшку кримського мускатного вина, ми пригостили Маре, подякували за цікаву зустріч, запросили заходити частіше, бодай, випаде коли вільний час.
Вона радо прийняла запрошення. Лице засяяло вдячністю, оптимізмом і доброзичливістю. Попрощалася.
- Просто дивуюся цій жінці, скільки її знаю, - замислено мовив мій колега, повернувшись від метро на Хрещатику, куди проводжав гостю. – От сильний характер! Неординарна натура! З виду така тендітна, а скільки в ній і душевної сили, і добра, і принциповості, і мужності… Вона дійсно по-справжньому переймається нашими проблемами. Державницькими, загальнолюдськими. Якщо ж врахувати, що протягом останніх півроку похоронила двох близьких людей – маму в Естонії, а чоловіка на Україні, загинув не так давно у автокатастрофі, - як не вразитися силою її духу?..
Мені не було що йому відповісти. Перебував під враженням від знайомства і спілкування. Від якоїсь несподіваної магічності Марінели. Її внутрішньої переконаності.

* * *

Неприємності почалися відразу ж після виходу її інтерв’ю (на базі тієї вечірньої розмови, після погодження з нею через тиждень готового тексту) в наступному номері журналу.
Вона подзвонила стурбованим і опечаленим голосом:
- Ми можемо сьогодні зустрітися? Хочу порадитися з одного делікатного питання.
Домовилися на дев’ятнадцяту вечора у «Кафе плюс» на бульварі Шевченка, поблизу Бессарабки.
- Сьогодні у мене після дзвінків із якихось високих кабінетів відбулася серйозна розмова з послом, - зніяковілим тоном довірилася вона мені, щойно замовили каву. - Ти розумієш, - вона непомітно перейшла на «ти», - хтось хоче звинуватити мене за те інтерв’ю у порушенні дипломатичної етики і у спробі «підірвати імідж» України… Я навіть розгубилася спочатку, що послу відповісти! Я вважала, що та відвертість піде на користь… Викличе дискусію, обмін думками, ідеями.
- Маре, зачекай! При чому тут дипломатична етика, якщо інтерв’ю ми опублікували під рубрикою «Приватна точка зору»? Приватна, не офіційна… І як можна «підірвати імідж», давно й безнадійно підірваний діями влади, злочинними діями, корупцією? Абсурд!
Маре сумно посміхнулася:
- Може, й абсурд, якщо подивитись неупереджено. Але ж комусь може бути просто вигідно перевести ті приватні відвертості іноземки – я ж таки лишаюся іноземкою, яку б спорідненість із суспільством, із людьми не відчувала! – у площину міжнародного конфлікту… Когось інтерв’ю зачепило. Ти згоден?.. Інакше для чого дзвонити послові з адміністрації президента, а потім з МЗС – у мене тут особистих ворогів немає!
Вона спробувала ще раз посміхнутися. Здригнулися гірко куточки вуст, посмішки не вийшло.
- Маре, я тебе прошу… Не переживай так сильно! Все владнається. Не бери близько до серця… Давай спокійно подумаємо разом, якими мусять бути наші дії. Раптом, то чиєсь дешеве шельмування?
Я намагався її хоча б заспокоїти спочатку. Може, там більше моєї особистої чи редакційної вини: щось не додивилися, перекрутили чи погано, невдало відредагували в тексті? Почувався вельми незатишно від тих претензій.
Маре мовчала.
Такою зніченою я бачив її вперше.
Каву замовляли ще два рази, однак якогось чіткого спільного висновку так і не дійшли.
Мені здавалися вкрай абсурдними, навіть безглуздими оті претензії щодо державного іміджу. Про що мова? Кому таке могло стукнути в голову? Врешті-решт треба ще раз уважно й прискіпливо перечитати інтерв’ю, вирішив я для себе. Хоча пам’ятав його, здається, до останнього слова!
Безперечно, могла зачепити високих чиновників критична тональність відповідей Маре. Це я розумію. Як і те, що тема про реформи в державі – занадто болісна для тих, хто їх продекларував та відповідає за їхнє здійснення. Але ж це всім очевидно, що вони не йдуть! Суспільство тупцює на місці, а багато в чому ще й відкочується назад… І щира внутрішня стурбованість, небайдужа особистісна позиція Маре щодо наших проблем мали б тільки підкреслити актуальність ситуації, що склалася. Мали б, на моє переконання й переконання редколегії, що однозначно схвалила інтерв’ю, сприяти пробудженню громадської думки, суспільної активності! Хоча б виходячи з того принципу, що «зі сторони видніше». А її погляд, як не крути, все-таки погляд «зі сторони». Хоча ми, і найбільше – я особисто, й спровокували її своїми питаннями на такі критичні коментарі. Але коментарі приватної особи, іноземки, що тривалий час живе в Україні та не цурається гострих кутів цього життя…
У будь-якому разі інтерв’ю робилося з благими намірами. З благими… А хіба забув, що благими намірами дорога в пекло вимощена?
Врешті-решт, вона висловлювала неофіційну точку зору, а особисту, громадянську, ми ж це спеціально підкреслили в передмові до інтерв’ю! Чому критична думка іноземного туриста не псує «імідж держави», а думка представника дипломатичного корпусу – псує той імідж? «Підриває». І як бути із свободою слова, за яку так старанно почали ратувати останнім часом (правда, більше на словах!) наші високі державні чиновники?!
На всі мої логічні доводи, емоційні й гарячі переконання та пасажі Маре лише сумовито і скрушно посміхалася. Мовчки слухала. І було незрозуміло, згодна вона, чи ні.
Прощаючись біля її будинку на Нивках, куди ми опівночі дійшли пішки від самого центру міста, я спочатку поцілував її ніжну руку, а потім, несподівано для себе, лице, губи…
Вона не противилась, лише обпекла в якусь мить здивовано-розгубленим поглядом своїх добрих і гарних сумних очей з розширеними в темноті голубими зіницями…
Через кілька днів інтерв’ю Маре, дане нашому журналу, передрукували кілька столичних газет, в тому числі урядова. Вони вийшли під яскравими «шапками» - в одній з газет, наприклад, привертало увагу «Реформи – не заради проформи!», - що свідчило про актуальність розмови на цю тему. Якщо передруковують, виходить, розмова назріла, суспільство зацікавлене в розстановці певних акцентів? І ніхто з колег не сприйняв ту розмову як «підрив іміджу» держави!
З одного боку, це було, звичайно, найкращим виправдальним аргументом для Маре та керівництва її дипломатичної місії, несподіваною, але хорошою підтримкою, мовляв, шкідливих інтерв’ю преса просто б не публікувала на своїх сторінках, отже, ніякого «криміналу» немає потреби шукати… З іншого – могло тільки сильніше зачепити самолюбство того, хто вже проявив невдоволення з приводу інтерв’ю…
Я відразу ж зателефонував Маре, порадив подивитися газети з публікаціями та приготуватися, на всяк випадок, до нових чиновницьких фантазій. За її веселим тоном відчувалося, що вона рада підтримці, рада, що її точку зору поділяють… «Це головне, а дрібні неприємності не варто брати до уваги…»
Ввечері ми були з нею на концерті у філармонії. У Маре відчутно поліпшився настрій, очі світилися ніжною лагідністю, приязністю. Рука лежала в моїй долоні. Вона легенько притулила до мене своє плече, довірливо схилила голову і волосся зрідка легенько лоскотало моє обличчя. У такт її диханню, від якихось глибоких внутрішніх емоцій, пов’язаних, напевне ж, із прекрасною музикою симфонічного оркестру, здіймалися груди. Ще ніколи ми не сиділи так інтимно близько. Наші притиснуті одне до одного тіла розділяло всього півтора-два міліметри тканин нашого одягу, я весь час відчував тепло її ноги, пругкого стегна. Коли подумав у якусь секунду про той нікчемний тканинний «бар’єр» - півтора-два міліметри! – уявив подумки наш обопільний дотик, кров прилинула до обличчя, стало приємно-приємно, аж мовби млосно на душі. Я давно чекав цих хвилин! Вона ніби відчула мої думки, легенько змінила позу ноги, зворухнула нею, давши ще один додатковий імпульс близькості тіл; гаряче тепло від неї заструменіло з новою силою, як чудесна морська хвиля на узбережжі, огортаючи все моє єство… Її присутність впливала просто магічно. Що вона думала? Що відчувала в ці хвилини? Я непомітно скосив зір на її лице. Очі Маре волого блищали, здавалося, вона повністю перебувала у світі музики, що заполонила зал, але – ні: щось інтуїтивно відчувши, вона теж у напівоберта повернула красивий чіткий профіль, самими очима легенько, трохи по-змовницьки підморгнула і стиснула пальці руки… Мою душу знову переповнила ніжність, вона бриніла в унісон оркестру, проте своєю, особливою мелодією…
Зненацька розбурхані чимось незрозумілим мої емоції збивали з пантелику, затуманювали погляд – мабуть, від того світло люстр мерехтливо двоїлося-троїлося перед моїми очима. Я майже не чув музики оркестру, прислухався до її рівного, глибокого й схвильованого дихання, що проймало невідомою ніжністю моє серце, збурювало незнаними раніше відчуттями свідомість і ще щось, що важко було одразу й збагнути…
Я вдячно й благально притиснувся до Маре плечем, завмер. Я міг би сидіти отак з нею цілу вічність, нічого більше від життя не бажаючи.
Маре, тендітна, тиха й заворожена, розчулено закрила повіки. Музика пронизувала нас наскрізь.
- Я тобі дуже вдячна за цей прекрасний вечір, - стиха мовила вона аж біля під’їзду свого будинку. - Мені давно не було так добре!..
Швидко обхопила долонями мою голову, міцно поцілувала у вуста своїми соковитими прохолодними вустами і забігла до під’їзду.
На п’ятому поверсі світилося вікно. То донька-школярка чекала на її повернення.

* * *

Мої передчуття справдилися. Десь за тиждень у одній з вірнопідданських власть імущим газет з’явилася велика критична стаття, у якій відомий автор, що спеціалізувався на виконанні замовлень влади, нібито з наукових (а, по суті, з псевдонаукових) позицій піддає сумніву точку зору Маре в її злополучному інтерв’ю. Стаття настільки суб’єктивно трактувала окремі висловлювання з інтерв’ю, збивала читача з пантелику, що, крім природного обурення, нічого викликати не могла. Помимо всього, автор приклеїв Маре ще й ярлик «войовничої прибалтійської націоналістки», яка, мовляв, вирішила щось «готувати на чужій політичній кухні» за власними рецептами… Відверте шельмування.
І в кінці висловлює резюме з прозорим натяком: якщо комусь не подобаються страви з нашої політичної кухні, за нашими рецептами, то ми, мовляв, нікого не примушуємо затримуватись в межах наших кордонів, світ великий, і можливо, більше сподобається чиясь інша кухня… Тобто, у своїх замовних «розумуваннях» автор майже підводить читача до постулату «персона нон грата» щодо Маре! Це була чиясь відверта, майже неприкрита помста… Не випадково ж автор кілька разів посилався на якогось авторитетного «містера Х.», якому «незрозуміла логіка чужинки». Але – за що помста? За чесну і небайдужу точку зору на недолугі реформи?
Варто було всерйоз поміркувати.
Через два дні Маре принесла для публікації відкритого листа.
Лист був незвичний. Лаконічний, аргументований, емоційний – як крик зболеної душі. Назвала його просто й образно: «Якщо страви не вдаються, кухаря міняють.» А адресований був, - оскільки того, хто організовував дзвінки з претензіями у посольство та замовляв «наукову» статтю, визначити можна було лише умовно, - «містерові Х., котрий потерпає за народ та від чужого націоналізму.»
Особливо звертали на себе увагу рядки, де йшлося про національні поняття, про націоналізм як явище:
«…Тому, хто узрів якимось чином у моїх висловлюваннях щодо повільного просування реформ в Україні «войовничий прибалтійський націоналізм», хотілось би порадити уяснити для себе, як сьогодні в цілому у світі сприймається і трактується цивілізованою частиною громадянства таке поняття як націоналізм. По-перше, сьогодні ним нікого вже не цькують, не лякають. По-друге, воно перестало бути лайкою, чимось реакційним, як раніше. Адже любов до своєї нації, воістину, не може бути соромом. (Соромом є нелюбов до нації. А злочином – байдужість до її долі!)
Нація – це історична реальність, від цього нікуди не подітися. І сьогодні на планеті національна ідея набирає силу не випадково. Адже в національному питанні, як і в будь-якому історичному явищі, існує дві тенденції. Перша – це тенденція до національного розвитку, до відродження, до самовизначення. Друга – до зближення та інтеграції…
То при соціалізмі вважалося, якщо не забули, що національна ідея себе вичерпала, і, мовляв, штучна «реанімація» національних почуттів, цих «пережитків минулого», приведе до націоналізму, що має антисоціалістичний характер.
Але ж на політичній кухні України, як заявляє світові її керівництво, вариться уже не соціалізм!?. Щось інше… То чому вішаємо комусь ярлики за старою звичкою.
Ви ж не будете заперечувати сьогодні, що в контексті світового розвитку останнім часом помітний небувалий сплеск національної ідеї? Не будете, бо то смішно. То було б відвертим абсурдом з Вашого боку. І згодні, що старе розуміння націоналізму, яке ще живе у масовій свідомості «перехідних» поколінь, перетворилося в застарілий стереотип, жупел, що протирічить нині логіці суспільного розвитку… То для чого і як можна ним користуватися.
Тим паче, як можна мене особисто підозрювати в «прибалтійському націоналізмі»? Мене – напівукраїнку за генами, чиє коріння й могили пращурів у вільних таврійських степах!.. Мене, яка щиро, всіма «фібрами душі» прагне Україні – можливо, навіть псуючи власну кар’єру – і її народу добра, благополуччя, щастя! Моя душа і серце іноді розриваються навпіл, коли я бачу безладдя, аномальні процеси і явища, що творяться у рідній для мене за генетичним кодом країні…
Мене швидше можна звинуватити, виходячи з формальної логіки, у «войовничому інтернаціоналізмі», хоч це теж звучить абсурдно. Оскільки я, естонка, як значиться в паспорті, безкінечно волаю до міжнародної спільноти про якнайшвидшу інтеграцію України у загальноєвропейські структури – заради добробуту нації, заради здійснення тих же злободенних реформ, які хтось не здатен «приготувати на політичній кухні» й задовольнити ними всенародний голод…
Але «страви» з політичної кухні – то справді серйозно. Недолугих там не повинно бути. За цим має пильно слідкувати сам народ! І якщо ті страви, образно кажучи, не вдаються головному «кухареві», чи він не знає їхніх точних рецептів або не дотримується, готує наосліп, такого кухаря треба швидко міняти… І його демагогічних помічників – слухняних «поварять», - що замішують «тісто інтриг» на несвіжих дріжджах і за старими рецептами, - також. Це – теж із світового досвіду нашої цивілізації! Це не мій власний рецепт, як комусь може знову здатися…
А чийсь націоналізм тут ні при чому. (Тим паче, що те поняття – синонім патріотизму!) До того ж, він аж ніяк не заважає вирішувати вам нагальних соціально-економічних проблем країни. Швидше навпаки: в умовах її незалежності і суверенності націоналізм та національна гідність цим процесам мусять тільки сприяти…
Хоча в цілому – ще один «ліричний» відступ для остаточного завершення цієї теми! – незважаючи на те, що національний рух на планеті Земля останнім часом стрімко поширюється та набирає силу, однозначно до нього світ не ставиться. Все залежить від розвитку конкретного суспільства, рівня самосвідомості людей, цілей, що ними переслідуються…
Національне питання було і лишається одним з найбільш пекучих для людства. Його надто заплутали, ускладнили різні суспільні режими та «ізми». Його проблемність, невирішеність підірвали свого часу устої Радянського Союзу. Інтернаціоналізм, як офіційна доктрина, «не вивіз»… Це визнають всі мудрі і авторитетні політики – як Заходу, так і Сходу – незалежно від власної політичної кухні. Це тим паче зобов’язує, на моє глибоке переконання, не розкидатися сьогодні легковажно наліво-направо ярликами щодо конкретних проблематичних ситуацій чи людей, з іншим, аніж у Вас мисленням та світоглядом, застосовуючи злополучний замусолений епітет, об який уже багато хто спіткнувся в історії, бо це може несподівано обернутися проти самого себе… Може залишити Вас на узбіччі історії.»
Лист Маре «містерові Х.» мав убивчу силу – це помічалося відразу. Розумний, виважений, з чіткими політичними акцентами, іронічно-в’їдливий, емоційно пронизливий… Сповнений власної людської гідності. Як незалежного від національної приналежності, але важливого «атрибуту»… В ньому, здалося мені, чи не вперше надзвичайно сильно проявився той «бунтарський» характер, про який вона говорила ще при знайомстві. Бунтарський – в смислі принциповий.
- Маре, а ти подумала, яку бурю нового гніву цей відкритий лист здатен викликати у «містера Х.»? Які його можливі наслідки?..
Вона спокійно й аж занадто офіційно відказала:
- Так, ми про все подумали, до всього готові. До будь-якої реакції, навіть до того, що мене офіційно оголосять персоною нон грата! Це надто принципова ситуація...
- Маре, ми – це хто?..
- Я радилася з послом, він схвалив мою позицію… Чи, може, редакція остерігається реакції щодо себе? Але ж у вас незалежне видання і свобода слова?.. – виклично, дещо з іронією, подивилася на мене синьо-пекучим поглядом.
Ні, редакція (тобто, в першу чергу я) остерігалася лише реакції щодо неї самої. Лист надрукували.

* * *

Як і слід було чекати, це було схоже на вибух бомби. Дзвінки, більшість із яких були анонімними, в кабінет головного редактора, потім усім по черзі, - особисто! – членам редколегії, десятки разів на день мені як ініціатору й редактору опублікованого листа не стихали кілька днів. Вимагали від редакції дати спростування.
Я автоматично просив представлятись, хто і за чиїм дорученням дзвонить, чим незадоволений, що хоче чи пропонує, і чи не хоче виступити, подискутувати з авторкою від себе особисто чи від імені «містера Х.» (адже лист адресувався саме йому! в цьому зараз і ставала всім зрозумілою дотепність та дошкульність Маре як авторки, яка таким оригінальним чином визначила свого непримиренного опонента-адресата…) …Після останньої пропозиції голоси у трубці чомусь зів’явали, тональність м’якшала, претензії ставали «розмитішими», незрозумілішими, або ж взагалі наставала дивна пауза, після якої трубку на другому кінці проводу із зітханням клали на місце.
За кілька днів дзвінки з того приводу взагалі припинились. На лист-відповідь ніхто не погодився. Ніхто не заходів, чи нікого не змусили «світитись»? Навіть автори, що відверто спеціалізуються на замовних паплюжних статтях?.. Це було цікаво! «Відкритий лист» іноземного дипломата лишався без відповіді… Нонсенс!
Я жорстоко помилявся. Відповідь готувалася іншим способом.
Якось увечері Маре подзвонили і вкрадливим голосом попередили, щоб вона, прибалтійська «кухарка», не лізла в політику, а краще поберегла власну доньку, щоб чого, бува, не трапилося.
На жаль , вона не надала цій завуальованій погрозі значення. А через пару тижнів доньку-семикласницю, що поверталася із новими знайомими з шкільної дискотеки, зґвалтували у парку. За кілька метрів від дому… Групою. Морально знущаючись та передаючи «палкий привіт мамі»…
Відкритий лист «містеру Х.» викликав широкий резонанс. Його передруковували різні ЗМІ, в тому числі закордонні, цитували в своїх виступах політики, ним смакували обивателі. Суспільство на всі лади кляло владу, що довела країну до зубожіння, перетворила народ на суціль люмпенізовану масу; кожен на свій розсуд називав ім’я «містера Х.».
Про зґвалтування доньки Маре було відомо обмеженому колу осіб. Та інформація особливого резонансу ні в кого не викликала. Як буденне явище. Міліція, як завжди, не сподівалася скоро знайти ґвалтівників. І нікого щодо цього не обнадіювала… «Знайдемо – добре, не знайдемо – що зробиш? Таких випадків у нас сьогодні дуже багато!» - безпорадно розводив руками слідчий.
Довгий час Маре була в жахливій депресії. В усьому вважала винною лише себе. Свій «бунтівний» характер, із-за якого, як правило, завжди страждала.
- Невже це мій пожиттєвий рок? – якось прохопилося в неї, коли я силоміць витягнув її у вихідний на прогулянку в зимовий Голосіївський ліс. - Прагнеш зробити по-людськи, як краще, з користю всім, а життя знову й знову ставить підніжки…
- Маре, то не життя якесь абстрактне ставить підніжки! Їх ставлять ті, хто хоче бездарно і безкарно керувати цим життям, не маючи для цього ні таланту, ні досвіду, ні знань, як це зробити, ні порядності й совісті… Тому таке й гірке життя, ти ж це краще інших розумієш…
- Так, я розумію, давно розумію. Не можу з цим примиритись, через те й хочу змінити таке життя. Воно не гідне людини. Змінити на краще – для всіх, для себе… для доньки…
Сльози несподівано бризнули з її очей. Закрила лице руками. Я пригорнув Маре до себе, але втішити її було довго неможливо.
- Ми… ми не можемо з нею, з донькою, більше тут залишатися. Для неї це страшна психічна травма. Я її весь час по-доброму, як могла настроювала до України, до людей… Вона теж їх любила, захоплювалась. Вірила, що все зміниться на краще. Вивчала навіть популярні народні пісні, два роки тому їздили – ще з покійним чоловіком – розшукувати у таврійських степах могили пращурів… Як близько вона все те сприймала. Як билося її серденько, як дорожила глибокими родинними зв’язками, зовсім не по-дитячому! Може, від того, що у неї більше нікого ніде немає в живих із прародичів, ні в Естонії, ні тут… Єдина рідня – це я.
А тепер доведеться переїжджати в якусь іншу країну, де зовсім немає нічого з нею нашого, рідного… Ніякого коріння! Як це боляче… Як ми будемо там існувати – на безбатченківщині? Ти уявляєш це: люди, що живуть чомусь не на батьківщині? У стороні від неї. Що ж тоді, яка країна стане для неї любимою Вітчизною? Я хотіла, щоб це була Україна… Збиралася змінити громадянство. Не вийшло. А що тепер стане Вітчизною? Де? Коли… Це ж треба відчути серцем! І як виховувати патріотизм? А щоб відчути, треба насильно викинути з серця те, що там уже є, що, із гіркотою, але вже прижилося… Дорого мені обійшлася правда на незалежній Україні. Дорого коштувало бажання бачити її щасливою. Доньці ж доведеться взагалі рвати по живому… По ще незарубцьованих ранах душі.
А що придумаєш інше? – гірко підвела Маре сумні очі. – Нічого. Я ж знаю: це була відверта помста особисто мені. За чесність! За принциповість. За непокірність. Як підло. Як жорстоко. І знаю: ця помста при тутешніх умовах, при «містерах Х.» біля керма влади може і далі продовжуватись… Ми мусимо звідси їхати! А жаль… Жаль-жаль!..

* * *

На різдвяні свята я проводжав Маре із донькою у Бориспільському аеропорту. Раніше я гордився Борисполем, цим «вікном» у безмежний світ; сьогодні мені було до сліз прикро, що в це вікно відлітають, мабуть, назавжди, дві рідні мені людини. Дві тендітні, симпатичні, зажурені іноземки, мама і донька; старша з них - із «бунтівним» характером, який мені, як і вона сама, надзвичайно припав до душі. Яку я з першої зустрічі обожнював, боячись собі зізнатися. Я ковтав невидимі сльози. Прагнув хоч якось звеселити їх, підняти настрій. Вони поверталися спочатку до Естонії, на короткий відпочинок, протягом якого тамтешнє міністерство закордонних справ остаточно вирішить їхню подальшу долю та країну подальшого перебування... На щастя, там їх зрозуміли.
Ми ще не знали, що згодом Маре очолить одну з авторитетних міжнародних організацій, що послідовно захищатиме інтереси та свободи жінок, і зробить блискучу дипломатичну кар’єру. Перед нею, її розумом, волею, принциповістю схилятиметься весь фемінізований світ.
Маре… Войовнича прибалтійська націоналістка»… Напівукраїнка. Маре… «Непокірна, як море» «незбагненна морська плоть…»
Маре…
Ми не знали, що її «Відкритий лист містеру Х.», до якого вона вдалася в Україні в першій дипломатичній практиці, згодом увійде в усі університетські хрестоматії дипломатичної практики та етики як парадоксальний і ефективний прийом бурхливої активізації міжнародної громадянської думки. І відповідних процесів.
Ми не знали тоді, морозного різдвяного дня, за два роки до кінця двадцятого століття, які нові потрясіння та випробування чекають Україну на тернистому шляху незалежності і демократії. Ще звично правили бал «містери Х.» та їхні слухняні прибічники, вільно гуляв по країні криміналітет, народжувалися «нестандартні» олігархи, воювали між собою регіональні клани… Все сильніше вдавався взнаки Чорнобиль. Мільйонами вимирав злиденний народ. Ще був живий, нікуди не «зникав» тоді журналіст Гонгадзе, ще не будоражили суспільство «касетні скандали», люди ще плекали надію на нові президентські й парламентські вибори… Народ прозрівав дуже поволі.
Ми не знали тоді ні подальшої долі України, ні її майбутніх дипломатичних та інших стосунків із світом. Хоча вона, та доля, залежала перш за все, від самих нас.
Ми не знали і власних доль – що залишимося з Маре-«бунтаркою» лише друзями, однодумцями…
Більшого нам не судилося.
Ми ще нічого тоді не знали…

Лютий, 2002р.
Категорія: Мої файли | Додав: GOR
Переглядів: 873 | Завантажень: 0 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 4.7/7
Всього коментарів: 1
1  
This is a really inneillgett way to answer the question.

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис