Неділя, 27.05.2018, 06:03
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу

проза

Головна » Файли » Мої файли

Михайло Новик
04.08.2012, 20:41

БЛУДНИЙ СИН

…Жбурнувши тюремну робу в узголів’я на чорні нари, Павло поволі підняв угору руки, до хрусту в суглобах потягнувся і безсило впав, знеможений втомою, на старий вичовганий матрац.
Несподіване задоволення огорнуло свідомість. Ніби притлумило навіть біль у м’язах від важкої фізичної праці. Від дебільної тачки з хромітами. Мовби шугонув кайф у мізки після хорошої дози чифіру. Як він чекав цього дня – останнього дня в тюрязі! Все. Завтра на свободу…
Завтра він дивитиметься не на облуплену закіптюжену стелю в цьому холодному підземеллі у вічній мерзлоті, не на обридлі, аж зелено-сірі змучені відсутністю вітамінів у їжі і сонячного світла фізіономії колег по нещастю, не тертиметься об вонючі роби сокамерників, а як вільна людина їхатиме між вільних людей, оглядатиме осінню тундру, з кимось говоритиме про якісь побутові дрібниці, про які в тюрмі просто немає потреби говорити.
У-ух, і тюрму ж придумали комуняки! Хтось розказував, що її видовбували вручну три роки кирками у сталінські часи такі ж, як він, невдахи-засуджені. Це ж треба! Вирити й збудувати підземну тюрму у вічній мерзлоті. Хто, який бузувір придумав? Тут, у чорта на кулічках, за Полярним колом Росії, під Лабитнангами, про які ніхто не чув, неподалік Воркути, мордувати людей. Якийсь дикий садизм. Тюрма на краю землі, та ще й підземна – «для особливо небезпечних, рецидивістів». Щоб сонця взагалі не бачили, а дихали туберкульозною мерзлотою. А куди ж звідси втечеш? До білих ведмедів на Північний полюс? Чи віддатися на корм іншим звірам?
Та звідси взагалі не можна втекти, у цьому він за сім років (без останнього дня!) переконався. І куди, питається, тікати? Хіба в тундру, до ненців-оленеводів – ото, мабуть, єдина можливість знайти притулок, заховатися серед них і кочувати до смерті на краєчку Півночі разом з оленями… Але ж ні один зек на його пам’яті не втік! Та й там, напевне, зможуть знайти – вертольотами.
Запам’ятається їм усім, хто сюди потрапив, це дивне селище Харп. Кажуть, що та назва і означає: «північне сяйво». Як у насмішку, чи знущання над зеками. Бувалі зеки кажуть, що такі тюрми тепер взагалі – рідкість. Їх не зрівняти навіть з тими, що називаються класичними гулагівськими і розкидані по всьому Сибіру. Він був у двох із них раніше, за попередніми судимостями – біля «старого» Уренгою і під Тарко-Сале. Там режим послабленіший, і бараки тримаються вже на чесному слові. Але ж охорона, автомати, пси, морози… Якщо і втік би, то куди втечеш при мінус сорок чи п’ятдесят… Як вижити? А тут – найгірше.
Справа не в тому навіть, що ця тюрма аж на Ямалі (цікавому за назвою півострові, його він ще з школи пам’ятає), справа, мабуть, в іншому: тут всі навкруги зеки, сьогоднішні або вчорашні; місцеві – це ненці-оленеводи. Ні росіян, ні українців тут добровільних практично ніколи не було; це тепер, в останні двадцять-тридцять років потягнулися за «длинными рублями»… Чому «длинными» - він і зараз не врозумів. Дальнім – може бути, легким рублем – коли робили мільярдні приписки в СРСР – теж можна так назвати, а «длинным»… Хіба від того, що дуже далеко? «Дороги длинной стрела, как слеза пролегла…» - однак, то більше на циганський мотив схоже. А жодного цигана в цій тюрмі немає! І «місцевих» - ненців, як не дивно, немає. Вони що, не порушують закони? Не попадаються, гуляють собі з оленями по краю землі все далі й далі від тих, хто на них «наїжджає», від цивілізації з Великої землі… А «цивілізація» - росіяни, українці, білоруси, вірмени, грузини – ось вони, в харпівській підземній тюрмі! Пачками. Нікуди не вирвешся. Гаплик. У кожного своя доля, і свій шлях широкий… До тупика?
Йому було дуже погано. Спочатку, коли потрапив сюди після двох легких відсидок по три роки. Не хочеться й згадувати. Перша була взагалі за ніщо – пробив випадково пляшкою під час бійки голову якомусь жевжику у Надимі. На одного інваліда стало більше. Не ліз би танцювати до його Таньки – ніхто б його не бив. Всі були молоді-зелені, понятно. Відсидів. Другий строк, слава Богу, ще раз повірили, підписали вербовку, теж по глупству, теж із-за жінки, по суті: несподіваний березневий буран підняв таку хурделицю, що він з вікна своєї потужної «Татри», з усіх сил давлячи на газ у заметах від Ямбургу до Нового Уренгою, зовсім не помітив службову маленьку машину, що застряла в кучугурі посеред дороги. І розчавив її. Переїхав. А там було двоє геофізиків: ждали допомоги. А в нього в кабіні сиділа Варя, смішлива повариха з одинадцятого газорозподільного пункту, перед цим вони випили шампанського і трохи цілувалися, він спішив до Уренгою, уже тримав її за коліно, хотів ще забрати у свій гуртожиток… Варя була не проти, перед завтрашнім жіночим святом, після гарного обіду із спиртом і шампанського розм’якла… Обоє розм’якли. Дали ще три роки – «вкалував на шару» під Тарко-Сале!
Однак то – квіточки… Ягідки – ось! Харп. Отут він протверезів. Він не забуде цього місця, цієї назви (треба ж, падли, - «північне сяйво»!) до смерті. Він міг тут за сім минулих років дикого труда і знущань разів сто, а то й більше, знайти свою смерть. Він був кожен день поруч із нею. Кожну мить. Про це страшно, не хочеться зараз думати. Але так було. Але так було…
Що він неправильно зробив у життя? Чого він опинився тут?..
- Хрущ, ты что, уже в Нирване, чифірь на прощание будэш? – голос Жори, надійного сусіда по нарах, долинув звідкись з преісподньої.
- Давай… - звично простягнув Павло руку вправо і підвівся на лікоть.
Чифір справді приємно і звично колотнув свідомість, десь відсторонено, з глибини, трохи ніби збадьорив тіло. Шкіра стала чутливішою. Добре.
- Спасибо, Жора, спасибо, дарагой… - по-російськи, з нарочито кавказьким акцентом, дещо сентиментальніше, ніж завжди, проказав Павло. Його стан був схожий на прострацію.
- Получіл кайф? Настоящій? – не втримався через хвилину Жора, певно, бажаючи погуторити із завтрашнім «вольником». Стомлені сусіди вже хропіли, матюкались, скреготіли у ві сні зубами.
- Да, Жора, да. Дай секунду, схавать кайф, - майже без сили, по-доброму згодився Павло, чекаючи, як прийнято в таких ситуаціях, зустрічних прохань від тих, що залишаються на нарах. За сім років він добре вивчив цю процедуру.
Жора зрозумів. Забираючи кружку, віткнув у його пальці маленьку, ледь відчутну записку:
- В Салехарде найди адресок… Будь любезен. Не забывай, чай нужен, и не только чай. Мінє іщо почти два года здэсь… А здэсь шакалы!..
Обоє змовкли. Десь у кутку камери закашляв чахоточний. Щось зрідка закапало на бетонний низ – мабуть, його кров з горла…
Павло Хрущ заплющив очі, став прислухатися, як після чифіру частіше, то рівно, то з аритмічними паузами, забилося серце. Заснути знову не міг, як і всі ночі протягом останнього тижня, чи й більше, незважаючи на втому. Кайф і дрімота, мов два вайлуваті бики, борючись між собою, брали в лещата його легке висушене тіло, весь організм, стали м’яко тиснути на свідомість… З’явились галюцинації – сонце, вода, море… Глибоко вдихнув повітря, один раз зітхнув – і провалився у тривожний сон.

* * *

Він проснувся ще до підйому, всі спали – і не повірив собі: це сон чи правда, що сьогодні на свободу? Дикувато оглянувся навкруги. Мабуть, знову дурний сон… Але – ні! У кулаці затиснута Жорина записка! Треба швидше сховати. Єсть. Треба згадати, що він ще забув зробити, тут – у тюрмі на краю землі, на краю світу. Ф-у… Він тут уже все зробив за сім довгих років. Видобув сотні тонн всякої дурної руди, хромітів, баритів, марганцю, всякої іншої «мури»… Кому? Куди? Для чого? Збагатив Росію? А-а, про це краще зараз не думати. Полярні надра багатющі: їх не освоїш і мільйоном зеків за все життя. Єдине, що не зробив – нікому не помстився за свої біди. Не можна було. І лежить зараз майже голий, у якихось ганчірках, в темноті, у вонючій камері рецидивістів, не знаючи, вірити чи не вірити у свою сьогоднішню свободу…
- Хрущ, с вещами на выход! – десь над вухом раптом гаркнув невидимий наглядач.
Він підхопився:
- Вещей нет!..
- Выходи…
Жора легенько штовхнув його п’ятірнею у спину на прощання. Нагадав про себе.

* * *

Перші півгодини у Лабитнангах він ходив по вулиці як тороплений. То натикався на перехожих, то здригався від чийогось голосу або сміху, жахався в сторону від шуму транспорту… Відвик від нормального життя.
Щоб не привертати до себе уваги, трохи оговтатись і роздивитися довкола, купив газету «Вестник Заполярья» і сів на лавочку побіля міського вузла зв’язку – зовсім нового будинку, видно, недавно спорудили. Спідлоба поглядав на людей, що заходили до нього і виходили звідти. Звикав до іншої дійсності. Мовби виповз із потойбічного світу.
Он яка гарна жінка вийшла з вузла і пропливла, як пава, мимо. Ще й зиркнула чогось. Апетитна. Фігуру облягає красивий костюм, модерна куртка, війнуло парфумами, аж задурманилось у голові. Відвик від таких запахів. А он друга, ця молодша і ще спокусливіша, зачіска класна, пострілює очима, ноги не худі і не товсті, якраз такі, як він любив колись гладити…
“Стоп, стоп, Павлуша! – застеріг раптом сам себе від тих спокусливих принад. - Дурак, схаменися, ти ж тільки виповз із пекельного підземного Харпу, де сім років віддубасив за групове зґвалтування… Від дзвінка до дзвінка. Погуляв у Салехарді у 98-му з дружками, одразу після другої відсидки організували на п’яні голови груповуху, і досі не спам’ятаєш, що там було, хто з ким був, і от «у нагороду» Харп, втрачених ще сім років, а взамін – туберкульоз і начифірене серце з щогодинною аритмією. Майже втратив зір. Не вистачило? Інвалід, ледь дишеш, а знову – на краль потягнуло?! На нових стерв? Та пропади все пропадом, і той Харп, і жінки, і ця Північ! Ти ж іще тільки дві години на свободі, придурок… Тобі треба добиратися до Нового Уренгою!”
Він відвернувся в сторону, розгорнув газету. Якийсь місцевий начальничок в інтерв’ю гордо рапортував: «…В Лабытнангах проживает сейчас 33 тысячи человек. Строители, транспортники, геологи, геофизики стали основными жителями города, связали с ним свою судьбу на годы и десятилетия, а многие и на всю оставшуюся жизнь.
Лабытнанги, в переводе с языка ханты означает «семь лиственниц». От этого словосочетания произошло название стойбища, позднее поселка, а затем и города. В начале 60-х годов в Лабытнангах появились ростки первых предприятий, на которые в недалеком будущем стала опираться газовая индустрия Ямала. Тогда-то Лабытнанги, благодаря удачной транспортной схеме (железная дорога, речной порт), стал перевалочной базой для освоения крупнейших газоконденсатных месторождений – Медвежьего, Уренгоя, Ямбурга и других кладовых голубого огня Тюменьского Севера. Железная дорога дала новый стимул развитию города и прочно закрепила за Лабытнангами название «Ворота Ямала».
Будущее города жители напрямую связывают с тем временем, когда найдут свое применение богатейшие месторождения Полярного Урала, где добываются хромиты, бариты, марганец, золото… Первые шаги в этом направлении уже сделаны. В октябре 1997 года зарегистрировано предприятие «Заполярная звезда» по производству баритового утяжелителя – продукта, необходимого для предприятий нефтегазодобычи. В 2000 году начало работать предприятие «Конгорхром» по добыче хромитов…»
Так от де він знаходиться! Он, виявляється, для чого ті паскудні барити, на яких він підірвав здоров’я… «Для нефтегазодобычи.» Для процвітання Росії. Все тут – і газ, і нафта для цього викачуються. Все цьому підпорядковано. Страшенно великі залежі, на півсвіту хватить. А йому-то яке діло до цього?.. Йому на хрена були ті барити й хроміти?
І раптом слабкий зір зачепився в газеті за знайому назву – Харп. За назву, що душила його. «…В состав муниципального образования город Лабытнанги входит и поселок Харп. Название его в переводе с ненецкого означает «северное сияние». Живописные особенности рельефа, богатая природа. Вода, славящаяся своей чистотой, - все это оставляет неизгладимый след в сердце каждого, побывавшего здесь хотя бы один раз…»
Що? «Неизгладимый след в сердце»? Так, в його серці слід від Харпу є, навряд чи вже згладиться… Живописний рельєф, багата природа? Не бачив він у підземному капонірі ніякої природи й рельєфу, не бачив, хоч вдивлявся в темінь так, що майже осліп! А чого ж про тюрму ні слова? Зеки ж добувають барити й хроміти?!.
Павло з огидою кинув газету під ноги. Ні, про Харп він не може читати. «Северное сияние» - таки бувалі зеки казали правду. А він сонця не бачив ці роки! Лапшу вішають на вуха… Для чого це йому? І взагалі – швидше звідси, треба перебратися чимось за річку Об, на тому її березі Салєхард, столиця округу, може, він там трохи заспокоїться? У нього ж раніше були міцні нерви… Швидше геть звідси, наказав самому собі і різко підвівся з лавочки.

* * *

Адресу для Жориної записки Хрущ знайшов відносно легко. Передав, гостинні кавказці його нагодували, від спиртного (пам’ятаючи гіркий минулий урок у Салехарді) категорично відмовився і, розпрощавшись, добрався попуткою в аеропорт. Йому треба шукати вертоліт на Новий Уренгой.
Годин зо дві Павло вивчав ситуацію.
Стало зрозуміло, що прилітаючих сюди значно більше, ніж відлітаючих. Через пасажирський зал, групами залишаючись на пересадку, кудись далі проходили пасажири з літаків різних видів – Ту, Анів, Яків, з вертольотів Мі-8… Оголошення про прибуття давалися часто. Всі летять сюди, на Північ, «за длинным рублем», похмуро міркував Павло про себе. Як свого часу – ніби давно-давно, якщо не вдаватись у деталі, - прилетів сюди і він. Невеликі групки збиралися і на місцеві маршрути, у якісь міста і селища автономного округу. В тому числі й на Новий Уренгой.
Однак свої невтішні перспективи він відразу зрозумів.
Коли показав у віконце молодій касирці паспорт, на обкладинці якого стояв напис «СССР», дівчина спочатку розцінила його жест як примітивний жарт. Навіть посміхнулась. Перепитала інший документ. Він розвів руками. Вона чомусь смутно тепер посміхнулася і відключила зв’язок. Щось проказала комусь по внутрішньому селектору, зрозумів він. Через пару хвилин до нього підійшли ззаду двоє молодиків у міліцейській формі.
Відкозиряли навіть. Він знову показав «корочку»: «СССР». Ці просто по-плебейськи розсміялися. Мовляв, не дури голову, 2005-й рік на вулиці, який «СССР»? Він, нарешті, збагнув, що показує документ держави, якої немає на карті світу і в натурі… майже п’ятнадцять років!
Тоді показав паскудну довідку із Харпу: останні сім років сидів у тюрмі… Менти посерйознішали: Союз, мовляв, розвалився ще раніше, чому немає нового паспорта? Довелося довго і плутано якось пояснювати, що й перед тим сидів (з перервою у два тижні), але в іншому місці – під Тарко-Сале… Скільки? Три… Та Союз розвалився ще раніше, з притиском нагадали юні менти. Павло нервово випалив: ще раніше працював, возив у тутешні болота в тундрі і тайзі пісок і землю, робив відсипку трас, по яких вони зараз благополучно їздять, а «ще раніше» - ще раз сидів… Тобто, весь час були якісь обставини, що не дозволяли поміняти паспорт! Та яке це має значення: ось є він, людина, до чого ж тут «бумаги»! Йому треба летіти. Ті стали обіч нього на безпечнішу відстань, насторожилися і ще більше нахмурилися: мовляв, що з тобою, таким фруктом, робити? Куди тебе відправити тепер? Прилипли, як банний лист…
Про посадку у вертоліт мови вже не було взагалі. Потім один з них пішов кудись дзвонити, щось виясняти. Від хвилювання Павло розкашлявся сухим туберкульозним залпом і в’яло опустився на лавку. Двометровий мент обережно сів за півметра від нього, не зводив очей з його темних від роботи рук. Вертоліт явно відкладався.
Ну, куди вони, придурки, пруть косяками на цю Північ? – роздратовано плуталися думки у Павловій голові. Дивився на трохи ошелешених довгим перельотом пасажирів з чемоданами, рюкзаками, баулами та клунками і недобре усміхався. Тільки в душі чи й зовні. Он, крутять головами, роздивляються. Морди збуджені, що їх сюди тягне, крім грошей? Не сумнівався, що нині на край землі летять тільки заради заробітку, заради бабок. Інтуїтивно відчував, що думає правильно. Адже минулися ті настрої, що були двадцять – двадцять п’ять років тому. Тоді ще їхали з різних причин, хоч і тоді більшість – «за баблом».
Власне, у кожного була своя дорога на Північ.
Пригадалося, як перший раз сам потрапив сюди, у 1986-му. Тоді в Чорнобилі вибухнув ядерний реактор і тисячі українців, як криси з корабля, розбігалися хто куди. Були ж чутки, що всій Україні може бути гаплик. Від радіації втікали, від переляку. Паніка була страшенна: сісти в поїзд чи на літак довго було проблемою. Був масовий психоз. Він теж піддався паніці, та й заробітки на його Полтавщині були мізерні. А хотілося пожити по-людськи, з купюрами в кишені. Він теж тоді на все плюнув, зібрав холостяцький чемоданчик і рвонув з усіма сюди ось, за щастям. Подалі від гріха, від ядерної біди. Водійські права в нього були вже тоді, працював трохи й на буровій під Гадячем.
Летів сюди з райдужними надіями. Хотів розбагатіти, жити на широку ногу, гуляти. Шоферував на КРАЗі.
Та, попервах, у Тюмені й непогано йому було. Першу зиму, правда, відмучався у старому балку, куди з усіх сторін заповзав мороз, зате ж гроші одержував які! Техніка подобалася, машини потужні, надійні, хоч при великих морозах і залізо не витримувало. Поїздив по Тюмені, надивився сибірських широт, зрозумів, де і як треба вкалувать, щоб купюри не переставали шелестіти в кишені. Поміняв кілька організацій, переселився в гуртожиток. А головне – був здоровий, як кінь, не те що зараз… Йому навіть сподобався суворий сибірський клімат, завжди якось збадьорював, тільки комарі влітку та зимою вітри діставали. На відсипці полотна доріг тоді робились страшенні приписки, - хто міг переміряти мільйони кубометрів грунту в тих болотах кругом? Тож бабки шоферюги мали немалі. Жив у своє задоволення. Правда, раз не повезло, ледь не потонув у болоті, коли його «Татра» сповзла з насипу у трясовину. Але встиг вискочити. А машина так і лишилася там стирчати в багні, кабіною вверх. Списали. Це було просто. Техніки в Сибіру угроблено неміряно, болота там залізом забиті. Однак нафта й газ усі ті затрати оправдовують… Вигідна штука.
Так би й жив до сьогодні, мабуть, не переживаючи. Якби не той ідіотський випадок на танцях із Танькою та її «хахалем». Все зламалося. Може б, він ще й женився на Таньці – хороша дівка була, теж землячка, з Харківщини приїхала, геолог. Але поки він сидів, вискочила заміж за іншого, стерва…
Звідкись збоку з’явився другий мент, той, що ходив дзвонити. Простягнув Хрущу харпівську довідку і темно-червоний паспорт, покрутивши ним для чогось перед очима. Презирливо кинув:
- На, держи свою «ксиву». Оказывается, не врешь. Но ты же живешь до сих пор в прошлом веке, «гражданин СССР»!..
Павло мовчки засунув документи в бокову кишеню старої куртки. Менти відійшли, втративши до нього інтерес.

* * *

«А це він точно сказав, ментяра поганий, - подумалося раптом Павлові. – Я живу ще в тому віці. У цьому ще не жив, копав у Харпі барити й хроміти… Ті роки випали в безвість».
Трохи заспокоївшись, поглянув на вікна аеровокзалу: швидко насувався вечір. Місцеві лінії закривалися. Доведеться йому тут ночувати в залі для пасажирів, до ранку. А там щось придумає. «Але тут непогано, тепло, чисто». Натягнув на голову комір куртки.
Знову спроквола почали напливати спогади.
…З Танькою він познайомився, здається, в другу свою північну зиму, коли вже трохи освоївся на цих шалених морозних широтах.
Повертався якось під Новий рік з району Обської губи: на обочині зимника стоїть машина геологічної партії, а закляклий від вітру і холоду водій «голосує» побіля неї. Він зупинився, зрозумівши, що в того якась поломка. Такий закон: у аварійних випадках не проїжджати мимо. Виявилося, заглух мотор, не витримав. Водій попросив передати на один із комплексних пунктів по видобутку газу, щоб вислали до нього аварійку, а його попросив підвезти до якого-небудь тепла двох юних дівчат-геологів, що сиділи в охололій машині, тремтячи від морозу. Одною з них була Танька.
Він забрав дівчат до себе в кабіну, де було навіть жарко: додаткова пічка, встановлена Павлом, давала сильне тепло. Накинув на дівчат ще й запасний ватник з боку дверцят, вони швидко зігрілися й почали дрімати: сильно перемерзли. Танька сиділа поруч нього, і дуже скоро голова її схилилася мимоволі йому на плече. Відчував її молоде й сильне тіло, тихе дихання, аромат каштанового волосся, що вибилося красивими пасмами з-під шапки. Йому було приємно, від чогось нестримно радісно. Так і їхали – аж до Надима. А там завіз дівчат до їхнього занесеного снігом гуртожитку і сам заночував у ньому. Нагодований, зігрітий спиртним і увагою, словами вдячності.
Відтоді більше року він заїжджав періодично до Таньки-землячки, коли бувала не в розвідці десь у тундрі, зустрічався і трохи ніби «женихався». У неї були серйозні життєві й сімейні наміри, але дуже дорожила своєю професією (вона й привела її на фаховий екзамен на Крайню Північ), тому дівчина якось «роздвоювалась» між тією геологією і бажанням створити гарну сім’ю, завести багато дітей… Він відчував це. І хоч був на вісім років старший за неї, обзавестися сім’єю та дітьми не поспішав. Його влаштовували і такі стосунки. Аж поки не стався той дурний конфлікт із будівельником, що теж підупадав біля Таньки. Поки не розбив йому згарячу голову та не поплатився за це першим строком… Тоді ще й піжонився: «далі Сибіру не пошлють! А я спеціально сюди їхав!..»
А Танька таки пішла далі своєю дорогою, стала головним геологом партії. Власне, мабуть, і до того вона в неї була іншою, ніж у нього: на Північ її привів серйозний професійний інтерес, а не гроші… Геологічний зуд, як вона інколи жартувала. Життєві шляхи розійшлись. На пам’ять лишилося її ім’я, чотирма фіолетовими буквами наколоте на лівій руці уже в зоні…
Якщо бути зовсім чесним перед собою, трохи вколов свідомість давній спогад, то намагався Павло в один період, - після повернення з зони, коли влаштувався на роботу до газовиків у Новий Уренгой, - підбити клинці й до Оксани – працювала продавцем у гастрономі. Однак недовго. Він спочатку приховував, що був засуджений, а вона – що вже три рази виходила заміж. Коли ж узнали ці особисті «таємниці», обоє одразу охололи одне до одного. Він зрозумів, що вона шукає багатенького «лоха», заради нього сюди приїхала з сонячної Одеси, а вона - що він невдаха-злидень, бідний як церковна криса…
Дивна річ, майнула тепер в голові Хруща «аналітична» думка: з часом навіть серед тих, хто їхав сюди не лише за грошима (а були ж такі!), з’явився і смак до них, і жадібність у натурах та вчинках, і навіть якесь набожне майже поклоніння – тільки перед ними, грошима, перед багатством. Як не крути, а гроші таки мають сильну владу над людьми. Непомітну й жорстоку. Часто сильнішу, ніж сама людина та її колишні благородні якості.
А шляхи сюди у всіх різні. У кожного свій. «У кожного своя доля і свій шлях широкий…» Одні їхали колись за так званою романтикою – якщо згадати організовані комсомолом ешелони молоді і студентів з усього Союзу. Дешева загальна ейфорія! От ідеологія як спрацьовувала. Справді, тисячі їхали «за туманом и за запахом тайги» на ударні об’єкти. Інших тягнув на Північ чисто прагматичний розрахунок: гроші, благополуччя, достойне життя. Цих була таки більшість, нема сумніву. Шлях третіх у ці краї – якщо згадати часи політичних засланців, каторжан – був завідомо драматичний і навіть трагічний. Чимало їхніх нащадків і досі від того потерпають, мучаються. А у когось – як у тієї ж Таньки, у тисяч інших геологів, геофізиків, нафтовиків, газовиків, будівельників – дорога сюди була закономірною, чисто професійною. Наперед визначеною. Добре усвідомленою. Проявити себе. Перевірити. Максимально реалізувати. Чогось добитись. Хтось, звичайно ж, потрапив за іронією долі зовсім випадково…
А він сам? Якщо оцінити чесно, подивитись «із висоти» сьогоднішнього дня? А не з того рокового напівзабутого дня дев’ятнадцятирічної давності, після вибуху Чорнобиля, коли він запанікував і вирішив сюди їхати…
Павло чогось аж засовався на лаві, оглянувся по сторонах. Чи ніхто не чує його думок? Не підслуховує оцих одкровень із самим собою?
Нічні пасажири на лавах у більшості своїй спали. Хтось хропів. Двоє в самому кутку про щось збуджено перемовлялися. Він знову заплющив очі.
Думки кружляли то в хаотичному, то в дивному логічному порядку. Але в’яло-в’яло, напівсонно. Хоч іноді майже самокритично.
«…Їхав сюди, бо злякавсь Чорнобиля, що рвонув радіацією. Попросту – втікав. Як й інші. Таких багато. Водночас надіявся, що повезе з заробітком. Розбагатію. Хотів пожити потім красиво…»
«Грошей не заробив… Не повезло. Тричі відсидів… Пропало стільки років! Тут «повезло»: згубив здоров’я… Тепер неясно, як жити далі… За що, для кого. А для кого жив?»
«Чому хотів пожити красиво? Зараз уже про це і не мрію. Заради цього їхав? Але ж так мріє більшість! І досі.»
«Чому не повезло? В чому причина? Хто тут винен?»
«Не повезло – із-за дурних випадків і… жінок! Танька, Оксана, Варя, потім ця… як її звати? – що зґвалтували. Обставини погано склалися. Обставини. Алкоголь трохи помагав. Характер власний, гарячий – трохи теж… Бажання власні, необуздані. Виходить, майже сам і винен в усьому? Ні, не тільки сам. Жінки, гроші, алкоголь, обставини – теж… Е-ех, яке все це глупство!..»
«Як же дурно виходить: який був радісний, ейфорійний настрій, коли їхав колись сюди, на край світу, і який зараз - гнусний, далі нікуди…»
«Їду з тюрми, а згадую, по суті, - як їхав півжиття до неї, щоб потрапити в неї!..»
«Якась «ретроспектива» дебілізму, сказав би Жора…» - занадто «мудреная» думка легко, майже байдуже, вколола притуплену свідомість і він заснув…

* * *

Вранці Павла розбудила легка навколишня суєта. Незвична, не харпівська, без окриків наглядачів, грюкоту чоботів, матюків. Він усе це відчув інтуїтивно, крізь дрімоту. А ще – незвичне різке світло в очі і довкола – за вікном аеровокзалу багряною полоскою десь на сході Сибіру загорявся новий вересневий день.
Черговий адміністратор, як і вчорашні менти, спочатку зміряв Павла зневажливо-підозрілим поглядом, повернув давно недійсний старий паспорт з тюремною довідкою, але чогось змилостивився і порадив зайти за дозволом до самого начальника аеропорту. Пояснив, що той родом також з України, може, дозволить якось вилетіти землякові в Новий Уренгой. «Олександр Григорович всім допомагає в таких ситуаціях…»
Так і сталося, начальник допоміг. Він написав записку, переговорив з кимось по телефону, і через півгодини симпатична стюардеса з авіакомпанії «Ямал» провела Хруща на поле до одного з вертольотів – він готувався відправитись у Новий Уренгой не з пасажирами, а з поштою. Навіть гроші на квиток, видані Павлові в Харпі за ту кляту виснажливу роботу на родовищі баритів, не довелося тратити. Безплатний рейс. Повезло з земляком-начальником! У це везіння він до кінця ще й не вірив, аж поки не віддав записку пілотові та не сів у вертоліт, збоку від поштового багажу. Закрутилися гвинти «МИ-8», злетіли. Спасибі землякові-начальнику, подумки помолився за нього Павло, видно, не жлобською дорогою вела його особиста зоря до полярного Салехарда. Уже в повітрі, над одно-двоповерховою забудовою старого міста, розділеного навпіл річкою Шайтанкою, трохи відлягло від серця. Однак воно колотилося з аритмією, гостро реагуючи на різні піруети вертольота. Відвик від польотів…
Через ілюмінатор бачив, що архітектура Салехарда, цього колись відомого злодійського міста, за останні роки дещо змінилася. Цьому поселенню, що виросло чотириста років назад акурат на Полярному Колі, на дивній цій широті (у Сибіру більше й немає на ній населених пунктів, є, кажуть, на американській Алясці), дісталися колись у спадщину від сталінського ГУЛАГу та брежнєвських комсомольських будов дерев’яні бараки і «бамівські» трущоби. Але он подекуди вже піднялися над ними кількаповерхові будинки… Час іде, не зупинився, як у Харпі.
Цікаво, як їх закріплювали на вічній мерзлоті, ті будинки? – щиро дивувався вражений Хрущ, притулившись лобом до ілюмінатора. Та й аеропорт он який відгрохали, поки він томився у відсидці, аж не віриться: скло, бетон, весь світиться!.. Як десь за бугром, в Америці, чи що… Раніше був паршивенький, коли він сюди прилітав: Ан-2, Ан-26 тільки робили посадку, а тепер он оголошували – Ту-134, Ту-154, Ан-74, Ил-86, з Москви, із Сочі приземляються… І командує тим хазяйством землячок-українець, з Чернігівщини родом… Вибився в люди, повезло очкарику, хроміти й барити не довбає, сидить у теплому, класному кабінетику, згадував Хрущ. Але все одно, хай буде, дай йому, Боже, здоров’я, - роздобрішав у польоті і Павло.
Він теж міг би, якби все склалося по-іншому, на якійсь хорошій посаді тут опинитися: завгаром чи начальником автоколони, скажімо. Колись так і хотілося, не вік же він крутити баранку збирався по тайзі та тундрі. Але отого «якби…» - не сталося, важко зітхнув Павло, навертаючись думками до реальної дійсності. «Якби» - то найжорстокіша умовність.
Хороше життя якось проскочило мимо нього. Не пофартило. Це ж треба так! Он навіть затуркані ненці, ханти, манси, що не вміють і баранку крутити, лише випасають оленів та рибу ловлять, і ті можуть сьогодні бути своїм життям задоволеніші від нього, Пашки-«атамана» (колись у школі його за вожаківський характер так прозивали)… А що ненцям? Їх хоч і витіснили з рідних місць на край материка, «повидавлювали» он тими родовищами газу внизу, буровими вишками, одні факели горять день і ніч кругом, але не сумують: оленів у нарти запрягли – і гей собі далі, на таких саморобних полярних «мерседесах»... Іншу техніку не хочуть визнавати, хіба, крім оцих вертольотів… Виходить, і він, Хрущ, «видавлював» ненців своєю відсипкою доріг – аж до білих ведмедів, на Полюс, чи що. А вони терпіли, не мстили, не скаржились… Та й до грошей, здається, у цих місцевих народів великої жадібності немає. Горілку, правда, «огненний вода», як її називають ненці, навчилися пити, як і росіяни, і інші приїжджі…
Да, горілка багатьох з щасливої путі збила… Якби він тоді (от знову це паскудне «якби»!) менше куражився в п’яному угарі, менше піжонився перед жінками, може б, і його доля склалася світліше. Так, певне, так би й було. Чого там сумніватись. Он Василь Козланюк, односельчанин, разом сюди приїхали, і женився вже давно, і квартиру в Новому Уренгої відхопив. І не сидів. Василь хитріший… Чи обережніший. Чи практичніший: возить, мабуть, і тепер начальника будтресту. Тож захапав більше й грошей, і хату в того випросив, бо женився, дітьми завівся… А горілку й він попервах здорово дудлив, ще як жили разом у балку…
А його доля якось заблукала в полярних снігах. Заблудилась душа у чужому Сибіру. От і летить тепер з недійсним паспортом неіснуючої держави. «Гражданин СССР…» А якщо подумати – то ніхто. Чий він тепер громадянин?! Перелітній північний птах українського походження, Павло Хрущ. Де його рідне гніздо? Немає ніде… У гуртожитку, де жив, ніхто його не жде. Та туди тепер і не пустять просто так: без місця роботи, без дійсного паспорта. Його там за цей строк усі забули, живуть, мабуть, якісь інші завербовані шоферюги… Доведеться їхати до Василя, вмовляти, щоб просив начальника тресту взяти на будь-яку роботу, бо харпівські гроші швидко кінчаться… А як же бути з паспортом?.. От ублюдочна ситуація, не поміняв раніше, поки ще робив! Але ж відтоді пройшло більше десяти років, може, він якраз сидів, коли міняли ті паспорти?..
Внизу під вертольотом пропливала осіння тайга, то з золотистими островами жовтого листя, то темно-багряного кольору, то зеленого – у красивому своєму передзим’ї. Тут уже хороші заморозки, ось-ось трусоне на землю сніг. Десь там внизу відома світові «мертва дорога». Залізниця, яку в сталінські часи будували від Салехарда до Надиму тисячі й тисячі зеків, перетворених у рабів у зовсім необжитих місцях. На міжріччі від Обі до Єнісею (1200 кілометрів!) на осі тієї майбутньої дороги було, як розповідав один старий учасник того будівництва, теж українець, лише чотири невеличких селища, в тому числі Уренгой (старий) і Яків Стан. Саме тодішні зеки й освоювали оці незаселені важкодоступні місця. На трасі було 35 таборів, у них сиділо близько ста тисяч людей з усього Союзу. Не «сиділо» без діла, а будували ту полярну залізницю. В напрямі до Ігарки, он, здається, залишки її і табірних бараків проглядають подекуди у зріділій осінній тайзі… Хто зна, може, їм було ще гірше, аніж йому в Харпі, замислився Павло біля ілюмінатора. У них не було, в принципі, жодної надії: нелюдські умови праці і проживання, напівголодне існування, суворий клімат, криміналітет, під боком дикі охоронці – все передчасно вкорочувало їм вік. Тисячі й тисячі їх упокоїлись від важких страждань від вічною мерзлотою. Він читав колись: охоронники, конвоїри, їхні прислужники безпідставно шукали причин, аби замордувати чи вбити каторжанина на будові № 501. Наглядачі насолоджувалися спровокованими бійками між бараками, між різними категоріями табірників. У зоні верховодили рецидивісти, злодії в законі. Багато зеків змушені були виконувати норму й за них. Ті, що не хотіли цьому коритися, лишалися життя, їхні мертві тіла або лише самі голови знаходили вранці під бараками… Тут були й жіночі колонії, де разом з матерями страждали їхні діти. В особливих бараках посиленого режиму утримувались «політичні»… По суті, ця тайга внизу – це величезне спільне кладовище жертв сталінського режиму. І «мертва дорога» - страшний символ того режиму. Тих часів, а вони, заробітчани кінця ХХ віку і початку ХХІ-го – танцюючи ногами та технікою на кістках тих жертв, шукають тут легкі гроші, роблять своє благополуччя, славу й прибуток сучасній газонафтовій Росії… Шукають своє щастя. Як дико!
Багато з тих, кому пощастило все-таки вижити тут за сталінського режиму, осіли з своїми табірними мітками на Півночі, після амністії і звільнення – по смерті Сталіна і Берії. Аби менше знали про них на батьківщині, аби менше їм дорікали (за що?), аби не виправдовуватися перед земляками, котрі довго ще жили стереотипами «ворогів народу»… Врешті – аби простіше було знайти хоч якусь роботу на необжитих просторах Півночі, що почала освоюватися новою владою. Стали «корінними», «северянами». Так склалася вимушено їхня доля.
Схоже, що така ж доля чекає тепер і його, Хруща. Та, якби зачепитися знову за роботу в Новому Уренгої, там би можна жити: всі все розуміють у цих суворих широтах, крім того, у місті майже половина мешканців родом з України… Сучасні заробітчани, колишні жертви, безкінечні вахтовики… Здоров’я, правда, підводить здорово: колись сильний організм став трухлявим після того семирічного підземелля, трухлявіє все його тіло – як ті заіржавілі рейки покинутої й недіючої «мертвої дороги», як розмиті водою і часом колії, як згнилі бараки, що пропливають он мимо під вертольотом… Гулагівське єство віджило своє; його тіло непомітно спочатку, а потім все швидше, теж стало відживати… Тепер у них якась спільна доля на сибірській землі? Так він же рвонувся колись (чи, якщо чесно – втік від своєї української долі) сюди добровільно! От чим кінчається «добра воля». А може, це Бог правильно його карає за якісь непростимі гріхи?..
Від такої думки стало не по собі. Занило, знову «застрибало», провалюючись у неповітряні ями, серце. Защеміло під грудьми, захрипіли легені. Запекло десь у душі. Якщо то душа, подумав з сарказмом Павло, якщо вона не вигоріла від заполярних морозів і спирту, не зосталася на багатих родовищах у Харпі… Може, десь там і зараз серед полярної безкінечної ночі блудить…

* * *

Павло з трудом впізнавав Новий Уренгой. Десятиріччя відсутності далося взнаки. Місто стало іншим, малознайомим. Розбудувалося. Двоповерхового гуртожитку, в якому Хрущ мав колись койко-місце, вже не було, а на його місці збудували чималу контору – офіс, як модно стали кривляти свою звичну мову уренгойці. Павлові ілюзорні надії на житло в одну мить померли.
Померли ввечері, коли приїхав на квартиру до Козланюка, і його ілюзії щодо роботи. Василь навідріз заявив, що з його «совєцьким» паспортом, із пропискою, що давно кінчилася, - це просто нереально. І щоб упросити начальника тресту хоч про яку-небудь роботу, треба давати великого хабаря. Тисячі «зелених». А грошей для цього у Павла немає. І він не може позичити, у нього «сімейний бюджет»… І взагалі – після двох підряд відсидок, а в цілому – після трьох, його ніхто і нікуди не візьме. Гаплик. Часи не ті. Беруть «чистих», і то черга стоїть. Всі розкусили північні вигоди. «Я думаю, - жорстко підсумував Василь розмову з земляком, - твоя попея тут (він завжди казав «попея» замість складнішого слова «епопея») кінчилась… Вертай назад, на Полтавщину, бо тут здохнеш взимку без роботи…»
…Через тиждень даремних блукань по відділах кадрів і принижених умовлянь Павло переконався у Василевій правоті. З його паспорта сміялися (де викопав таку реліквію?), а коли давав харпівську довідку, сміх обривали, заперечливо і трохи злякано мовчки крутили головами. Ні! Не можемо… Нема куди… Не беремо… Нема місць… Не ті у вас документи… Набір скінчився… Оце все, що він міг почути.
А колись Новий Уренгой зустрічав його зовсім по-іншому. Радо, як дуже потрібну робочу силу. І він радів, піжонився, задавався, набивав ціну: «Мені б баранку хорошу, від поганих відвик!..» Було. Не ті часи, справді. Що ж робити?
Випадково зустрів ще двох знайомих земляків. Але допомогти вони теж не могли. Все марно. Один порадив: «Треба було й лишатися в Харпі.» Побіля тюрми? Там і копав би барити, з таким зековським шлейфом, як вільнонайманий... Лишатися в Харпі? Павло ледь стримався, щоб не плюнути землякові в бороду. Припускали, що в його ситуації легше підписати новий договір саме в Україні, з новими документами. Може, й так.

* * *

Ще через тиждень він летів на Київ з вахтовиками, що мінялися змінами. Довелося збрехати, мовляв, паспорт загубив, в Україні оформить новий. Взяли на борт.
Сімнадцять років Хрущ не був на Україні, єдиний раз провідав батьків на самому початку своєї сибірської «попеї». Що там зараз?
Більшість вахтовиків летіли радісно збуджені, з набитими всіляким добром сумками, з великими пакетами делікатесної північної риби: екологічно чиста, дешева. Жваво перемовлялися, розказували анекдоти, смішні історії, спокійні і впевнені в собі, задоволені життям – по всьому видно, добре знайомі, здружені спільною роботою, одними інтересами. Заробітчани.
Павло із свого кутка під ілюмінатором спостерігав за тим стихійним кагалом, і щось дратувало його душу. Що? Важко сказати, може, саме оця їхня загальна якась самовдоволеність. Вахтовики пили пиво, обідали, голосно розмовляли. Відпрацювали свою чергову зміну на Півночі, заробили пачки кольорових купюр, що приємно шарудять тепер у кишенях, задоволені, летять під небесами до своїх сімейств… Спокійно, якось дуже вже просто, навіть примітивно сприймаючи навколишній світ. Саме оце перелітне своє життя. П’ють, жують, скалять зуби. Ситі, вгодовані фізіономії. Не журяться, видно з того, що доля закинула з України на край світу. Не переживають, схоже, і за свої дні, що проведуть десь на українській батьківщині. Місяцями тут, місяцями – там... А чи вважають вони тепер Україну Батьківщиною? Як колись Союз? Чи їм все одно, в принципі... Місяці там - місяці тут. Аби заробіток, аби гроші – а де саме робити, немає великого значення... Як і для нього колись. Питати про це нікого не хотілося. Дурне діло.
Але як би йому хотілося бути зараз на їхньому місці! – зловив себе Павло на несподіваній думці. Спокійним, безжурним, задоволеним отим життям, яке є. Адже і в нього так могло все скластися, не переживав би за цей ось переліт сьогоднішній як якийсь… блудний син! Точно, блудний, трохи здивувався своїй же думці. Он як виходить. Безрадісне у нього повернення, не таким воно колись уявлялося… Глуха заздрість до вахтовиків накочувалась у його єство шаленими пекучими хвилями. Дратувався все більше й більше.
- Ти що, новенький? – штовхнув його ліктем під бока розчервонілий від пива пикатий сусіда. – З чиєї бригади?.. Чого не п’єш пиво?
- Та… там! - махнув невизначено кудись уперед салону Павло і відвів заздрісний погляд убік, увіткнувшись знову в ілюмінатор.
«З чиєї бригади? – це просте питання крутнуло чомусь свідомість і самі нутрощі Хруща, змусило зціпити зуби від незрозумілої образи. «З харпівської, з харпівської я бригади…» - якось знущально і безжально до самого себе подумки відповів самому собі.
...Київ страшенно здивував Павла, зовсім не впізнавався: висотні будинки, майже хмарочоси, про існування яких зовсім забув, лискучі іномарки табунами на вулицях, засилля всякого транспорту, на кожному кроці магазини з зарубіжними назвами, повсюди реклама, гуляюча розряджена публіка, вся молодь – із пляшками пива в руках, якась дивна мода, чи що – все чуже, незвичне, викличне, нахраписте, воно якимись гострими голками кололо свідомість, змушувало розглядатись навкруги, кусати зашерхлі губи, думати, як не звернути на себе зайву увагу. В якийсь момент стало аж боязно: як тут звикнути жити? Як вони всі живуть? Душа сум’ятилась, а серце безперервно тремтіло своєю аритмією. От тобі й міцні нерви! Купив «для проби» в якійсь аптеці біля вокзалу валідол і не виймав його з-під язика, докладаючи пігулку за пігулкою…
Як не дивно, про радіацію ніде не було чути і слова, Чорнобиля мовби ні для кого і не існувало. У це йому, втікачеві, який не забув тієї давньої паніки й за три «ходки» в зону, не вірилося. Він же про неї чомусь не забув! А ці - забули?
Чути було серед киян якісь розмови про «оранжеву» владу, про якусь відставку уряду (що воно таке одне й друге – не міг второпати). Про корупцію, про якусь Юлю і її скандал з Президентом… А про Чорнобиль – ні слова! Невже забули? Невже немає тепер радіації? Але питати про це ні в кого не хотів. Мовчки слухав.
Схоже, він багато пропустив подій, про які абсолютно нічого не знав.
Трохи нервував. Попереду його ждала повна невідомість. Що там у рідних місцях, чи живі хоч батьки… Ніяких звісток від них (та й від нього теж – до них) не надходило понад десять останніх років. Спочатку візьме квиток до Полтави, там трохи оговтається, а вже звідти – в село під Опішню…
У такому збуджено-тривожному стані й добрався за два дні Хрущ до домівки.
По дорозі з вікна автобуса бачив натомлені і майже голі осінні поля, селяни закінчували пізні роботи, дозбирували врожай. Тихе й лагідне вересневе сонце робило все довкола умиротвореним і красивим. Приємним для споглядання. Трохи щеміла душа: як же сильно відрізняється Україна від Сибіру! Від Крайньої Півночі… Яка вона все-таки гарна… Якась домашня й «тепла» навіть для погляду, для зору. Такою він її і пам’ятав з дитинства, ще коли ходив у школу, пацаном. Поля із золотистою стернею і їх п’янкий запах пам’ятає відтоді як працював пару років після школи помічником комбайнера… Як давно це було! В якомусь іншому житті, іншому столітті!
То справді було в іншому столітті, ще в двадцятому, згадав чомусь Павло. І таки зовсім в іншому його особистому житті: по-справжньому українському, гарному, щирому, чесному й зрозумілому. Насиченому добром і турботою близьких про нього. Батько дуже хотів тоді, щоб він став агрономом, доглядав за такими ось полями. Так ні ж, захотілося іншого. Захотілося поблукати світом, розбагатіти… Розбагатів? – в’їдливо звернувся ще раз до самого себе подумки. Боляче й несподівано вколола в цей момент знайома, але давно чута мелодія, що долинула десь під Хоролом, з приймача водія автобуса: «Мені майнула в скроні сивина, та я нічого не несу додому: лиш згорточок старого полотна, і вишите моє життя на ньому…»
А він не везе навіть шматочка старого полотна… Він їде пустий, повністю пустий. І в душі опустошений. Не лише в душі! Ображений на весь світ. Точно, як блудний син… Але ще невідомо: чи лише блудний син Батьківщини, тобто України в цілому, бо колись втік, дезертирував із-за радіації та легких грошей, чи і батьківщини також… Хто це визначить, коли, як?
Оце мучило всю дорогу, зрозумів він нарешті тривожне сум’яття, що не полишало його.
На місці, в селі, його чекали дуже гіркі звістки: батько помер ще кілька років тому, а старенька мама, яка так чекала його приїзду, щодня просила родичів дати телеграму, - всього тиждень тому… Якби (знову оте страшне «якби»!) він не тинявся здуру по відділах кадрів у Новому Уренгої, не шукав там іще раз вислизаючого (чи недосяжного вже) свого щастя на краю світу, міг би застати її живою…
Міг би побачити, почути, поговорити!

* * *

Оця остання думка – «Міг би побачити, почути, поговорити!» - не давала йому тепер спокою. Ні на мить. Ні вдень, ні вночі. Невідступно «заклинила» на собі свідомість і всі інші відчуття й почуття.
Ходив спочатку на могилки з дядьком, молодшим материним братом, а потім щодня сам…
Ходив як у ві сні. Як тороплений. Як привид. Мов з хреста знятий. Інколи – мовби напівбожевільний. Сам відчував, ніби з’їжджає з глузду. Так допікала його та нестерпна й болюча думка… Нічого навкруги не бачив, не чув… Не сприймав.
Блудний син… Заради чого???
Згаслим поглядом вилинялих від морозу й поневірянь сірих очей дивився на свіжий горбик землі, під яким десь углибині лежало немічно впокоєне тіло старенької жінки, котра народила його в цей світ, дала йому це єдине й неповторне життя, яке він сам зіпсував, дивився – і не розумів сенсу навколишньої дійсності.
Ну, живуть люди, їдять, п’ють, щось роблять – а що з того? Мине осінь, пройде зима… Знову з’явиться на деревах листя, знову обпаде… Трава якась виросте, знову стане сухою, як оця, біля могилки… Шелестітиме бур’ян. Сходитиме і заходитиме сонце над кладовищем, буде ніч і день... А матері не буде. Просто – не буде. Не буде ніколи-ніколи, ні завтра, ні весною, ні літом, ні тою осінню, що прийде… Не буде. Ніколи вже він її не побачить. Ніколи не почує. Ніколи ні про що не спитає. Її на Землі не буде. Не бу-де… Не бу-де… Де вона тепер, де? Чого він не був біля неї?!!
Як вона в дитинстві його любила! Як пестили вдвох із батьком. Як плекали свою надію. Єдиного сина. Вірили в гарне майбутнє, прочили йому красиве й щасливе життя, добру й вірну дружину, діток-внуків…
Нічого цього не сталося. І не станеться.
Для чого вони, обмануті, обоє вже тут, на кладовищі… Не знають, що він теж хотів не так, як є. Хотів по-іншому.
А для чого він живе?..
Що йому від цього?
Буде квиліти аби день до вечора, дивитися на постаріле й принишкле село, розвалене, обшарпане, убоге, цілковиту руїну колишнього благополучного буття, буде згадувати крізь сльози минуле, страждати через власні помилки? І що? Та в нього навіть сліз уже немає. В душі щось пече, давить, болить. А в селі до цих пір навіть газу немає. А там, де він був, де добував, можна вважати, той газ для всього світу, день і ніч горять без ніякої користі, сотні шалених величезних факелів, гріючи для чогось тундрове небо… Батьки тут жили в холоді. Який смисл, для чого йому жити?..
У якийсь із сумних і холодних осінніх днів Павло, як сновида, знайшовши шматок старої вірьовки, прив’язав один її кінець за міцну бантину в сараї, а з другого зробив петлю… Перевірив рукою, чи міцна, чи не обірветься, і підсунув ногою прямо під неї старий стільчик, зроблений ще батьком, зібрався вже стати на нього, щоб просунути голову в ту петлю…
А через мить з силою і ненавистю штурхонув стільчик ногою в сторону… Важко сів на землю, заскреготів зубами.

* * *

«Стоп, Павлушо, дебіл ти і слабак!» - скомандував сам собі. «Ти що, для цього годував собою сибірську комарву і зігрівав своїм тілом вічну мерзлоту, - щоб під Опішнею повіситися?! Сидів там у тюрязі для цього?..»
Яскраво згадалася, як спалах, дика Північ, іскристі сліпучі сніги, підземний барак, зеленувата величезна «гармошка» в небі - Північне сяйво – все за секунди. Ніби аж війнуло холодом. Поволі наставало якесь прояснення від рокового запаморочення. «Стоп, Павлушо, стоп…»
Повіситися, мабуть, неважко. Якщо став слабаком, дебілом, якщо зламався. Невже це його, Павлушу-атамана, ледь не зламали три відсидки?
Став думати. Серйозніше і розважливіше.
Так, він сам зламав собі нормальне життя. Нічого собі брехати. Сам винен. Можна уповати на випадковий збіг обставин, на свою і чужу легковажність, на провокаційно-спокусливих жінок, що траплялися чомусь на життєвому шляху, на власний необачний характер, чоловіче піжонство, на самохизування, обивательську жадібність (як у більшості людей), навіть на тваринний страх перед тією радіацією, але… Але не вбивати ж у собі остаточно силу духу і совість! Їх же дали колись батьки. Так, він чесно, від дзвінка до дзвінка, «по закону», за судовими вироками розплатився за свої колишні гріхи. Але… не за всі! Ось за оцей гріх – що став якось непомітно блудним сином – він ще не розплатився. Просто покаятися мало. Каяття – то штука хитра. У всіх воно різне. І те, що з України, виявляється, виїхали за його відсутність тут ще багато заробітчан, кажуть – більше семи мільйонів! – то для нього зараз слабка втіха. Не від добра добра шукали? У кожного своя доля і свій шлях. Широкий чи не дуже. Щось шукали, шукають. От батьки ж не виїхали, жили тут з радіацією, з Чорнобилем, не злякалися, якось жили. Дядько теж, постарів дуже, скрипить, але не втік світ за очі, тримає навіть три вулики й досі. Його бджоли запилюють весною сільські сади, і ті родять яблука… Катерина й Ольга, он сусідки-однокласниці, уже обидві вдовиці, до Ольги він навіть залицявся колись, живуть безвиїзно, своїм селом, дають раду і городам і дітям, навіть внукам уже… Втекло, звичайно, багато, але не всі. Всі не втечуть ніколи…
Від цієї простої думки стало трохи радісніше, затишніше. І завдяки їм лишається хоч якась батьківщина, знакова місцина появи у цей світ. І Батьківщина – яка б влада і лад у ній не були… Без них жити на чужині – ще гірше, виходить. Все губиться. Він перевірив на собі… Тому ті, які втекли, мусять спокутувати цей свій гріх. І він теж. Як завгодно, де завгодно, але, за божими законами, - спокутувати (ця думка виявилася йому зовсім рятівною). Це і його особистий неоплатний борг: перед селом, сусідками, перед рідною оцією землею, старим і запущеним садом, перед покійними батьками й іншими пращурами… Як його зуміти віддати, цей борг, як з користю прожити залишок віку – от про що треба думати. Петля не рятує…
«Прозріння таки колись приходить.»
…Наступного ранку, в останній день вересня 2005-го, Павло старанно згрібав пожовкле й поруділе листя в старому батьківському саду. Листя терпко пахло і приємно шаруділо, навіювало спогади. Подекуди ще висіли останні соковиті яблука. Він зовсім заспокоївся за ніч, звиклі до фізичної роботи руки міцно тримали граблі. Знайшов у пожухлій траві і неспіхом з’їв смачне яблуко. Сил у виснаженому тілі ніби в ту ж мить додалося. Дивно! Харп не все ще забрав у нього, ковзнула десь приємна думка. З якогось сусіднього димаря війнуло солодким димом. Знову потягнув граблі. Робота поволі зігрівала.
Буде обкладати цим листям погріб і стареньку хату, утеплювати, як робили колись батьки. Для чого? Для кого? Ніби й не знає ще толком. Для якогось продовження життя. Чи зовсім нового продовження. Буде ж тут хтось жити!..
Він і сусідці Ользі, найпершій уранці, біля криниці, де разом брали воду, сказав, що залишається зимувати… А далі буде видно.
Вона відповіла просто: добре, на Україні тепліше…
Категорія: Мої файли | Додав: GOR
Переглядів: 968 | Завантажень: 0 | Коментарі: 4 | Рейтинг: 4.9/9
Всього коментарів: 2
2  
Stay with this guys, you're heilpng a lot of people.

1  
Це написав пан Ніжинський? Написано гарно, а оковита ще нікого до добра не довела, це вірно. А вині жінки, а хто ж ще.

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис