Понеділок, 18.06.2018, 22:08
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу

проза

Головна » Файли » Мої файли

Іоланна ТИМОЧКО
01.06.2012, 08:02
Украдена в смерті

З того часу, як вона вислизнула з-під пильного нагляду виховательки, минуло два тижні. Чотирнадцять довжелезних днів, сповнених голоду, холоду, снів під зорями на пошарпаних паркових лавках і намагання сховатися від контролерів у туалетах чи прокурених тамбурах старих електричок.

Льос нарешті зуміла упхатися в найпершу маршрутку, що їхала до її рідного села… Невеличкий, побитий часом автобус заковтнув її у себе, немов якась пузата рибина, і повільно поплив вулицями, коливаючись на каменях-хвилях…

Через півгодини дівча уже прямувало стежкою, час від часу зупиняючись, щоби крадькома зірвати жменьку смородини край дороги чи посмакувати перестиглими сусідськими черешнями…

Аж ось і будинок, що був її домом. Точніше, те, що від нього залишилось…

Зламана хвіртка неприємно скрипнула від вітру, коли її зірвали з іржавих завіс… Давно не кошена трава улесливо постелилася під ноги — щоб за спиною одразу зімкнутися непроглядною стіною колючих стебел будяків, кропиви і завитків дикого плюща…

Сад, за яким ніхто більше не доглядав, розрісся і здичавів. У густих зарослях винограду й малини, що давним-давно захопили усі можливі закутки простору між деревами, гуло, лопотіло, сопіло, совалось і пищало якесь нове, невідоме для її дитинства життя. Сердито дзижчали мухи над кошлатими кущами бузини (і де тільки взялося стільки цієї чортової рослини?). У прохолодному затінку трави повзали невидимі гадюки, роздирали горло жаби десь у зруйнованій криниці. Льос ступила один необережний крок — і налякана здоровенна ропуха зірвалася з порослого мохом іржавого відра й шубовснула в зеленкувату воду.

Напівзруйнований будинок мовчки спостерігав за нею порожніми очницями розбитих вікон. Дах на ньому провалився, половину покрівлі зірвали люті вітри — доволі часті гості у цих краях. Фарба на дверях облупилась, і тепер вони нагадували замучену голодом людину, що світить з-під дрантя дерев’яними ребрами.

Льос легенько натиснула на ручку і відчула, як двері подалися вперед… У чорний, як ніч, запилений отвір вдарило сонячне світло, злякавши самот­нього пацюка, що трапезував у кутку залишками старих книжок. Де-не-де з-під підлоги витикалися бліді анорексичні паростки трави, які прорвалися знадвору вслід за всюдисущим корінням бузини. Поламані меблі громадилися посеред того, що було колись здоровенним коридором, і у невпевнених променях сонця нагадували труп якоїсь доісторичної істоти (Льос чомусь подумала про бронтозавра).

Тремтячою рукою Льос змахнула павутиння і ступила всередину.

Щойно вона це зробила, у ніс ударив стійкий і моторошний запах — затхле, немовби прогниле зсередини повітря мертвою ковдрою окутувало все в будинку, навіваючи холодний, осінній сон. Та тільки щоб у нього поринути, не треба було засинати. Цей сон плавав навколо, його похмурі, мовби зіткані з туману флюїди витали попід невидимою стелею, ховалися у запилених закутках, плуталися в тенетах павутиння, зиркали мільйонами очей крихітних нічних комах. Цей сон нагадував марення, марення наяву. Досить було вдихнути ковток застояного повітря — і мертвотна, крижана хвиля липкого страху заповнювала собою все горло, перетікала до шлунка і просочувалась в кров, розбігаючись по тілу клубками огидних істот. А десь на дні серця оживали в цей час давно забуті спогади, піднімалися з глибин колючими їжаками, щоб терзати і мучити, труїти й убивати, ламати й нищити…

Матір, батько, Олег і малесенький Ян, якого насправді звали Іваном — їхні обличчя пропливли перед очима, раптом виринувши з-під товщі прожитих днів на самісіньку їх поверхню. Давно їх немає, давно… більше нема… Та й чи були колись насправді, Льос не знає.

Можливо, були… До того моменту, поки не стали здобиччю чергової автокатастрофи, про які так часто повідомляли в теленовинах… А можливо, вона їх просто вигадала… Їй так хотілося мати спогади про дитинство…

Стара жебрачка сказала їй, що люди інколи плутають мрії з реальністю. Стара жебрачка сказала їй, що іноді теж бачить сни. Стара жебрачка довго мовчала, коли Льос зазирала в її вкриті слизом мутні очі, вимагаючи відповіді, і коли отримала її — отаку ж безсловесну, абсурдну і пусту. Нікому не потрібну. Огидну. Страшну. Та, на жаль, істинну.

Їй ще багато чого треба було спитати в старої жебрачки. Але вона зникла — так само несподівано, як і прийшла. Наче нічний туман. Як поганий сон. Льос хотіла, щоб вона була її сном, щоб стала нічним кошмаром. Та це було не так. Стара жебрачка була реальністю. В той час, як усміхнені очі батьків, дужі руки старшого брата і нерозбірливий щебет Яна-Івася — тільки мертвим попелом. Принаймні в її уяві. Насправді їх ніколи не існувало.

Стара жебрачка бреше, — сказала Льос — і закинула рюкзак на плечі.

Стара жебрачка бреше, — сказала Льос — і, прив’язавши до підвіконня кілька скріплених між собою простирадл, пірнула в відчинене вікно, назавжди покидаючи дитбудинок.

Стара жебрачка бреше, — сказала Льос — і хвиля галасливої компанії внесла її в вагон разом з купою валіз, наплічників та іншого непотрібного мотлоху, який зазвичай тягають за собою ці неспокійні людиська.

Стара жебрачка бреше…

Жебрачка бреше…

Бреше…

Усі брешуть…

…очі батьків, руки старшого брата і нерозбірливий щебет Яна-Івася налетіли на неї ураганом сміху, потоками слів і шквалом обіймів.

— Ми знали, що ти повернешся, — шепотів Олег, високо підкидаючи її у повітрі.

— Яка ж ти худюща… Сашуню, дивуюсь, як тебе ще вітром не здуло…

— Ну нічого, відгодуємо, — усміхався батько, хвацько підморгуючи вусами.

— Постав мене, постав! — верещала Сашка, заливаючись сміхом. Щойно її ноги знову торкнулися землі, вона нарешті поглянула в материні очі — стомлені, вологі, але усміхнені. Очі, які здатні пробачити все на світі. Тільки щоб вона повернулась.

— Я тут, з вами, — шепотіла Сашка в самісіньке материне вухо, міцно притискаючись до неї. — Я завжди з вами.

Тієї ж миті до її ноги притулилося щось тепле й волохате. Сашка глянула вниз — і очі зіткнулися з темнооким поглядом малесенького смаглявого Яна-Івася, котрий однією рукою обіймав їй коліно, а другою міцно притискав до себе руденьке кошеня.

— Льось, на! — лепетав нерозбірливо. — Льось, на! — додав настирливіше і зиркнув на пухнасту ношу. — На! На! Льось!

То він звертався до Олександри. Маючи на увазі, що приніс для неї подарунок.

Вона узяла на руки кошеня і обійняла брата…

…у тебе ніколи не було брата, — шамкотіла стара жебрачка беззубим ротом. — Я пам’ятаю той день, коли тебе привезли сюди — голомозого пуцьвірінка, нібито покинутого на смітнику. Так, ти мене не бачила, але я спостерігала за тобою щодня, щогодини, росла і вбиралася в силу — ні, я не кажу про тіло, воно уже настільки старезне, що йому тільки смерть допоможе, ні, я не про це, зовсім не про це! Я росла з тобою серцем, росла душею, бо це я принесла тебе сюди, до цих воріт, бо це я викрала тебе з того злощасного автомобіля… Це я побачила біль, побачила темряву, що огортала його туманом… Це я украла тебе у смерті!..

— Іди до дідька, — відповіла їй Льос, і великі, мов град, сльозини потекли по її обличчю… — Я не вірю тобі!...

У тебе ніколи не було брата…

Ні усміхнених очей батьків…

Ні дужих рук Олега…

Ні нерозбірливого щебету Яна-Івася…

Ніколи, чуєш?

Олександро!

Скільки ще разів це повторити…

Вони тобі приснилися!..

Так, приснилися…

Це всього лише сон…
Категорія: Мої файли | Додав: GOR
Переглядів: 893 | Завантажень: 0 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис