Понеділок, 18.06.2018, 22:08
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу

проза

Головна » Файли » Мої файли

М.Новик "Новорічна сповідь".
19.09.2012, 17:37
НОВОРІЧНА СПОВІДЬ

... Коли Крупіль доїхав на таксі до Голосіївської площі, до Нового року лишалося рівно дві години. У висотному готелі "Мир" світило¬ся зовсім мало вікон — отже, більшість мешканців роз'їхалася по домівках.
Як і повинно бути, трохи заздрісно відмітив про себе Мар'ян. А от йому не пощастило, на митниці зібралося стільки вантажів, що він витратив майже дві доби і кілограмів зо два нервів, щоб оформити все належно... Що ж, доведеться святкувати Новий рік у столиці, в готелі, наодинці; вже нікуди він не встигає. Поїзди відправились, літаки не летять через негоду.
Але нічого, оптимістично заспокоїв себе. Заспокоїв, мабуть, швид¬ше для того, щоб загасити роздратування, що наростало в душі через вимушену затримку. Зате зробив важливу справу. Їхня фірма вкрай потребує цього унікального обладнання і — нарешті — воно надійшло. Встигли до кінця року! Шеф, без сумніву, буде задоволе¬ний чітким проведенням операції. Не випадково послав на митни¬цю саме його, одного з найдосвідченіших менеджерів, знаючи ор¬ганізаторські здібності й дипломатичний талант Мар'яна.
Біля дверей готелю, пострілюючи вусібіч нафарбованими очима, палило цигарки кілька молодих дівчат. Столичні повії працюють без вихідних, подумав з несподіваною цікавістю Мар'ян, упізнавши двох із них: вони стояли тут і вчора, й позавчора... Пропонували свої послуги.
Може, з кимось із них скоротати святкову ніч? — іронічно запи¬тав самого себе Крупіль і весело поглянув на змучених чеканням "жриць любові". Власне, а чому б і не поспілкуватися заради ціка¬вості? Треба ж, саме зараз десь із верхніх вікон готелю линула солод¬кувато-інтимна мелодія у виконанні Ірини Алегрової: "Купи девченочку, богатый дяденька, купи недорого..." Мовби нагадувала про реалії життя.
Порівнявшись із молодими особами біля входу, Мар'ян раптом зупинився і, сам не знаючи чому, критично оглянувши їх усіх по черзі, весело привітався:
— З прийдешнім вас, красуні! Не замерзли?..
Вони перезирнулися й, замість привітання, одна з них, певно, "лідерша", в унісон Алегровій, жартівливо-виклично проспівала: "Купи девченочку, богатый дяденька, купи недорого!.."
Дівчата розсміялися, весело, нахабно, відверто очікуючи на його реакцію.
— Недорого? — з'єхидничав Мар'ян. — Чому недорого?..
— Та до Нового року — зовсім мало часу! Треба встигнути ж якось по-людськи провести старий рік.., — блискавично парирува¬ла "лідерша", хтиво заглядаючи йому в очі. — Чи "дяденька" за¬був?..
— Не забув. Саме про це думаю. Одному буде скучно. Але ж, наскільки я розумію, у цю ніч діють підвищені тарифи! А ви кажете — недорого.., — мовби ображено, проте відверто знущаючись над "страдницями", протягнув він.
— То ви хочете на всю ніч?! Ми хотіли запропонувати лише на якусь годинку... На ніч — то зовсім інша річ! — швидко знайшла риму і загадково-спекулююче хихикнула "вожачка".
— Не знаю, чи витримаю всю ніч, трохи стомився на митниці, але ще ніколи не зустрічав Новий рік у Києві, до того ж — у готелі...
— Тоді, вважайте, що сьогодні вам поталанило, — відразу почала набивати ціну говірлива дівиця й ніби випадково відточеним ру¬хом звабливо відгорнула полу довгої шуби, показавши мимохідь красиву білизну й стрункі ноги в темних панчохах на модних підв'язках. Зробила крок до нього, чмокнула в щоку мокрими губа¬ми, обняла рукою за шию і, смачно сплюнувши на східці, зовсім уже нахабно, по-панібратськи, торкнулася коліном його коліна.
— Добре, але ще побачимо, кому повезло, а кому — не повезло, — з притиском на останніх словах сказав Мар'ян, і, розсміявшись та легенько відсторонивши рукою вульгарну "лідершу", взяв під лікоть наймолодшу і, як йому здалося, найскромнішу "жрицю". — Я виби¬раю вас, моя симпатюля... Згода?
Та спокійно притислась до менеджера.
"Лідерша" ображено змовкла, потім щось кинула образливе навздогін, але Мар'ян з юною незнайомкою вже зайшли у вестибюль і попрямували до ліфта.
Мовчки піднялися на дев'ятий поверх. Комфортний, здається, фінський ліфт працював зовсім безшумно.
Чергова на поверсі сприйняла появу гості абсолютно байдуже. Як щось саме собою зрозуміле.
У номері юна гостя, не поспішаючи, зняла верхній одяг. А в неї струнка й сексуальна фігура, з рельєфними принадними формами, задоволено відзначив про себе менеджер, зачиняючи шафу.
— Познайомимося, — трохи нервово потираючи руки, запропону¬вав він. — Мар'ян, родом зі Львова... Тут у відрядженні, багато справ, не встиг на поїзд...
— Лоліта, — чомусь запнувшись на кілька секунд, мовила дівчи¬на й подала тендітну захололу долоню. — Можна коротко — Лола...
— Що будемо вечеряти, Лоліто? — відразу діловито поцікавився Мар'ян. — Що питимете — шампанське, вино, мартіні?.. Ви ж не заперечуєте, щоб ми накрили стіл у номері?
— І шампанське, й мартіні, — спокійно відказала, пильно погля¬нувши в очі. — А їсти? Я, знаєте, чомусь зголодніла... Як ніколи. Якщо ваша ласка, салат асорті, якісь делікатесні овочі, гриби — жюльєн, заливну рибу, фрукти, все інше — на ваш смак... Власне, це ж ви пропонуєте новорічний стіл, чи я?! — і хитрувато-провокаційно розсміялася. — Я, з вашого дозволу, трохи подивлюся телевізор, там, напевне, вже якийсь концерт...
— Звичайно, звичайно, — він слухняно ввімкнув темний ящик. — Розташовуйтеся зручніше, будьте, як вдома, — і весело підморг¬нув гості. — А я спущуся в ресторан, замовлю вечерю. Які цигарки ви палите?
— Без різниці, але бажано легкі...
Хвилин за п'ятнадцять він повернувся разом з офіціанткою, що везла візок, вщерть наповнений різноманітними апетитними наїдка¬ми й напоями.
— Лоліто, вибачайте, змусив вас стільки чекати, але це не моя вина, — турботливо вибачився Мар'ян, як тільки офіціантка на¬крила стіл і вийшла в коридор.
— А тепер прошу до столу! — широким жестом запросив дівчи¬ну, що встигла поправити зачіску, сиділа усміхнена й умиротворена, у доброму гуморі.
— Мабуть, пора вже проводжати старий рік, чи не так? Почнемо? — Він жартівливо глянув на неї і, перехопивши приязний погляд та щось згадавши, раптом знову хитро примружився:
— А може, ви спочатку все-таки відкриєте секрет, чому згоджуєтесь дешево обслуговувати клієнтів? За скільки ж, цікаво? Чи ви жарту¬вали? Скільки берете за годину? — зовсім грубо, в лоб, запитав Мар'ян.
Обличчя гості миттєво спохмурніло. Від недоречних питань?
— А ніскільки! — зі злістю відрізала Лоліта. Ще раз гостро зирк¬нула в його очі. — Хіба що... Хіба що на пляшку шампанського і шоколадку! Або натурою — пляшку і шоколадку. Ви задоволені?
В її голосі теж вчувалися знущальні нотки.
— Але — чому? Чому так? — ошелешено пробурмотів за інерцією менеджер, вражений раптовою зміною в її поведінці.
Запала незручна пауза.
Лоліта чомусь стиснула маленькі кулачки, поправила на колінах своє скромне, ніби й не святкове, темно-сіре плаття, ще хвилинку помовчала і випалила Мар'янові прямо в обличчя:
— Чому так дешево?! Перш за все, я хочу їсти й випити, якщо вже ви запросили сюди, — показала очима на стіл. — А потім скажу... Якщо це так цікаво!
Мар'ян вибачливо здвигнув плечима, швидко наповнив келихи.
— За все добре, що було в старому році? — запитально глянув на дівчину.
— Краще б його взагалі не було!.. — відвівши погляд на вікно, з незрозумілою відразою проказала Лоліта.
— Тоді — за що?
— А... просто так! Давайте, за наше знайомство! — і швидким рухом спорожнила келих із шампанським.
— Добре, — він охоче наслідував її приклад.
Мовчки їли. Мимохіть він звернув увагу, що дівчина справді го¬лодна: їла похапцем, майже не пережовуючи... А може, поспішає ще кудись?
Через кілька хвилин настрій у Лоліти дещо поліпшився, вона попросила мартіні...
Потім знову пили шампанське, за ним — вірменський коньяк. Обличчя дівчини поволі рожевіло, в очах з'явився загадковий блиск. Настрій помітно вирівнювався, погляд добрішав.
Він більше нічого не запитував, наливав, пригощав, милуючись її симпатичним личиком, гарною фігурою, що легко вгадувалася під платтям, поступово сам розімліваючи від алкоголю й такої приємної близькості несподіваної гості. Цікаво, скільки їй років?
Після того, як за вікном злетіла в небо десь у районі автовокзалу, зовсім близько, яскраво-зелена ракета, а на екрані телевізора з'явився Президент із новорічним привітанням народові, Лоліта відсунула тарілку й несподівано легко зиркнула на Мар'яна. Про щось на хвильку замислилась. Зітхнула.
— То хочеться знати, чому я така дешева? — перепитала з викли¬ком. — Спочатку хочу зауважити, що я не повія, як ви, Мар'яне,подумали про мене... Запам'ятайте це. Так, поруч зі мною на вході в готель стояли справжні, досвідчені повії! Так випадково трапило¬ся сьогодні. Власне, то вони з'ясовували, хто я і чому без їхньої згоди потрапила на "їхню" територію. У нас, та гадаю, що і у вас у Львові, готелі строго розподілені. Чужим "вхід заборонено". Щоб не було "розборок".
Менеджер не перебивав, уважно слухав, знічев'я жмакаючи сер¬ветку.
— Хто я і чому тут? — трохи вимучено вичавила з себе логічне запитання, що буквально висіло в повітрі. — Поясню. Наберіться лишень терпіння, якщо вже вас так зачіпають "недорогі" знайомі... Бачу, що зачіпають. Інакше б ви питали про це без сарказму. А то й не питали б!
Ще три роки тому я була студенткою. Вчилася в Інституті іно¬земних мов. Хороший вуз, престижний. Але батьки майже одночасно втратили роботу (батько — інженер, мама — медик) і ми не змогли далі платити за моє навчання. Соромно, прикро, але так сталося. Сьогодні це не дивина. Я полишила інститут, гадалося, нена¬довго: знайдемо вигідні роботи, заробимо гроші і все стане на свої місця... Однак усі пошуки ні до чого доброго не призвели. Без¬робіття в столиці нині жахливе. Довелося батькам, уявляєте, — класному, досвідченому інженерові і медику з двадцятирічним стажем — іти, слідом за іншими колегами, торгувати на стихійний базар!.. Заробляти копійки на прожиття.
Налийте мені, будь ласка, коньяку, почала згадувати — й тільки роз'ятрила душу.
А з моїм працевлаштуванням історія ще складніша. Освіти повної немає, а двадцять два - двадцять три роки й зовнішність чомусь зациклюють сучасну публіку на одному: обов'язково інтим, секс, а ким ти там будеш — секретаркою, референтом, помічником, про¬давцем чи гувернанткою — то не суттєво... Я обходила десятки фірм — ставлення всюди однакове. Новоспечені бізнесмени навіть говорити про дотримання якихось нормальних умов не хочуть — спочатку роздягають очима; деякі відразу пробували й руками, "в натурі", як люблять повторювати...
Дешева публіка! Нікчемна генерація прохіндеїв! Я це швидко зрозуміла... Це страшне явище. Ви подивіться рекламні газети. Майже всі нормальні дівчата й молоді жінки пишуть, що хочуть роботу “без інтиму”... Про що це свідчить? Про повну аморальність і деградацію сучасних роботодавців! Чому це нікого в нашому суспільстві не тривожить?
Я теж хотіла без інтиму. Так вихована. Мене прийняв один фірмач, директор СП. Референтом. Однак у перший же день, замкнувши кабінет на ключ, добився від мене близькості через погрозу звільнити й осоромити. І звільнив через два дні, коли я навідріз відмовила йому вдруге в інтимі. ЯК компенсацію, дав, негідник, тринадцять гривень!.. "На таксі". Хотів у такий спосіб образити, принизити…
То хто з нас дешевий? Я чи бізнесмен?!
А в нього дружина, дві доньки-школярки...
Він потім дзвонив мені додому, трохи отямившись, просив, щоб я його "не підставляла" перед дружиною. Обіцяв винагороду, дешевий блазень! Нікчема... Я не захотіла навіть продовжувати розмову, поклала трубку.
За ці три роки переконалася, що серед вітчизняних "фірмачів" дев’яносто відсотків — а, може, й більше — дешеві нахаби. Пройдисвіти, злодії, хабарники. У них все дешеве: і освіта, і манери, і стосунки, і почуття... Хіба що костюми дорогі вдягають. Але й то, якщо розібратися, лише дешевий бізнес-антураж, бо вибраний без смаку...
Другий "крутий", котрий годинами не випускає з рук мобілку, понтуючи перед підлеглими, взяв мене перекладачем на ділових зустрічах. А що там перекладати? Двох слів не може зв'язати, думку не може грамотно висловити, спілкується, в основному, на кримінальному жаргоні й матюках... Після першої ж заміської вечірки почав чіплятись до мене в службовій машині, коли поверталися додому. При водієві! Обслинив обличчя, порвав колготи. Якийсь дикий тотальний кобелізм!.. Як із ним можна було працювати далі? Розірвала контракт добровільно, бо "фірмач" був ще бридкіший за першого.
Третій — просто обманув. Торгаш. Жадібний до неймовірного, торгує імпортною сантехнікою. Готовий ті унітази сам вилизувати язиком, аби лише урвати зайву гривню... Коли рахує гроші, руки тремтять і нижня губа сіпається. Як у блазня. А зарплату всім видає у два рази нижчу, ніж обіцяв, мовляв, усі допускають недоліки в роботі.
Я витримала в нього два місяці, але хіба можна працювати за дев'яносто гривень зарплати? Вистачало на проїзд до магазину й назад та на буханець хліба в день.
— Ой, Мар'яне, — спохватилася Лоліта, глянувши на екран телевізора, де Президент уже піднімав келих з шампанським. — Зараз-таки буде Новий рік! Уже 2002-й... Вип'ємо?
Вони цокнулися келихами якраз вчасно: пролунали куранти, які тут же заглушила справжня вулична "канонада". Над Києвом злітали сотні кольорових ракет, гірляндами висіли фантастичної краси салюти, іскрились феєрверки, гриміли петарди біля сусідніх будинків; взагалі, коїлося щось неймовірне — розписи святкових вогнів фонтанами піднімалися в темне небо, освітлюючи сніг, вулиці, ялинки, будинки, поодинокі автомобілі, що везли кудись запізнілих пасажирів... Грандіозне, збуджуюче видовище.
Засмучена й збуджена Лоліта сама, не прохаючи Мар'яна, налила у чарки коньяк. Випила.
— Ви мене розумієте, Мар'яне? У нашій країні все "дешеве" — і бізнесмени, і політики, і влада, і менти, і мораль, і стосунки... Чому я так вважаю?
А як мені вважати інакше? Я роблю такий висновок, такий "при¬суд" із власного гіркого досвіду.
Після звільнення від жадібних клешнів сантехнічного торгаша незабаром мені, здавалось би, здорово повезло. Через знайомих вла¬штувалася у відомий приватний банк, що належить одному з на¬родних депутатів. Ви, мабуть, теж не раз чули про нього. Відносно непогана й регулярна зарплата, навіть робота попервах здавалася цікавою...
Але ж стосунки, стосунки! Чи там, через гроші, над усіма зависла якась підла аура?! Практично на кожному кроці тебе "підставля¬ють"! Начальник, колеги, навіть ті, кого вважаєш за щирих подруг... Чому? Таку систему створив сам банкір. Щоб при будь-якій нагоді й без нагоди терзати підлеглих, видавлюючи з них усе для власного прибутку. Мільйонер! Садист!.. Нелюд!.. Коли один із заступників голови правління банку, доведений його ж підлими методами до інсульту, потрапив у лікарню, знаєте, що він зробив? Може, перевідав, як це прийнято, чи комусь доручив це зробити? Чи послав пару кілограмів фруктів? Чи виділив гроші, щоб придбати ліки? Чи хоч поцікавився станом здоров'я? Ні! Він його — звільнив!..
Лоліта помітно сп'яніла, але схоже було, що сильний душевний біль не давав їй зупинитися, заспокоїтись. Випила залпом мартіні, запалила цигарку. За вікном безперервно злітали в небо ракети, гриміли петарди, яскравими "букетами" розліталися феєрверки. Ніч і небо над столицею мовби світилися загальною радістю. Десь у кінці готельного коридору лунали пісні.
— ... Так от, про свої митарства, — продовжила замислено дівчина. — Про те, чому я дешева! — з притиском мовила, мабуть, згадавши основну "тему" розмови. — Ви мене цим словом дуже зачепи¬ли. Навіть образили... Але — я вам прощаю! Ви ж нічого не знаєте... Так, натрапив випадково на дівчину під готелем і...
Але спочатку не про це. Я завжди була гордою й честолюбною. Так виховали батьки. Вони покладали на мене великі надії. Я ста¬ранно вчилася. Я не хотіла їх ніколи підводити. Жадала, щоб вони мною пишалися. Хотіла бути висококласним фахівцем, знати кілька іноземних мов, їздити по світу, працювати перекладачем, чи ким там ще — посада не головне. Головне — вільно спілкуватися на кількох мовах з грамотними, розумними людьми, вивчати світ, життя різних націй. Уявляєте, як це чудово?
Однак, чи судилося в сьогоднішньому нашому суспільстві збутися моїм рожевим мріям? Не знаю... Вірю й не вірю. Справа в тому, що у першу ж зиму на базарі мама моя сильно застудилася, схопила запалення легенів — і за два тижні померла... Позаторік, у лютому. Немає мами. Ми залишилися втрьох: батько, я і сестричка, ще шко¬лярка. Батько спочатку тримався, але той базар, безробіття, печаль і злидні зробили своє — він запив... П'є і зараз. На базар ходить тепер рідко — ненавидить його, проклинає. Але куди подітися? Іншої роботи немає. Він теж обійшов багато організацій, знайомих, друзів. Все марно. Уже два роки як ми живемо справжніми злиднями. Соромно, боляче. Інколи навіть поснідати нічого, хліб не щодня буває на столі. Який вихід? Де він?
Взагалі я вважаю, що безробіття для України — це не безробіття для Америки чи Швеції, де прожити можна навіть на соціальну до¬помогу. Безробіття для України — це її повільна смерть. Тиха заги¬бель держави й нового ладу. Це всенародна рана, що ніколи не за¬гоїться. Ми не звикли до цього... У нас інше коріння, інший мен¬талітет. Безробіття — це самознищення народу. Власне, не самознищення, це геноцид, бо винна в усьому недоумкувата влада, що так ризиковано, бездумно кинулась "у ринкову економіку". У прірву. Власне, влади у нас немає. Справжньої, серйозної, народної. Є влада кланів, дешевих (проте багатих матеріально!) прохіндеїв. Кучки усім відомих подонків, що розграбували, продали країну, загарбали під себе її багатства. А люди вимирають... Мільйонами. Скільки нас налічили тепер, після останнього перепису?.. То ж бо й воно... Інакше як геноцидом це явище не назвеш. Весь світ це розуміє, говорить про це... Дивується. Злидні, безробіття, відчай, безвихідь, злість, відсутність перспектив взяли в свої лещата народ. А винні наші "дорогі", до неможливого бездарні й амбітні президенти, прем'єри, вся система нинішньої влади... Власне, і народ винен, бо мовчить. Терпить таку наругу... Як віками терпів.
Покірно терпіла i я. Але що мені було казати два роки тому сестричці- п'ятикласниці, збираючн вранці до школи i не маючи що дати поснідати? Навіть тарілки супу чи якоїсь манної каші на воді?! Казати, що завтра буде краще??? Що держава i влада про неї турбуються?..
... Я страшенно страждала, дивлячись у голодні очі сестрички. Що мені, справді, було їй казати? Як втішити? Що обіцяти?.. Я плакала, поки вона, нічого не поївши, слухняно переступала пopiг i поволі брела до школи... Чим було зарадити? Так було не один раз, так тривало не один тижденъ...
I в якийсь момент я свідомо "зламалася". Зневірившись у пошуках нормального місця, я влаштувалася знову перекладачем до бізнесмена, наперед погодивщись, що робота буде "з інтимом"... Зате якою вдячністю, радістю світилися оченята моєї сестрички, коли ми разом з нею сідали вранці за стіл i снідали, як люди! Супчики, каші, сир iз сметаною й медом... Kpiм того, давала їй бутерброд у школу i кишенькові гроші на цукерки та тістечка. Вона весело щебетала до мене ранками i вечорами, тулилася, обіймала. Ожила, повеселіпала. Цілувала мене, як колись маму... Як на очах змінилася дитина! Вона вже жила, а не квиліла...
Я розумію, службовий інтим, секс із безпосереднім начальником, від якого залежиш матеріально й за іншими "статтями", теж не робить честі. Добровільний чи вимушений. Але в мене не було тоді іншого виходу. Я пожертвувала своєю гордістю, чесним ім’ям, цнотою свідомо. Моя сексуальна щоденна залежність врятувала від голодної смерті сім'ю, рідну й нещасну сестричку та, чого критися, i мене саму... Однак безхмарного щастя, якщо тi стосунки так можна назвати, не буває. Через кілька місяців я завагітніла... О-ох, Мар'яне, ви зовсім забули, що мене треба пригощати! Я ж ваша гостя. Налийте мартіні... або коньяку — однаково...
Так от, завагітніла. Перший раз. А коли наважилась i сказала йому, своєму бойфренду, як іноді жартома його називала, тобто, бізнесменові, реакція була блискавичною: звільнення, i ніяких розмов. Про все забути, між нами нічого не було, мовляв, просто не склалися службові сто¬сунки!
Потім був перший аборт. Сльози, депресія, нові страждання. I — cтapi проблеми: гроші кінчилися, роботи немає, а в сестриних очах ранками знову сум, навіть переляк, та ще й голодні обмороки на заняттях... Втрачати мені було нічого, небажаний прецедент відбувся i я знову згодилася — в іншій фірмі — на чергову роботу "з інтимом". Була зарахована того ж дня. I того ж дня — "скуштована"... Мене було визнано як "надзвичайно апетитну". Може, й так. Я старалася, щоб знову не втратити заробіток. Секс iз "апетитною" став регулярним, щодня, іноді — по кілька paзів. I згодом закономірний фінал: знову вагітна! I знову — аналогічна ситуація: про подальшу роботу немає й мови, нам вагітні й плітки не потрібні. Треба, мовляв, дбати про імідж фірми. Згодна на аборт? Що ж, аборт — це твоя особиста справа, але спочатку звільняйся. Добровільно, щоб "не марати записами" трудову. Звільнилася. Правда, наодинці, коли прощалися, витягнув з власної кишені двадцять доларів, вручив "на всяк випадок"... "Доброчинець"!
— Якби мені хтось тоді сказав, що в подібну ситуацію впродовж наступних двох poкiв я потраплю ще дев'ять paзiв, ні, Мар'яне... ні, я б нікому i нізащо не повірила! Дев'ять разів! Дев'ять нових служб "з інтимом" — i ще дев'ять абортів!.. Це жах, це якась неправедність долі.
Лоліта ще налила коньяку. Випила. Від різких pyxiв плаття її збилося високо за коліна, аж до стегон, відкриваючи красиві, сильні й мо¬лоді ноги. Вона не звертала на це уваги.
— Чому я сьогодні опинилася біля готелю, разом з повіями? Я підійшла, коли їх ще не було. Я знову безробітна. Вдома — пусто. Вже третій день готую cecтpi лише макарони та компоти. Залишки розкоші. Вона дивиться на мене, як затравлене звірятко... Відчуває, що знову у нас — поганий період в житті. Знову обсіли злидні. А я сама страшенно з-захотіла їсти, десь треба роздобути тi кляті гроші. Oт i вирішила: хоча соромно, але якийсь п-постоялець з готелю помітить та з-запросить, i, якщо мені самій сподобається, наберусь нахабства i піду "святкувати" з інтимом. Багато не проситиму — хоча б гривень п'ятнадцять-двадцять, це не прибуток. Haвіть якщо "міліція моралі" з-затримає, не страшно. Так мене запевнили тi дівчата, що були біля входу, справжні повії. Вони, я думаю, просто прикидалися, що сьогодні обслуговують недорого... Грали свою гру. На заохочення клієнта. А я всерйоз "дешева" сьогодні. Так я п-потрапила до вас... Ви мені сподобались! Інакше б я не пішла. Це мій перший досвід у готелі, можете вipити, можете — ні... Ситуація примусила. Я не повія, Мар'яне! Я сама не знаю, хто я сьогодні... Я хочу жити! Але не так, як нині... Як люди!..
Лоліта закрила обличчя руками. Чулися глухі ридання. Map'ян встав, пepeciв до неї на диван, обережно обійняв за плечі. Все тіло дівчини здригалося. Сльози текли крізь палці, скапували на її красиві ноги, залишаючи на колготах мокрі плями, що з кожною секундою збільшувалися. На вулиці гучно стріляли петарди, байдуже злітали за вікном червоні, жовтi, гoлyбi, фіолетові ракети, десь над центром міста майже на півнеба безперервно крутився сліпучий феєрверк. Лоліта відчула близкість Мар'янового тіла, спробувала витерти сльози i якось благально-винувато глянула знову прямо в його очі.
— Мар'яне, вибачте, розпустила нюні... Я відчуваю, що ви добрий. У вас очi добрі, лице. Ви мене вислухали. Ви чуйна людина, мені так здається. Хай це буде наша з вами новорічна ніч, якщо вже так сталося, тільки наша. Доля — piч непередбачувана. Вибачте, якщо зіпсувала настрій, я стала надто емоційною. I багато випила. Я... зараз роздягнуся! Ляжемо у постіль, але ... але у мене одне-єдине прохання: робіть зі мною, що хочете, тільки не робіть вагітною... Я прошу. Я молю вас. Я не можу більше лягати в те страшне крісло для абортів. Я можу покінчити життя самогубством, якщо завагітнію... Прошу, благаю: не робіть мене вагітною!.. Хай це буде щаслива, добра ніч...
Лоліта почала повільно розстібати плаття. Сльози знову потекли по її обличчю.
Через хвилину вона сиділа перед ним у пеньюарі, знічено опустивши плечі i плачучи крізь стулені повіки. Мар'ян обняв її за плечі, цілуючи шию, заплакане лице, вдихаючи аромат молодого й красивого тiлa. Хотів якось втішити дівчину, проте не знаходив потрібних слів. У якомусь незрозумілому заціпенінні лише цілував. Слухав важке дихання. Її було страшенно шкода. Вона ж годилася йому в дочки — подвійна різниця у віці! Може, щоправда, ніякі слова i не змогли б зараз на нeї вплинути, після такої відвертої душевної сповіді. Чим її розрадити?
Ще через кілька хвилин стомлена, змучена щирою й сумною розповіддю i досить-таки захмеліла Лоліта уже спала в ліжку, вільно розкинувши над зачіскою руки; заманливо темніли невеличкі симпатичні виямки під довгими білими руками, принадно здіймалися груди під простирадлом.
Мар'ян тихо роздягнувся, випив, стоячи біля столу, підряд дві чарки коньяку, вкинув у рот дві маслини, вимкнув світло i блаженно впав на диван, де весь вечір сиділа його гостя...
... Вранці, поки вона спала, сходив до кафе на першому пoвepci, наку-пив різних продуктів, соків, шоколаду i великий-великий торт. Знаменитий "Київський". Взяв у номер ще дві пляшки шампанського.
Лоліта розплющила очі близько дванадцятої. Трохи здивовано (може, забула, як тут опинилася?) обвела поглядом номер, явно силкуючись щось пригадати, мабуть, якісь деталі ночi, а потім зиркнула на нерушену постіль побіля себе, напевне, зрозуміла, що спала одна, глянула на незібрану постіль на дивані i перевела нерозуміюче-винуватий погляд на Мар'яна.
— Доброго ранку, Лоліто. 3 Новим роком вас! — весело привітався Мар'ян, прагнучи відразу ж підняти їй настрій. — А я думав, що ви здатні проспати все перше число! — знову усміхнувся, не даючи їй отямитись, не даючи негативним емоціям заволодіти настроєм. — А Дід Мороз уже приніс подарунки, поки відпочивали, — показав рукою на гору покупок на столі.
— Доброго ранку, — тихо відказала, нарешті, вона. — Мар'яне, вибач¬те, ви що ... спали на дивані? Я зайняла ліжко одна? I спала одна? — чомусь сумно видихнула Лоліта.
Biн зрозумів, що стоїть за тим питанням.
— То нічого, — спокійно й просто сказав Мар'ян. — Мені тут всю ніч, до ранку демонстрували у вікні неймовірні феєрверки. Не знав, що в Києві це так модно, чи що. Рідкісне видовище. Жаль, що ви стомились i так швидко заснули. Але тепер розбирайте подарунки, будемо снідати. Перший сніданок у Новому році!
Лоліта вдячно — i водночас розчаровано-замислено — пильно-пильно подивилася в його очі. Щось про себе аналізувала.
Biн зрозумів i її розчарування: мовляв, "святкувала" в готелі, відважилась "на інтим", але так нічого й не заробила! Як повертатись до сестрички?..
Після легкого й неспішного сніданку з шампанським та фрукта¬ми, коли Лоліта почала збиратися додому, Мар'ян витягнув п'ятдесятигривенну купюру, простягнув дівчині:
— Лоліто, купіть сестричці чогось смачного, що вона любить. Від себе. А це — від Діда Мороза, передайте, будь ласка, — подав зi столу пакет, що приніс iз кафе, i торт. — Хай росте розумною i щасливою! I слухається старшу cecтpy!.. Добре?
Лице спалахнуло, в очах дівчини забриніли сльози. Вона почувалася дуже ніяково. Наважилась, piзко підвела голову.
— Мар'яне, вибачте, я вам сказала одну неправду: мене звати не Лоліта... Це я для готелю вчора придумала. Моє ім'я — Світлана. На жаль, зовсім не відповідає долі! Світлого мало. Але, може, буде колись i на моїй вулиці свято? Прощайте...
Biн нічого не відповів. Провів до виходу з готелю. Поцілував у щічку.
... А вже сидячи пізно ввечері у вагоні львівського поїзда та смакуючи з попутниками пиво, здається, десь за Новоград-Волинським, глянувши на заметіль за вікнами та згадавши Світлану-Лоліту, сум¬но подумав: цікаво, як вона там зараз, у своїй святковій столиці? "Лоліта"... Може, вже знову в "номерах", чи раптом ще на вулиці, під дверима готелю? Холодно!
I ще одна думка щемливим імпульсом вколола його свідомість: так, він міг би переспати з нею разом у феєричну новорічну ніч, спокуса була велика, від такої дівчини важко відмовитись... Не пере¬спав. Шкода, звичайно...
Але... але тоді йому не було б зараз так гарно на душі! Може, легше сьогодні i їй?..

Січень 2002р.
Категорія: Мої файли | Додав: GOR
Переглядів: 760 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис