Понеділок, 18.06.2018, 22:10
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу

проза

Головна » Файли » Мої файли

Ігор Січовик ДУРИЛЛО
[ Викачати з сервера (215.5 Kb) ] 01.05.2012, 20:16

Мій e-mail: igryk@ukr.net Січовик Ігор,
член НСПУ

Ігор Січовик

ДУРИЛЛО
Сатирична політична повість

Сповідь президентського песика
(Розділи з повісті)

Ніщо так не розбещує владу як необмежена влада.

Високопоштиве товариство! Я у жодному разі не збираюся пред’являти документів на підтвердження моєї приналежності до собак високої породи, чим полюбляють хизуватися деякі бобики з підворіття, не маючи на те найменшого права, але все ж змушений буду засвідчити свою особу у зв’язку з нашим знайомством, аби в майбутньому не викликати у вас зайвих сумнівів і запитань.
Отже, подаю довільну копію своєї службової характеристики:
Ім’я: Ангел.
Рік народження: 199… (останню цифру будемо вважати державною таємницею).
Місце народження: столиця України – місто Київ.
Батьки: чистокровні спанієлі.
Стать: за всіма ознаками – чоловік.
Зріст: 40 см.
Вага: 7 кг.
Окрас: білий.
Освіта: вища школа міністерства внутрішніх справ.
Звання: майор запасу.
Участь у військових акціях: не брав.
Вид діяльності: особистий пес президента.
Загальний медичний висновок: здоровий, як бугай.
Характеристика видана міністром охорони здоров’я.
Печатка і підпис: міністр Кендюх.

Існують люди двох типів: ті, що багато говорять, або ж ті, що довго мовчать. Це залежить від мети, яку вони переслідують, або від тих, хто їх переслідує.
У нас, собак, на відміну від людей трохи інший погляд на життя. До прикладу, я дійшов до тієї межі, коли вже не можу мовчати й мушу висповідатися як грішник перед Творцем. А гріх мій полягає у тому, що я президентський песик. Я вже чую, як на мене ладна зірватись із ланцюгів зграя придворних псів із криком: “Ату його! Якого дідька він комизиться перед нами своєю відвертістю?! Краще б лежав біля ніг свого вельможного хазяїна і міцно тримав язика за двома рядами зубів, поки їх ще не повибивали!”
Я добре розумію роздратування своїх співродичів, особливо тих, хто з них про-кидається не від пестощів сонячного проміння і ніжних рук, а від ударів під бік че-ревиком.
Так, я довго мовчав, допоки не відчув, що світ перекинувся і став догори дригом. За тією межею – світ божевілля, і якщо його не зупинити, то зграя людиноподібних істот зажене людство у ті самі печери, із яких воно й вийшло.
Мої герої з країни Дволикого Януса. Тут усе не так, як у реальному світі. Вони одне думають, інше кажуть, ще інше роблять. Усе, що я почув і побачив, довелося перекласти з іноземної мови на власну, а вже опісля на українську, оскільки влада тут така ж сама чужа, як і їхня лакейська мова.
Шкода, що світ осліп від розкоші й бездуховності. Він уже двічі проспав радянську і гітлерівську чуму, захопившись бізнесом. Світ летить назустріч загибелі. Ви чуєте останній дзвінок? То починається вистава, яка може закінчитися апокаліпсом. Нехай почують глухі. Прозріють незрячі. Закричать німі. Допоки є час.

КОРІННЯ

Коли моєму хазяїнові ставало зле, або кішки роздирали душу, і йому ні з ким було поспілкуватися, тоді він брав мене на руки, ніжно погладжував пухнасту шерсть і напівтихим голосом вкотре оповідав історію свого життя. Його влаштовувала моя терплячість і уважність як слухача а, найголовніше, те, що я гарантував таємницю почутого. Я потихеньку дрімав на руці президента, знаючи до найменших подробиць усі перипетії його розповіді.
Своє дитинство Акакій закарбував не гірше сучасної відеокамери. Хоча між його минулим і сучасним лежала Велика Китайська стіна, він усе ж відчував невидиму пуповину, яка не давала йому втратити зв’язок із реальністю. Дитинство він мав набагато краще, аніж його однолітки, які по війні виростали напівсиротами в оточенні амазонок – матерів або сестер, оскільки їхні батьки або старші брати загинули на фронті.
Акакій один із не багатьох дітей, хто мав батька. До війни той був бригадиром, тож встиг збудувати чималеньку оселю. На фронт не взяли – від народження накульгував на праву ногу. А коли село захопили німці, то зустрів їх хлібом-сіллю “від імені і за дорученням народу”. Німці цього не забули, і не забарилися призначити Меркурія Дурила старостою. Особливих старань намагався не виявляти, адже жінками, підлітками й старими не дуже покеруєш. Ну, хіба що інколи пошепки рекомендував німцям кількох односельців відправити на відбудову фатерлянда. Та ще емоцій не міг стримати у їх присутності, коли над селом зрідка пролітали радянські літаки: “Краснопузики летять!”
Але вітер війни повернувся у протилежний бік – радянська армія невпинно наб-лижалася до села, і від того Меркурій Дурило ставав дедалі сумніший. Треба було або тікати з німцями, або шукати іншого порятунку. І він його знайшов. Коли у село повернулися “наші”, Меркурій з величезним кошиком вже стовбичив біля порогу сільради. Його не цікавив ні командир військової частини, що з боєм захопила село, ні рядові червоноармійці. Він розпитував: де тут чекісти?
Старший лейтенант Кузькін радо прийняв “представника народу”. І вони вкупі з кількома військовими до світанку дудлили оковиту, закушуючи хрумкими огірками та ще дивом уцілілим півнем.
Уранці старший лейтенант Кузькін похмелився й повідомив, що йому треба терміново відбути на інший фронт. Отоді Меркурій Дурило й попросив веселого чекіста видати йому довідку про його сприяння радянському війську. Той широким розчерком пера вивів на офіційному бланку: гр. Дурило М.С. вніс вагомий особистий внесок у розгром німецько-фашистських загарбників. А внизу підпис і печатка.
Після того, як хтось з односельців намагався дорікнути Меркурію за його минуле, він витягав з бокової кишені акуратно загорнуту довідку і махав нею перед його носом: “Я як підпільник і партизан виконував доручення самого таваріща Сталіна!”
А невдовзі його призначили об’їздчиком. Це щось схоже на дозорця, який об’їжджає конем володіння колгоспу, аби ніхто ніде не поцупив державної власності.
1947 рік був голодний. Тоді за вкрадений колосок давали 5 років із відправкою на будівництво Біломор-Балтійського каналу.
Ну, не батькова вина, що державі потрібні були зайві руки – комунізм будували, а не якусь там школу чи бібліотеку.
Районному начальству зверху доводили рознарядку: кожне село мало “виділити” 15-20 чоловік у добровільні зеки. А де ти їх у біса візьмеш, якщо більш ніж півсела не повернулися із фронту, а ті, що повернулися з ранку до ночі їшачать на колгоспних полях. Але така воля партії і його відданого помічника в особі НКВД на чолі з товаришем Берією!
Якось батько упіймав на колгоспному полі сусідського хлопчика Миколку. Кілька колосків зірвало голодне трирічне дитя. Відпустити? А раптом хтось донесе – приховав ворога народу!
Привіз хлопчика до сільради. Викликали всю родину. Вибирайте, мовляв, поміж себе – хто з вас піде етапом. Батько-фронтовик кашляв кров’ю – для нього нинішнє життя було не краще за тюрму. Лишалося двоє – вісімнадцятирічний і дванадцятирічний сини. Старший сказав: “Доведеться іти мені…”
Запам’яталося, як усім селом проводжали “призовників” партії – їх було 15 душ. Хлопці стояли з клунками у руках і зі смутком поглядали у напрямку сусіднього села. Нарешті, на обрії виникла хмара пилу, а під нею – колона майбутніх зеків. Їх супроводжувало двоє міліціонерів, які не виявляли найменшої агресивності до тих, кого вони вели – досить мирно лузали соняшник, випльовуючи у різні боки.
До колони приєдналися хлопці-односельці і над селом, наче чорна хмара, повис траурний плач…
Як пригадує Акакій, батько майже ніколи не повертався додому, щоб не прихопити із собою якоїсь дошки, овочу, фрукта, шматочок м’яса чи сальця. Одне слово, де того дня бував, те і для дому добував.
На заздрість одноліток мав хлопець улітку велосипед, узимку ковзани й лижі, навесні шкіряний м’яч, а до школи – справжній портфель, а не торбу, як інші. І поїсти було що в домі – від пиріжків із печінкою до духмяного борщу.
Батько завжди наставляв сина: люби радянську владу, як самого себе; вона, мовляв, дурна, – якщо вже карає, то карає, а як милує, то милує…
Здавалося б, на цьому можна було поставити крапку, якою закінчувалася майже кожна казка з щасливим кінцем, якби… Якби на заваді хлопцеві не стояли дві речі. Перше лихо таїлося в імені – Акакій. Мати розповідала, що первістка спершу назвали Адольфом. Того дня, коли він народився, у село зайшли гітлерівці. І син став подарунком для новоявленого Месії. Може б, він і помер із цим іменем, якби не повернулася радянська влада. Завідувач районним відділом внутрішніх справ, Акакій Данилович, порадив Меркурію терміново змінити синові ім’я на щось пристойніше. Хоча б на таке, як у нього, – Акакій, і навіть обіцяв посприяти з оформленням відповідних документів.
Скільки могли збиткувалися діти над хлопчиком. Яких тільки прізвиськ не по-навигадували на його адресу! Звичайно, усі вони походили від головного – “кака”. Його нове ім’я спонукало до творчості найвідсталішого першокласника, тож селом про Акакія невпинно поширювалися дражнилки, приказки або скоромовки на кшталт: “Яка кака, такий і Акакій”, “Акакій какав на макаку”, “Я какаю на Акакія”. А ще, песиголовці, єхидно допитувалися у своїх батьків, як на єврейську перекласти ім’я Акакій? Нізащо не здогадаєтесь, – Сруль. Та ім’я, то ще півбіди. Гірше було з прізвищем. Воно як естафета прокляття переходило з покоління до покоління: Дурило. Ніхто з найближчої рідні не пригадує, щоб хтось у них був справжнім дурнем – навпаки багато хто з-поміж них виявився хитрим й мудрим. Але, як мовиться, у сім’ї не без виродка. Очевидно, хтось та був дурнем, за що й заслужив такого покарання. Але чому за предків мусять відповідати невинні нащадки?
Батько якось навіть збирався поміняти прізвище на щось путнє, та, зрештою, тільки рукою махнув – ніякий папірець із печаткою в цьому ділі не допоможе. Як називали Дурилом, так і називатимуть Дурилом. Треба хіба що село змінити або людей у селі.
І зародилася у хлопчика величезна злість на цілий світ – словами не передати. І він тую чорну злість сховав на самому споді дитячої душі, як щось потаємне. До пори до часу, доки вона не проросте.
Старші люди досі пам’ятають, якою шаною серед дітей свого часу користувався Павлик Морозов. Такий собі піонер-революціонер із Свердловщини. Він уславився тим, що доніс у ЧК на рідного батька за те, що той нібито крав колгоспне добро. Батька арештували, а його родичі помстилися донощикам – убили Павлика Морозова і його молодшого братика. Звичайно, їх арештували, присудили до різних термінів покарання з відбуванням на Півночі, де з часом і розстріляли як злісних ворогів народу. Піонер-герой не вмер, він воскрес у газетних статтях, художніх та документальних книжках і фільмах. Тогочасному школяреві ніде було сховатися від їхньої слави – вона переслідувала всіх по п’ятах. Акакій мешкав у колгоспі імені П. Морозова, учився у школі імені П. Морозова, був членом піо-нерського загону імені П. Морозова і навіть мешкав на вулиці ім. П. Морозова.
А то якось Акакію спало на думку, що тільки слава може затьмарити недоречність, пов’язану з його прізвищем та іменем. Для її здобуття він мав наочний приклад – подвиг Павлика Морозова.
Майже цілу ніч Акакій мережив аркуші шкільного зошита. А на ранок передав дільничному міліціонерові листа. Той повільно прочитав, здивовано стенув плечима, а потім повернув листа юному морозовцю. Міліціонер спершу намагався відмовити хлопчика від подібного кроку, але, зрештою, збагнув, що з того нічого не вийде, тож сховав листа до кишені, а вранці передав донос у районний відділ ЧК. Наступного дня батька просто з коня забрали невідомі хлопці і відвезли до місцевих чекістів. Саме на той час розпочався черговий набір зеків на відбудову батьківщини й Меркурій, не зважаючи на колись рятівну довідку, загримів туди, “де Макар телят не пас”. Відтоді Акакій майже не відходив від радіо – намагався дослухатися, чи воно не повідомить на весь світ про подвиг юного піонера, Акакія Дурила?
Але радіо мовчало. Чи міг знати юний піонер, що подібними доносами були завалені тисячі відділів ЧК. Ніхто навіть не подякував хлопчикові за виконання “громадянського обов’язку”. Ба більше, директорові школи і дільничному міліціонеру суворо наказали, аби ті пильно стежили за родиною державного злочинця.
Відтоді життя Акакія і його матері перетворилося на суще пекло. Мати топила у школі грубки і одержувала невеличку платню, якої заледве вистачало, щоб накласти на зношений одяг латки і так-сяк прохарчуватися. Вона потрохи втрачала розум, а коли це збагнула – узяла та й повісилася, проклинаючи останніми словами непутящого сина. І батько невдовзі помер від сухот у мордовському таборі, про що коротко сповістила невеличка похоронка.
Далекі родичі побоялися взяти Акакія на виховання – від нього самі неприємності, тож у школі швиденько оформили документи й хлопця відвезли до Кривого Рога, де й здали до дитячого будинку.
Як не дивно, але саме у дитячому будинку Акакій опинився, наче в рідному домі. Тут добре велося сильнішим, і Акакій відчув у собі великий запас енергії для боротьби за виживання. Він жив на випередження, підбирав те, що не встигали з’їсти інші, першим опинявся там, де можна було мати хоч невеличкий зиск.
Начальство таких любило, заохочувало і всіляко допомагало їм закріпити свою моральну й фізичну владу над ровесниками. Вихователів-наглядачів улаштовувало насамперед те, що, переклавши свої обов’язки на плечі дітей, вони позбувалися зайвих клопотів із вихованцями, і мали більше упевненості у тім, що в дитбудинку поменшає надзвичайних ситуацій.
Акакій опанував відомі методи упливу на ровесників, при цьому він не гребував жодними засобами – ні фізичною силою, ні терором, ні ласкою, ні підкупом, ні брехнею. Кредом його життя було гасло: “Тільки вперед!” Такі поняття як совість і честь ним були видалені з ужитку, як гальма на шляху до здобуття поставленої мети.
Після того, як Акакій полишив стіни дитячого будинку і відплив у велике життя – працював на заводі слюсарем, його цілеспрямованість помітили у комсомолі де школу формалізму й цинізму проходили майбутні члени партії. Спершу його призначили секретарем цехової комсомольської організації, потім – заводу, а згодом – райкому.
Отоді і прийшла Акакію в голову думка змінити своє прізвище на якесь милозвучніше. Скільки він не вигадував – нічого путнього в голові не виникало. Нарешті, прийшло просвітління: додати до прізвища лише одну букву – л. Дурилло. Звучить досить пристойно. Навіть з італійським відтінком. Легенду вигадати неважко – хтось, десь, колись у родоводі мав італійське коріння.
Майже на всіх етапах комсомолу перед секретарем вимагалося одне: забезпечити тих, хто був над ним, розкішним прийомом з обов’язковим щасливим фіналом, тобто слухняними дівчатками-комсомолочками.
Того вечора його терміново викликав перший секретар обкому комсомолу, Михайло Рудий.
– Сідай, Акакію, і слухай. Моя дружина довідалася, що я мав справу з однією комсомолочкою, і що в неї має бути від мене дитина. І написала в ЦК партії. Якщо це підтвердиться – мені кришка.
– Не розумію, Михайле, при чому тут я? – захвилювався Акакій, передчуваючи для себе якусь неприємну ситуацію.
– А при тому, що тобі доведеться взяти вогонь на себе.
– Тобто…
– Тобто одружитися на цій комсомолочці… Пишне весілля, квартиру і посаду свого заступника гарантую. Від твого рішення залежить і твоя доля.
- Але ж дитина не моя…
- Яка різниця – моя, твоя… Наша! У тебе на роздуми немає часу. Я призначив весілля на середу. До речі, від твого імені запросив інструктора ЦК, який перевірятиме мою справу. Після весілля виходь на роботу в обком. Се ля ві. Ти вільний.
Для бунту у Акакія не вистачало ні духу, ні волі, ні часу.
– Запитання будуть?
– Чи можна побачити свою наречену?
– Завтра я вас познайомлю.
Перший секретар обкому комсомолу роздобув із холодильника пляшку недопитого коньяку, розлив у келихи і проказав:
– Вітаю з одруженням. Будьмо!
Після цього мій хазяїн, Акакій, заочно здобув вищу освіту будівельника-проектанта в інституті, де ректором був тесть першого секретаря обкому комсомолу. Перед ним пролягла широка дорога в життя.
І справді, невдовзі його перевели до столиці на посаду інструктора ЦК комсомолу. Штовхав той самий Михайло Рудий із допомогою київської братії.
З часом у нелегкій боротьбі з конкурентами він здобув посаду заввідділом, із якої перекинули інструктором ЦК компартії.
Хто його знає, можливо, й дослужився б Акакій Дурилло до секретаря партії, якби не горбачовська перебудова, ГКЧП і здобуття Україною незалежності.
Акакію, як і багатьом його колегам, довелося повторити життя спочатку. Після деяких поневірянь улаштувався у проектну організацію звичайним собі інженером-проекту¬вальником. Практики не мав, тож починав з азів – засів за кульман і вже за кілька тижнів так-сяк освоїв нову професію.
Але робота невдовзі набридла. Був злий на всіх – на незалежність України, на напівсвою дружину, на чужого сина, на співробітників, на себе. Почав пиячити, спершу сам, а згодом – із ким завгодно. Збирався покинути роботу, однак від цього кроку його утримували борги, котрих він набув у дружків, граючи в казино. Отак і плив поміж двох берегів невідомо куди, утративши будь-яку цікавість до життя.
На роботі на Акакія поставили хрест – йому платили невідь за віщо, сподіваючись на те, що рано чи пізно він сам покине роботу, або з ним трапиться щось непередбачене… За ним міцно закріпилося кличка “Акакій-стакан”.
І Акакію не лишилося нічого кращого, як накинути на шию петлю. Він прихопив із собою мотузку, шматок мила й чвертку улюбленої “московської” горілки, і вийшов на вулицю, попростував до трамвая, що калатав у напрямку Пущі-Водиці. Але до зупинки дійти не встиг – по дорозі його схопили чиїсь міцні руки і затягли до легкової машини. Коли роззирнувся довкола, то впізнав тих, кому в казино заборгував купу грошей.
–Ти, засранець, куди зібрався з цим причандаллям – бува, не на риболовлю?
– У мене одна дорога – на той світ.
– Із задоволенням допоможемо, аби викинути з голови думку про існування ще одного боржника та й іншим буде наука, – сказав тоді інтелігентний на вигляд чоловік із шотландською борідкою.
Акакій навіть зрадів, що у нього відпаде потреба здійснювати над собою екзекуцію. Як мовиться, настав час звести з життям рахунки.
Колишні дружки мого хазяїна зупинилися посеред лісу, виштовхнули Акакія з автомобіля, прив’язали його ж мотузком до дерева, і поклали перед його ногами щось схоже на будильник. Увімкнули, й він майже нечутно зацокав, а самі забралися до кабіни автомобіля й накивали п’ятами.
І треба ж трапитись такому, саме на той час неподалік триклятого дерева укупі з Акакієм, на лісовій галявині, бенкетував колишній секретар ЦК компартії, підпільний власник багатьох фабрик і заводів, добре знайомий нам Михайло Рудий зі своєю новою пасією. Йому набридли готельні номери, у яких неодмінно велося аудіо та відео спостереження за важливими клієнтами, тож вирішив провести своє дозвілля на свіжому повітрі. Разом із коханкою він прихопив і нас із мамою – чистокровних спанієлів.
Допоки пан-товариш Михайло ніжився зі своєю коханкою, моя мама, щоб від-волікти мене від цього неподобства, покликала мене на прогулянку.
Раптом вона сполошилася, у неї занепокоїлися вуха. Я почув її нагальний наказ: “Негайно тікай якнайдалі!”
Я, звичайно, нічого не зрозумів, бо мав розуму, не більш ніж у кота, але все ж кинувся хтозна-куди, відчуваючи собачим розумом загрозу.
Одначе, тікаючи, я встиг помітити крайнім поглядом, як моя матуся, царство їй небесне, підбігла до дерева, вхопила зубами злощасний механізм і кинулася з ним за найближчі дерева. Я достеменно знав, що моя мама пройшла спеціальну підготовку у школі для собак високоповажних осіб. Далі сталося непоправне – пролунав вибух, а потім у вухах задзвеніла мертва тиша.
За кілька хвилин сюди прибіг Михайло з пістолетом у руках. Ми з ним наблизилися до глибокої вирви, але від моєї мами на дереві залишився висіти лише нашийник, посічений дрібними осколками.
– Ти хто такий? Як тут опинився? – запитав пан-товариш ні живого ні мертвого Акакія.
– Та це ж я! Я! – раптом ожив Акакій. – Михайле, це я, Дурилло! Чи не впізнаєш?
– Ти? – здивувався Михайло. – Яким тебе вітром сюди занесло?
– Бандити привезли – хотіли знищити за борги.
– Ну, Акакію, вважай, ти народився удруге. А я двічі твій хрещений батько.
– Дякую, Михайле, та вже краще б я не вертався з того світу… Таке зараз коїться, таке коїться…
– Усе йде за планом. Цього не дано зрозуміти нікому, крім обраних. Ми ще вивернемо цей світ навспак, як кожух із шкурою, та так, що Земля заскрипить від жаху!
– Михайле, ти вважаєш, ніби усе це сплановано?
– Так, ми взяли дану ситуацію у ручне керування.
– Хто це ми, якщо не секрет?
– Ми, нові комуністи! Так от, зарубай на носі: ти мене тут ні з ким не бачив, дивись, щоб моя кобра не дізналась. А тебе підключаємо до партійної роботи. Затям: наші люди є скрізь. Ми ще повернемось у новій якості, але цього разу непереможними. І тоді багатьом нашим ворогам життя, що тривало досі, здаватиметься суцільним раєм… Ми їм повторимо і 17-й, і 21-й, і 33-й, і 37-й, і 47-й роки разом узяті!
– Слухай, Михайле, поясни мені таке: невже ти й справді віриш у комуністичну ідею?
– На вірю, Акакій, і ніколи не вірив, але вона єдина, що може об’єднати мільйони задрипанців і виштовхати нас на гребінь подій, тобто привести до влади. Зрозумій, дурнику: світом, як казав наш пахан, Маркс, править капітал. Для його здобуття потрібна влада, диктаторська влада – щоб навіть комар не пискнув! Демократія – це лише сходинка до диктатури! Збагнув? До речі, ти добре влаштувався після розвалу Союзу?
– Працюю інженером у проектному інституті. Він ледь на ладан дихає…
– Занотуй мені про себе все. І чекай. Нам головне захопити територію… Станеш директором. Приватизуєш інститут. Здаватимеш приміщення в оренду. Прибутки повернеш до партійної каси.
– Михайле, я твій боржник. До кінця життя. Лише одне прохаю: подаруй мені оце цуценя. Як талісман. Його ріднí я зобов’язаний життям.
Отак я опинився у новій родині, де мені довелося стати свідком багатьох історичних подій.

ПЕРШЕ ПРИШЕСТЯ САТАНИ

Дуська штовхнула чоловіка під бік.
– Слухай, какашко, ти даси мені додивитися останній сон? Крутишся, як гівно в ополонці!
– Розумієш, Дусь, мені дуже страшно, мене мучать кошмари…
– Які кошмари? Куди дивиться твій начальник охорони?
– При чому тут начальник охорони? Чи він мені в лоба залізе…
– Що там у тебе, какашко, розповідай, може, я чимось зараджу. Спорожни свою душу як на духу.
– Доведеться, бо не знаю, куди й подітися… Він другу ніч приходить…
– Хто? Прізвище у нього є?
– Сатана.
– Цікаво, цікаво…
– Це тобі, Дусь, цікаво, а мені не дуже… Я, правда, не впевнений: чи він справжній, чи, як зараз кажуть, віртуальний… Дусь, ану глянь на мою шию, чи не лишилося там якогось знаку?
– Є, какашко, є! Наче хто душив!
– Це він душив! Сатана! Я його не тільки бачив, я з ним розмовляв.
– Що він від тебе хоче? Може, грошей? Дай йому мільйон зелених, хай відчепиться.
– Я пропонував, але він не депутат. Грошей, бля, не бере.
– Що його цікавить?
– Душа. Моя душа його цікавить.
– Душа? Що він за неї пропонує? Мільярд? Два?
– Чи тобі, Дусь, своїх 15 замало?
– Ой лишенько! Чи ти, вважаєш, ніби це багато? Як кіт наплакав. Затям дурню: грошей ніколи не буває багато. Ти хочеш, щоб твоя донька, син і двоє онуків лишилися голі?
– За душу він пропонує вічне президентство.
– То погоджуйся! Правда, я не впевнена, чи є вона в тебе, ота душа?
– Я не знаю, але якщо добре пошукати, може й, знайдеться… Треба попросити міністра охорони здоров’я…
– Оцього бовдура Кендюха? Та цей коновал зроду-віку не знає, де знаходиться вухо, а ти про якусь душу патякаєш! Для чого сатані твоя душа?
– Розумієш, Дусь, душами заволодівають для того, щоб ними правити.
– Він хоче тобою правити? Я цього не дозволю! Тобою, який стоїть вище Бога? Адже ти один і караєш, і милуєш… Ну що, скажи, той Бог зробив – він хоч одного злочинця схопив за руку? Жодного не покарав. А у твоїх тюрягах їх – десятки тисяч!
– Якщо чесно, Дусь, то серед них, може й, набереться пару десятків бандюг… Знаєш, я перед ним безсилий, як кролик перед удавом. Коли ти спала, він прийшов до мене уві сні, взяв за руку і повів у робочий кабінет. Я сідаю за стіл, а він – навпроти мене. І наказує набрати номер губернатора Одеси, і сказати, що той цап смердючий, і змусити його попісяти в ліжко.
– Ну й молодець, сатана! Спритний на витівки! Знає, що в Одесі веселі люди живуть. Цікаво, а що далі, какашко?
– Я, звичайно, вихопив із шухлядки пістолет, та він у моїх руках перетворився на якусь гидоту. Я понюхав, а воно, сама знаєш, чим пахло… А потім сатана стис мене за горло, і ледь не задушив… Довелося підкоритися. Губернатор доповів: наказ виконано, одначе йому дуже неприємно лежати у мокрому. Попросив дозволу замінити постіль.
– І він від тебе відчепився?
– Де там! Змусив серед ночі влаштувати у столиці салют!
– Він що – дурний?
– Гадаю, і люди так подумали.
– Мабуть, твій футбольний маґнат Чмуркіс напоумив сатану з цим салютом – він салютує з приводу і без, чи не після кожного забитого гола. Таким робом, він міг би наказати тобі пальнути куди-небудь із ракети?!
– Думаєш, не наказав? Наказав! Сьогодні з газет прочитаєш: крилатою ракетою ми збили якийсь літак, а під Києвом у квартиру влучили.
– Після того, сподіваюсь, він від тебе відстав? Чи ще щось сказав?
– Звичайно. Сказав, що я дурень.
– По чому він помітив?
– Каже, лише справжній дурень може так відверто нищити цю державу. Якби, мовляв, на моєму місці був підісланий ворог, то й він хоч би заради видимості робив щось корисне для неї. Я, звичайно, йому пояснив, що я людина пряма і не люблю гратися у демократію. Як косити, то з плеча. Сатана засміявся, а потім зізнався, що лише завдяки йому я став президентом. Мовляв, багато претендентів було, але саме мене, засранця, він обрав, оскільки більшої гидоти, ніж я, ніде не зустрічав. А я його, Дусь, питаю: і чеського президента, Ґавела, він призначив?
Ні, каже, на Ґавела він жодного впливу не має, його голими руками не взяти, у нього з ним несумісне біополе – проти розуму не попреш!
А президенти Росії, питаю, – його робота? А він мені: не твоє свиняче діло, мен-ше знатимеш – більше проживеш! Ще раз полізеш із дурними запитаннями – я те-бе швидко заміню. Таких, як ти, каже, придурків – ціла черга від Банкової до парламенту, а може, навіть і довша. А тоді сатана мені, каже, нібито у нас погані справи зі СНІДом. Я відповідаю: погані – кожен сотий віч-інфікований. І він до-дає: справді, погані, а треба, щоб були ще гірші! Не виправишся, я тобі покажу – і лобом об стіл!
–Та я б йому, какашко, усі патли обірвала!
– Сатана й каже: я тобі під виглядом гуманітарної допомоги підкину заражених СНІДом шприців, а вже твої лікарі свою справу зроблять. І знати не будуть. По дитячій смертності ти молодчина – перше місце у світі! А от по пенсіонерах відстаєш – на хрена тобі здалися 15 мільйонів дармоїдів? Тільки хліб псують. А вони, сам знаєш, живучі, як таргани. Можеш уявити, скільки пенсій перейде на твої закордонні рахунки!
– Я, Дусь, як підскочу та як зарепетую, мовляв, жодного тугрика на книжці не маю. Якщо доживу до пенсії, то навіть за квартиру нічим буде заплатити. І знаєш, що він зробив? Поплескав у долоні – і мій комп’ютер сам увімкнувся, а на екрані поповзли мої рахунки… Знаєш, Дусь, проти лому – нема прийому. Я дав слово трохи почистити пенсіонерів. Сама розумієш, важко буде. Трохи легше з моїми пердунами – вони дохлі, як осінні мухи, а от із сталінськими й хрущовськими – нічого не вийде: їх двома Чорнобилями не витравиш.
– Ну тепер, какашко, він від тебе напевне відстав!
– Еге ж, бля, відстав. Я йому про всяк випадок подякував за моральну підтримку. Навіть у гості запросив. Може й, справді, Дусь, із ним варто підтримувати дружні стосунки? На моїх холуїв надія невеличка – ох, з’їдять вони мене рано чи пізно, з’їдять!
– Какашко, а він, той сатана, симпатичний?
– Не скажу, щоб дуже симпатичний, а що інтелігентний, – це факт! У пристойному фраці, здається, у пенсне на оці. І в циліндрі на голові. Знаєш, на кого він схожий? Нізащо не вгадаєш – на Щербицького! Навіть його голосом розмовляв. Я-то знаю – Щербицький був моїм шефом . Дідько з ним, із тим сатаною – важливо, бля, щоб довше у президентах походити. Це ж кайф – роби, що хочеш – і ніхто тобі навіть словом не заперечить!
– Годі, Дусь, будемо спати.
– Зачекай, какашко, хвилинку. Я тебе ось про що хочу запитати: ти колись був маленьким?
– Чи ти, Дусь, важаєш, ніби я із яйця вилупився? Звичайно, був. Як усі люди.
– А ти читав казки або книжки про злих правителів і бідолашний народ?
– Звісна річ – читав.
– Скажи, какашко, на чиєму боці ти тоді був?
– Як і всі ми, радянські – на боці скривджених.
– І що ти тоді думав про цих бідолах?
– Чому вони ніколи не повстануть проти своїх гнобителів, адже їх так багато, а цар чи король один з невеличкою купкою придворних.
– То чому зараз ніхто проти тебе не повстане?
– Я тобі, Дусь, поясню. Ти знаєш, що таке ртуть у термометрі?
– Про це навіть дурень знає.
– Так от: коли ця ртуть у купі, вона може бути корисна – показує температуру організму. А спробуй її вилити на підлогу – вона подрібниться на малесенькі кульки, яких просто до докупи не збереш. Вона лише тоді стане одним цілим, коли її зібрати у пляшці. От і я так зробив – роздробив народ на кульки, щоб кожен діяв сам по собі, боровся за своє виживання і не зміг зібратися докупи. А об’єднається він тоді, як рак свисне. Тим більше, що й опозиція спить.
– Не кажи, какашко, інколи вона тебе кусає…
– Хай кусає – ось скажу Мишкові Рудому, то він ту опозицію швидко комуністами заблокує! З нашими лохами можна ще 300 років правити! Я з їхньої шкури і для них же батоги зроблю! Це тобі не чехи, і навіть не румуни!
– Свят, свят! Не згадуй, какашко, румунів, у мене від того аж мурашки по шкурі побігли… А що як лохи сказяться, ти ж їх притис – далі нікуди. Куди втечемо?
– До Кореї або Росії. Через Тузлу. Недаремно вони там дамбу збудували…
– Ну, спи, какашко, спи. З нами сатана!

ЕЛІТА

Дурилло попередив Дуську про свій терміновий від’їзд до рідного району, де земляки мали відкрити бойню з його іменем, і передав мене їй на догляд. Дуська, почуваючись незалежною, вирішила відпочити від котячих забав; вона мала намір зайнятися державними справами, тож улаштувати розкішну вечірку, запросивши місцевий бомонд, або так звану еліту.
Мушу зізнатися відверто: я невеликий фахівець із культури й мистецтва, але навіть мене до глибини собачої душі вразило те, що я побачив на цьому збіговиську, як люблять писати президентські газети про мітинги опозиціонерів.
За кілька сот кроків від розкішної дачі піддані президента марили не про шматок м’яса, а бодай про кусень черствого хліба, у поті чола здобуваючи зайву копійчину на продажу кілька разів перепроданого.
А тим часом, у великій залі президентського палацу відбувалося чергове дійство, відоме в історії під назвою “бенкет під час чуми”.
Я на правах господаря походжав між столиками гостей, розглядав їхні обличчя, принюхувався до пахощів, ціна яких за моїми скромними підрахунками сягала кількох тисяч євро. Дехто з них намагався мене погладити, хвалив за чудовий вигляд і зачіску, при цьому часто плутаючи мою стать, хоча будь-який дошколярик міг відрізнити мене від суки за досить помітних ознак. Еліті це виявилося не під силу, оскільки вона з голови до п’ят була закохана у себе – у власні портрети, кліпи, фотокартки, скульптурки, афіші, що ними обклеїли навіть громадські клозети у великих і малих містах.
Звичайно, усіх цих знаменитостей я знав як облуплених. Вони й на мить не сходили з екранів телевізорів, зі шпальт газет, сторінок журналів, хвиль на кшталт радіо “Шансон” – улюбленого дитя президентської родини.
Про що воркують обранці народу, що їх тривожить, чого вони прагнуть – про все це мені хочеться розповісти читачам, тим паче, що пам’ять у мене цупка, і я намагатимусь передати почуте заледве не в стенографічному викладі, при цьому не вдаючись до правки мови на відміну від наших газетярів.
–…Маєчко, ти сьогодні спізнилася хвилин на двадцять – може, щось трапилось? – запитала у відомої естрадної співачки не менш відома естрадна співачка.
– Катастрофа, Лоро, катастрофа! Ти можеш собі уявити, маю зайву кімнату на тридцять метрів, забиту усіляким мотлохом, а знайти путящого плаття так і не змогла! Злидні ми з тобою, Лорочко, у цій нещасній державі. Були б ми в Америці чи Лондоні, нас із тобою на руках носили б!
– Помиляєшся, Маєчко – російська пісня їх не цікавить. До речі, ти щось давно не співала українською мовою? У тебе ж непогано виходило.
– Лоро, чи ти збожеволіла? Щоб я, народна артистка України, так низько впала – нізащо у світі! То коли треба було стати на ноги, одержати звання – доводилося принижуватись… Але не зараз!.. Мій колобок, це я про свого жирного кота Ар-кашу, категорично заявляє: “Щоб я ніде не чув твоїх сільських пісень, бо в олігархів на них оскома!” Хто платить, Лоро, тому і співаю… А ти ще досі гастролюєш по ресторанах?
– Де я, Маєчко, тільки не була: і польською співала, і російською, і чеською, і турецькою, але скрізь мені врешті-решт казали: ми це вже чули… А я ж так добре починала з українських пісень! Погналася за примарним привидом… Пробувала оце повернутися до української, але пізно – всі мене забули… Люди не пробачають зради навіть на підсвідомому рівні…А тепер ось, бачиш, доводиться крутитися у цьому гадючнику…
– Годі, Лоро, перестань! Ти про такі речі говориш, аж смішно.
– Мені не до сміху, Маєчко, мені плакати хочеться, особливо після коньяку… Розтринькала я божий дар на дрібнички… Скажи, люба, чесно: чи хотіла б ти, аби твоє ім’я пам’ятали навіть після смерті?
– Хто ж про це не мріє, моя люба?
– Але ж у нас із тобою немає ні держави, ні народу, ні мови, ні пісні… Який ді-дько нас пам’ятатиме? Хіба що лисий. Тебе, Маєчко, олігархи забудуть одразу ж, як тільки на подіум вийде сімнадцятирічна теличка з платтячком до самої розетки. А наші звання “заслужений” та “народний” залишаться лише на могильних плитах…
– Щось тебе, Лоро, прорвало, як на сповіді. Живи поки живеться, а після нас хоч трава не рости...
Я не дослухав до кінця їхньої розмови і наблизився до сусіднього столика, за яким сперечалися двоє високочолих учених.
–…а я тобі кажу, Христофоре, ніякої Київської Русі, як і України, і в помині не було. Усе це плід розгнузданої фантазії націонал-патріотів! Яка, на твою думку, найдавніша нація на землі?
– Кажуть, євреї.
– І я кажу – євреї. То чому б не допустити, що саме євреї і були першими поселенцями в Україні? Нехай троє, навіть двоє, але ж могли?
– Шановний Алексе Калістратовичу, не розумію, звідки в такому разі в Україні взялися українці з мовою, яка дуже відрізняється від російської, що нею спілкуються у Тамбові чи в Саратові? А вони також претендують на українську історію. Правду кажуть, на кволе дерево всі кози біжать.
– Росіянам не відмовиш. Вони свою історію перелицювали так, що не второпаєш, де правда, а де вигадка. Подивишся здалеку, ніби суцільний шов, а налижешся – білі нитки… Тут така філософія: хто сильніший, той і правий. Доля українців, як у прислуги: “Чого зволите?” Ну й смішні вони, Христофоре, я тобі скажу: усі хапаються за їхню історію, а вони шукають своє коріння у Пскові чи в Хабаровську…
– Як писав Шевченко: “Німець каже: “Ви моголи!” – “Моголи, моголи!..” А взагалі-то пане Алексе, де ваша батьківщина?
– Батьківщина історика там, де більше платять.
– То ви, Алексе, непогано підробляєте?
– Доводиться. Трошки в Ізраїлі, трошки в Росії… Сьогодні ринкова економіка – даєш ту продукцію, яка користується попитом. Кажуть, китайці незабаром прийдуть, то я й для них підготував історичну версію. А ти спробуй мені довести, ніби тут ніколи не було китайців. Піди на троєщинський ринок – скільки їх там. Я особисто маю одного знайомого на прізвище Пекінський.
Від істориків я перейшов до столу з двома акторами.
– Степане, ти маєш заповідну мрію? Наприклад, зіграти, якусь роль?
– Скільки тих мрій, Зіновію, у мені перебуло, однак у нашому театрі за тими ролями не доступишся. Постійно казали: ти до них не доріс. А мені вже за шістдесят… Я давно ті роль переріс: і Ромео, і Гамлета, і Отелло… Між нами кажучи, лишилася одна надія – зіграти роль президента Дурилла. Тільки так можна добути народного. Тим більше, усі в один голос повторюють: ми з ним схожі, як близнята…
– Не кажи, Степане, він он яке цабе, а ти досі заслужений.
– А я все-таки зіграю Дурилла! Бачиш, за отим столом сидить набундючений, як індик, сучасний Нестор-літописець. Маестро Корній Чук творить епічну “Поему про Дурилла”.
Мене неабияк зацікавила постать сучасного літописця, як його нарік один з акторів.
Корній Чук не сидів за столом, а пишався собою, як тісто у діжі. Його груди були всіяні орденами, медалями, лавреятськими відзнаками. Нарешті, і я його упізнав. Корній Чук часто зустрічався з президентом. Вони обговорювали уривки з п’єси. Дурилло постійно йому дорікав: “Не героїчно”, “Спрощено”, “Скучно”. На що драматург виправдовувався: “Перепишу!”, “Зміню!”, “Підсилю!”.
Саме в цю мить до нього підсіла Дуська і почала:
– Вельмишановний, Корнію Калістратовичу! Я в захопленні від вашого таланту! Ви так геніально описали життя мого чоловіка, що я просто його не впізнаю: мудрий, розумний, поважний, державний… Але я не про це. Я хотіла б привернути вашу увагу на мою пропозицію, а вже державну премію, я вам гарантую.
– Слухаю вас, Євдокіє Юхимівно.
– Вам, Корнію Калістратовичу, відомо: у видатних державних діячів у всі часи надійними помічницями були…
– Дружини, Євдокіє Юхимівно!
– Я ні на йоту не сумнівалась, Корнію Калістратовичу, у вашій геніальності.
– Я такі речі розумію навіть без слів. Обіцяю, вельмишановна, Євдокіє Юхимівно, сьогодні ж засісти за стіл і написати...
– Корнію Калістратовичу, ви хто – Лев Толстой чи що?
– Не Лев Толстой, але дещо і я маю…
– Я не про те, Корнію Калістратовичу. Я про помістя, дачу… Поїдете на Канарські острови, побудете хоча б з півроку. Там сама природа сприятиме у вашій благородній справі. До речі, назву майбутньої драми можу запропонувати хоч зараз: “Мудра дружина розумного Дурилла”. А композитор Банкноткін напише чудову музику. Правда, Мусію Борисовичу?
– Ви про що, високошановна Євдокіє Юхимівно? – озвався від сусіднього столика вусатий композитор.
– Я про те, що ви зможете створити музику до вистави Корнія Калістратовича про мою скромну персону.
– Хочу повідомити вам, Євдокіє Юхимівно, що музика вже готова. Вона у мені бринить щодня з семи годин тридцяти хвилин до о-пів на дванадцяту ночі.
– Красно дякую, Мусію Борисовичу! Навіть не сумнівалася. Перепрошую за нескромне запитання: чи не змогли б ви присвятити якийсь музичний твір моїй кішечці Анфісі?
– Скільки завгодно, Євдокіє Юхимівно! Будь ласка, на ваш вибір: симфонія, ораторія, рапсодія…
– У такому разі, Мусію Борисовичу, по руках і по чарочці коньяку!
Дуська ковтнула коньяк і з рук композитора закусила скибочкою лимона, після чого вони розцілувалися. Як ділові партнери.
Не встиг я підійти до столика знаменитого у президентських колах художника Гаррі Мазила, а за ним вже поселилася Дуська. Вона по-барськи простягла свою пухку ручку і він запопадливо присмоктався до неї, мов п’явка.
– Ах, який ви, маестро, інтелігентний! Я вже не кажу про ваш гігантський талант, якого вистачить на десятьох.... Хочу сказати вам, Гаррі Филимоновичу, що портрет вашої роботи сусідський президент, Лев Акулович Чхалін, тримає у найінтимнішому місці – у клозеті. Він сам хвалився ніби ваш шедевр має енергетичну силу – діє як послабляюче…
– Дякую, Євдокіє Юхимівно, за високу оцінку моєї творчості. Особливо приємно це чути з вуст першої леді держави. Зрештою, Євдокіє Юхимівно, не сприйміть мою пропозицію за нескромність, але я змушений буду написати ваш портрет для історії. Як сказав хтось з великих: історія не вибачає пробілів. Ваш царствений лик має бути в одному ряду із святими. Чого лише варта ваша наполеглива боротьба за порятунок фауни в особі нещасних мух, яка заслуговує на здобуття Нобелівської премії…
– О, Гаррі, ваші слова як бальзам на рану, яку мені заподіяли бузувіри двадцять першого віку! Це вони докладають усіляких зусиль для знищення живої природи. Але я не поступлюся принципами. Невдовзі президент підпише третій указ про створення мною міжнародного фонду за порятунок тарганів. Про мишей я спокійна – завдяки мені вони вижили і переживуть багатьох своїх ворогів. Я маю на оці не котів, боже борони! Звичайно, Нобелівської премії я вам не обіцяю, це не в моїй компетентності, але державну премію і орден Горинича, будьте певні, – гарантую.
– Красно дякую, Євдокіє Юхимівно…
Саме на той час над головою Дуськи нахилилася чоловіча борідка, нашіптуючи щось солодке на вушко, ціна якого з прикрасами коливалася в межах 100 тисяч зелених. Цього бороданя з чортячими очима я знаю добре – він головний гуманітарій держави а за сумісництвом ще й ідеолог. Кажуть, нібито історією він крутить, як чорт сонцем. Для багатьох чиновників, що харчувалися при дворі президента, не був таємницею той факт, що Альберт Платонович мав підданство не менш як чотирьох країн, за винятком українського. Він ніяк не міг визначитися з місцем свого майбутнього проживання. Уся його ідеологія полягала у тому, щоб довести світові буцімто інтелектуальний рівень українців прирівнювався до далеких предків людства, тобто до мавп. Хоча, як на мене, Альберт Платонович усім своїм виглядом і подобою стояв значно ближче до свого біологічного коріння. Лавреят усіх премій, академік усіх академій, член усіх пропрезидентських партій, Альберт Платонович, розподілив світ на тих, хто любить українців і на тих, хто їх зоологічно ненавидить. Себе він з гордістю відносив до останніх.
– Альберте Платоновичу! – вигукнула Дуська. – Ваші слова викликали у мені жар… Я справді найкрасивіша жінка на планеті, чи, може, ви перебільшуєте?
– Євдокіє Юхимівно, будь кому можна відмовити у вишуканому смаку, але не мені. Я неодноразово організовував конкурси краси. І мушу зізнатися: найкраща красуня вам навіть у підметки не йде. Ви єдина, хто поєднав у собі внутрішню і зовнішню красу. І ніколи не вірте дзеркалам. Вони часто поглинають справжню красу і випинають потворне…
– Дякую, Альберте Платоновичу, за щирі слова! Ви навіть уявити собі не можете, скільки у мене заздрісників. Я чи не щодня чую, за своєю спиною зміїні заздрощі: чому, мовляв, саме їй випало вийти заміж за цього Дурилла?
– А я знаю відповідь, вельмишановна Євдокіє Юхимівно: бо ви найрозумніша жінка в Україні!
– Вибачте, панове, але я змушена перебратися до столика нашого іменитого кінорежисера, Роберта Іконовича.
Я, звичайно, подався слідом за Дуською.
– О наша чарівна хазяєчко! Ви всім своїм виглядом так і проситесь у кадр. Не я буду, якщо до кінця цього року не створю хронікально-документальний фільм про вас, нашу покровительку муз!
Що говорив далі Роберт Іконович, я не чув, бо перейшов до столика, за яким був широкорозрекламований гармоніст Пацюк зі своєю дев’ятнадцятирічною внучкою-дружиною. Навіть, незважаючи на парфуми, які він використовував над міри, від гармоніста тхнуло смердючим цапом. Його юна пасія намагалася спрямувати повітря вентилятора у напрямку свого судженого, від чого сусіди неприховано кривили носи. Красиве і уродливе – це саме той баланс, який надавав рівноваги народному артистові України.
Як не дивно, але саме Пацюк був найбільшим другом президента Дурилла. Їхня дружба склалася у ті часи, коли мій хазяїн безпробудно пиячив і заробляв на прожиття укупі з гармоністом, акомпануючи йому під балалайку. Тільки завдяки їхній спайці вони вижили і дісталися позахмарних висот. Звичайно, гармоніста на буксир узяв Дурилло. Подейкують, ніби маючи мільйони, Пацюк часто перевдягається у злидарський одіж, чіпляє темні окуляри і за звичкою грає на розі вулиць…
Я почув, як за сусіднім столом велась цікава дискусія двох журналістів – редактора газети “Президентська правда”, Інокентій Живодера і кореспондента опозиційної газети Федька Кухлика, який прокрався на елітну вечірку під виглядом журналіста газети “Кієвскіє гадості”.
–… ви не праві, Інокентію Самсоновичу, преса мусить бути дзеркалом дійсності, хоча й не без присутності емоцій, авторської позиції.
– Наївний ти, Федю, як дитя! Де тебе вчили уму-розуму? Преса – це ретранслятор ідей, думок, планів президента, а решта – все від лукавого. Уяви собі стадо овець, яких веде баран. Одні вівці кричать: треба йти прямо, ще одні – ліворуч, а решта – праворуч. Як ти гадаєш: куди дійде таке стадо? Зрозуміло, куди. А якщо їх очолить баран?
– А якщо їх поведе баран, шановний Інокентію Самсоновичу, то стадо потрапить у прірву. Отару мусить очолювати мудрий і розважливий пастух…
До столика підійшов хтось із обслуговуючого персоналу, нахилився і проказав:
– Вибачте, шановний Федоре Івановичу, але вас терміново викликають додому… Кажуть, трапилось щось неприємне… Правда, нам не повідомили, що саме…
Кухлик зірвався з місця і прожогом кинувся до дверей, де на нього очікували хлопці у цивільному, які провели його за ворота президентської дачі.
За півгодини я краєм вуха почув, як начальник охорони доповідав Дусьці: “Якісь бандити по-звірячому побили журналіста Кухлика, коли він повертався додому, і тепер перебуває у реанімації”. На що редактор “Президентської правди” зауважив.
– Виявляється, правду казали Кухлику, нібито у його родині трапилась неприємність… Цікава буде назавтра інформація на першу сторінку”
Елітна вечірка закінчилась, можна вважати, чудово. Діячі мистецтва поверталися додому на “мерсах”, “тойотах” і “вольво”. Вони по справжньому почувалися найбільшим багат¬ством найбіднішої у світі держави

ЛЮДИ МИСТЕЦТВА

Люди мистецтва посідали особливе місце у житті мого господаря. Мистецтва як такого він не визнавав, сприймаючи його за вибрики Пегаса. Президент Дурилло аж ніяк не міг збагнути навіщо існує симфонічний оркестр, якщо його душу можуть задовольнити прості і такі рідні звуки балалайки, на якій він навчився наярювати заледве не з колиски. А весь оперний і естрадний спів міг замінити, нехай мені вибачать мої співродичі, непре¬тензійним завивання своєї кралі, Дуськи, від чого мені частенько доводилося ховатися під канапою. Ба більше, вона навіть викрала у Акакія президентський бланк, на якому власноруч вивела Указ з печаткою і реєстраційним номером про присвоєння їй звання народної артистки України. Щоправда, крім мене і ненависної мені кицьки, Анфіси, ніхто інший так і не удостоївся честі побачити вищезгаданий документ.
При всьому тому, пан президент дозволяв собі розкіш бути присутнім у театральному ложі вкупі з першою леді держави. Звичайно ж, і за моєю участю – біля їхніх вельможних ніг. Того вимагав Протокол, хоч би як противилась душа. Знали б ви, яким тортурам піддавала себе президентська родина, перебуваючи у храмі мистецтв!
Як завжди, у цьому випадку рятувала винахідливість глави канцелярії, Паші Підкоритного, – цього вічного двигуна дурисвітства. Знаючи тваринні уподобання свого шефа, він завчасно і запопадливо укладав до рук президента іграшку китайського виробництва на кшталт тетріса. Той із суворим виразом на неадертальському обличчі натхненно бився з віртуальними ворогами, щоразу здобуваючи такі важливі і своєчасні перемоги. Президент часом виколисував у собі думку: чи не звернутися йому від імені міністра оборони до міжнародної спільноти з клопотанням щодо присвоєння йому звання генералісимуса? Тим паче, що ним вже з півстоліття не удостоювався жоден діяч на планеті Земля. Єдине, що утримувало президента від рішучого кроку, це те, що, завдяки канцлеру Паші всі ігри на тетрісі мали налаштованість на нульовий рівень, тобто на розумово відсталих дітей-олігофренів.
Президентша час від часу відкладала на бік свою електронну книжку з любовними романами найдешевшого московського розливу, і разом зі своїм касатиком аристократично поплескувала невідь за що акторам або співакам.
Півгодинного нашого перебування у Храмі мистецтв було достатньо для того, аби задовольнити гордість присутніх, яка, як правило, підбиралась з числа обслуговуючого персоналу, а відтак і покидала залу хвилин через п’ять після нашого візиту ввічливості.
Звичайно, найбільше президент злився на головного консультанта з питань культури та мистецтва, Вальдемара Задунайського.
– Послухай ти, гондон дірявий, на хрена мені здалися оці ідіотські витребеньки – всілякі концерти та прем’єри? Нехай, бля, їх дивиться міністр культури, Пацюк, – у нього нерви міцні: як-не-як десять років відпрацював начальником тюряги для особливо небезпечних злочинців.
– Пане президент! виправдовувався головний консультант. – Мистецтво вимагає жертв… Ви вже перетерпіть, бо що завтра скаже іноземна преса…
– Вальдемаре, чи не можеш ти, бля, наступного разу замість мене посадити у крісло двійника? Тільки не так, як минулого разу – коли ми з вождем племені кокуа бенкетували на дачі, а ти в той самий час послав трьох моїх двійників на різні заходи, що одразу ж і висміяли місцеві та зарубіжні перодряпи. А втім, Вальдемаре, що там у тебе?
– Пане президент, чи не підписали б ви оцей невеличкий списочок на звання заслужених і народних артистів? Мене їх родичі і протеже вже розтерзали…
Президент уважно читає.
– Во, бля! Нічого собі. За що оцьому гундосому гумористові, Задерихвостецькому, звання народного? Він навіть не наш громадянин!
– Вельмишановний Акакію Меркурійовичу, треба. Ми частенько запрошуємо його під час виборів до нашої країни, або ж на урядові вечори. І, знаєте, люди сміються.
– А ти знаєш, бля, з чого сміються? Та з того, що із 33 літер абетки він вимовляє шість чи сім. Я сам всираюся від його виступів… А втім, хрін з ним, чи мені паперу шкода. І не таким засранцям героя давав. Хоча з таким самим успіхом їх можна було посадити на довічне ув’язнення. До того, нашій публіці хоч палець покажи – реготатиме до ригачки. Вальдемаре, це правда, що на сусідніх гумористів і бальзамованих співачок ходять лише торговці з троєщинського ринку?
– Та ще із святошинського… Якби ви знали, пане президент, за які скажені гроші…
– Вальдемаре, ти хоча б задля видимості запросив до Києва Паваротті….
– Боюсь, пане президент, квитки не розійдуться… Не та публіка…
– А ти зроби вінеґрет – перемішай його виступ з Аллочкою Совою і Вєркою Смердючкою.
– О, це ідея! Буде зроблено, пане президент!

А
Категорія: Мої файли | Додав: GOR
Переглядів: 627 | Завантажень: 161 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис