Неділя, 27.05.2018, 05:54
Вітаю Вас Гість | RSS

Украинский литературный сервис

Категорії розділу
Форма входу

проза

Головна » Файли » Мої файли

Дарка Чуб. Борщ зі сметаною
24.10.2017, 08:16

Моєму другу і колезі

 

Борщ зі сметаною

 

Станіслав в молодості дуже бідував. Родом він був із глухого села, батьки звичайні селяни, тяжкою працею підняли його на ноги та направили вчитися до столиці. Одружився ще на 3 курсі. Свого житла не мав. Коли вчилися, то перебивалися по гуртожитках, а коли направили працювати до рідного райцентру – дав притулок дядько по материній лінії.

Дядько був здоровим чоловіком з гучним голосом, завжди мав свою позицію, слухати когось не любив і іншої думки не визнавав. Він теж вибрався у райцентр з того ж таки села, гарно влаштувався у житті і був прикладом успішності для своїх односельців. Вони інколи залишалися в нього на ночівлю, якщо за день не встигали облаштувати всі свої справи. З одного боку це були для дядька зайві клопоти, а з іншого - це дуже тішило дядькове самолюбство. Він водив земляків по господі, показував як він по багатому обжився, які в нього килими, кришталь у серванті, сервіз із мадоннами.

По сільським міркам, він був дійсно дуже багатим. Розжився на кам’яний п’ятикімнатний будинок у місті з шістьма вікнами на вулицю та жигуля шостої моделі. Працював експедитором на промтоварній базі. Завжди мав доступ до дефіцитів і якщо брав, то вже ящиками, кілограмами, трилітровими банками. До дядька любили ходити колядники, бо їм перепадали не тільки гроші, а й якась дивина: то апельсин, то банан чи дорогі цукерки.

В холодильнику дядька молодій сім’ї виділили куточок між початою трилітровою банкою червоної ікри та баночками з майонезом і зеленим горошком. Зверху лежала замотана у товстий сірий папір широка шайба лікарської ковбаси та непочата палка копченої. Морозильна камера ледь зачинялась, бо була переповнена м’ясом та копченим салом. А попід край тулилась завернута в пакет величезна червона рибина.

Подібної розкоші Станіслав не тільки не міг собі дозволити, а навіть ніколи такого не бачив. Оскільки дружина була в декретній відпустці, його однієї зарплати молодого спеціаліста не вистачало ні на що.

Дядько не відрізнявся тактом і толерантністю, постійно кепкував з племінника – мовляв, навіщо вчитися, щоб такі копійки отримувати? Нащо женитися, якщо не маєш свого кутка і сім’ю утримувати нема за що? Це так ятрило душу Станіславу, що давно б пішов десь на квартиру, але там треба платити, а дядько грошей не брав. Та і не зі зла чіпав - такою в нього була натура. Навіть по-своєму переймався долею племінника, казав: «Облиш ти своє інженерування, я тебе влаштую в транспортний цех на погрузчик, згодом на ноги станеш».

Кухня була спільна і для хазяїв і для племінника з сім’єю. Прибіжить Станіслав голодний з роботи, Таіса зварить макарони, зажарила цибулею – от і уся вечеря. Тим часом дядько з тіткою збираються вечеряти: тітка наливає у глибокі глиняні тарілки червоний борщ, кладе перед дядьком в окремій тарілці великий шмат вареного в борщі м’яса. Дядько ріже на чотири частини нечищену цибулину, кладе на шмат запашного чорного хліба тоненько нарізане сало, випиває п’ятдесят грамів зубрівки і повагом, додавши в борщ гарну ложку сметани, починає їсти. Той борщ Станіслав не забуде ніколи. Так хотілося того борщу, що, мабуть, це було написано у нього на лобі.

- що, Славко, хочеш борщу? Галя, налий їм по тарілці, а то аж очі позападали на макаронах.

Треба було б відмовитися, бо ж батьки мали договір з дядьком лише про житло і суворо наказали дядька не об’їдати, але перед тим борщем встояти було неможливо. Їв борщ, а в душі кипіла лють на себе, що не встояв, на дядька, що спокусив його борщем і знову вказав цим на Славкову неспроможність.

Багато часу пройшло від того борщу. Вже давно він не Славко, а Станіслав Георгійович. «Інженерування» він таки покинув, та не з поради дядька, а підмітили його відповідні органи, запросили, вивчили, покидали для служба по всім усюдах. Відслужив вірою та правдою і вийшов у відставку у званні полковника.

Станіслав Георгійович уже мав відповідний до його статусу будинок, дачу, дорогий автомобіль. Був вимогливий до всього, що його оточувало – до газону у дворі, до плитки у ванній, до меблів у квартирі.

Дядька не забував і хоч був йому вдячний, але в грудях не зникло відчуття дискомфорту за зверхність та зневагу до себе - того, молодого. Випік той гарячий борщ, налитий із жалощів, рану в душі, тому подяку дядьку волів виявляти з далеку. То сорочку передасть на іменини, то на Новий рік передачку спакує, а то і грошима допоможе на лікування. Цим наче постійно доводив дядьку; племінник таки відбувся, отримав фінансову незалежність, має все своє і ще й поділитися може.

Дядько дуже пишався племінником, бачив у його успіхах свій внесок і вважав цей внесок ледь не головним. У розмові з ріднею завжди нагадував, що це він підібрав-прихистив жовторотого інженерика і без нього не було б того Славка, який є сьогодні.

Близькі передавали дядькові слова разом з проханням не зазнаватися і відвідати родича. Ці слова Станіслава дратували, бо він вважав, що зробив себе сам, тому не міг себе заставити поїхати до дядька. Це зараз він Станіслав Георгійович - поважний сивочолий чоловік, обтяжений великим життєвим досвідом, батько та дідусь, але варто йому потрапити на очі дядькові, відразу вискочить з нього той Славко - недолугий, недосвідчений та такий голодний до борщу. Цей страшний сон Станіслав не бажає згадувати!

Якось під вечір подзвонив двоюрідний брат, нагадав, що дядько вже дуже старий, майже не ходить і дуже попросив його відвідати, можливо, в останнє.

І ось він знову біля знайомих дверей. В хаті пахне старістю і ліками. Тітки давно немає. Дядько дуже змінився - схуд, зменшився, голос став тихий та кволий. В домі нічого за весь цей довгий час не змінилось – ті самі килими, тільки вицвілі, ті самі тюлі, тільки пожовклі, той же сервант з кришталем та сервіз з мадоннами. Все на тих самих місцях, тільки наче посипане порохом часу, втратило колір, форму і цінність.

Дядько довго тримав Станіслава за руку, заглядав підлесливо у очі, називав Станіславом Георгійовичем, дякував за передачі та згодом стомився і заплющив очі. Станіслава наче накрило хвилею жалю, сорому, люті до себе за марнославство і себелюбство.

Коли дядьку робили укол, вийшов на кухню і тут його наче струмом вдарило. Це тут він сидів на цьому, тоді цвітастому, стільчику і їв той злощасний борщ, який пам’ятав все життя. Це тут він був на початку довгого шляху, тоді ще наївним та відкритим хлопцем. Це тут він посіяв у себе в душі образу, яка нічого не варта.

Вже сивим і дорослим чоловіком, Станіслав присів на вицвілий стільчик, закурив і заплакав.

 

Дарка Чуб

Категорія: Мої файли | Додав: GOR
Переглядів: 127 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 2.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук

Друзі сайту
  • Рукопис